Авторитарні режими рідко шукають компроміс. Вони або диктують умови, або симулюють діалог. У цьому сенсі Росія — один із найпослідовніших прикладів використання переговорів не як шляху до миру, а як інструменту війни.
Від Московського царства до сучасної Російської Федерації переговори для Кремля були й залишаються не способом досягнення компромісу, а тактичною паузою — моментом для перегрупування, відновлення сил, обману супротивника й підготовки до нового удару.
У цьому тексті — про те, як ця практика стала традицією російської політики, що не змінюється століттями.
Імперія обману: історія в прикладах
1. Лівонська війна та переговори з Річчю Посполитою (1558–1583)
У 1558 році Московія розпочала війну напавши на Лівонську конфедерацію, прагнучи встановити контроль на цих територіях (сучасні Естонія та Латвія). Проти Московії виступили Швеція та Річ Посполита і після серії серйозних поразок, Кремль ініціював перемовини. Переговори затягувалися роками, з перервами на короткі "перемир’я", після яких Москва щоразу відновлювала наступ, щойно зміцнювала свої позиції.
Врешті, у 1582 — відбулася Ям-Запольська угода з Польщею, за якою Московія втратила всі завоювання і визнала свою поразку.
Але до останнього моменту переговори давали Кремлю можливість перегрупувати війська й шукати союзників.
2. Російсько-турецька війна та переговори з Османською імперією (1768–1774)
Початково зазнаючи поразок від Османської імперії у боротьбі за контроль над Чорноморським узбережжям, Москва розпочинає переговорний процес у Фокшанах (сучасна Румунія).
Делегація російського представника Орлова вела перемовини з османами, просуваючи заздалегідь нереалістичні вимоги, паралельно готуючи свої війська до прориву. Тож Росія затягувала процес, але і не припиняла воєнних дій.
У результаті, Кремль вдало скористався паузою та завдав османам серйозної поразки. У 1774 було підписано Кючук-Кайнарджійський мир: Росія нав’язує свої умови після завершення активних бойових дій. Угода дала їй контроль над північним Причорномор’ям.
3. Брест-Литовські переговори більшовиків з Німеччиною (1917–1918)
Після Жовтневого перевороту більшовики прагнули вивести Росію з Першої світової війни, але водночас побоювалися втратити владу. На переговорах у Бресті, Троцький запропонував формулу «ані миру, ані війни» — затягування процесу без підписання угоди.
Насправді більшовики використали ці місяці для придушення внутрішнього спротиву й зміцнення режиму. Лише після поновлення німецького наступу, 3 березня 1918 року, більшовики підписали Брестський мир на принизливих умовах, погодившись відмовитися від своїх територіальних претензій на території України, Білорусі, Балтійських держав та Фінляндії.
Переговори виконали своє завдання — дали комуністам час зміцнити нову владу. Вже після поразки Німецької імперії у листопаді 1918 року, радянська Росія знову розпочне наступ на Україну та інші новостворені республіки колишньої імперії.
4. Пакт Молотова–Ріббентропа (1939)
Незадовго до початку Другої Світової війни, СРСР вів формальні перемовини з Францією та Великою Британією щодо створення антигітлерівської коаліції. Водночас таємно домовлявся з нацистською Німеччиною про розподіл Східної Європи.
Поки союзники вели марні консультації, Кремль готував угоду з Берліном. 23 серпня 1939 року був підписаний пакт Молотова–Ріббентропа з таємним протоколом про поділ Польщі, Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії.
Після спільного поділу Польщі у 1939, Гітлер розпочне війну із Францією та Британією, розпочне вторгнення у низку інших держав. Його колега Сталін, анексує Литву, Латвію, Естонію, окупує території Румунії, розпочне Зимню війну з Фінляндію.
Тобто, СРСР тимчасово відтягнув початок війни з Рейхом, виграв для себе час. Переговори із Заходом стали інструментом відволікання та відвертої брехні.
5. Зимова війна з Фінляндією та фальшиві переговори (1939–1940)
Після підписання пакту Молотова–Ріббентропа у серпні 1939 року, СРСР отримав «зелене світло» на встановлення контролю над Фінляндією, яка входила до сфери його інтересів.
Восени того ж року радянська дипломатія ініціювала переговори з Гельсінкі, висуваючи заздалегідь неприйнятні умови. Зокрема передати частину Карельського перешийка, острови в Фінській затоці, дозволити створення баз Червоної армії на фінській території.
Фіни вели переговори відкрито, намагаючись уникнути конфлікту, але категорично відмовлялися від стратегічно важливих поступок.
У цей час СРСР уже вів підготовку до війни — зосереджував війська на кордоні, вів агітацію про «захист фінського народу» й навіть готував маріонетковий уряд Отто Куусінена (Фінську народну республіку).
30 листопада 1939 року, без оголошення війни, СРСР вдерся до Фінляндії. При цьому Москва цинічно звинуватила Гельсінкі у провокаціях, а радянська делегація продовжувала наполягати, що конфлікт "локальний" і може бути врегульований перемовинами.
Завдяки героїчному спротиву фінів (лінія Маннергейма, мобілізація резервів, злагоджена оборона) Червона армія зазнала величезних втрат і змогла прорвати фінські позиції лише через кілька місяців.
Сталін, не досягнувши повної капітуляції, погодився на мир — 12 березня 1940 року було підписано Московський мирний договір. Фінляндія втратила 11% території, зокрема Виборг і Карельський перешийок, однак зберегла незалежність.
Висновки
Від Івана Грозного до Путіна російська дипломатія працює не як засіб досягнення компромісу, а як інструмент війни та обману.
Упродовж століть Росія вела переговори не для миру, а щоб:
виграти час для перекидання військ, мобілізації або укріплення тилу;
зафіксувати воєнні здобутки або легалізувати окуповані території;
розколоти союзників супротивника, вводячи в оману різні сторони;
знизити тиск ззовні, удаючи готовність до мирного врегулювання;
маніпулювати громадською думкою на міжнародному рівні, прикриваючи агресивні дії фразами про "перемовини".
Ця стратегія не змінюється з плином часу — змінюються лише гасла. Імперія, яка вчора вела «переговори про захист православних», сьогодні «дбає про права російськомовних». Формула та сама — переговори як частина війни, а не її альтернатива.
Путінська Росія не вигадала нове — вона наслідує радянську та царську практику, в якій дипломатія завжди служила мечу.
Жодні перемовини з агресором не можуть вважатися добросовісними, якщо він не демонструє реального припинення бойових дій і поваги до міжнародного права.
