Першою відповіддю для багатьох стають гроші. Другою — технології. Але якщо вдивитися глибше, світом правлять не матеріальні речі. Світом правлять почуття. І, як на мене, найсильніше з них — любов. Ми часто недооцінюємо її, намагаємось приглушити, сховати, розкласти на раціональні складові. Але може, саме вона — відповідь на наш страх смерті? Адже цей страх, можливо, і народжується з любові до себе, до життя, до тих, кого не хочемо залишити.
Сьогодні неділя, і я повертаюсь до Києва. Не говоритиму, що це “інтуїція”, але я радий, що вихідні я провів не у столиці, а серед чогось прекрасного і чогось, що буде гріти взимку. Ці роздуми, певно, не з’явилися б, якби не одна сцена на вокзалі, або вона радше напрошувалося в мені.
Переді мною сидить військовий — чоловік віком мого батька. Один з тих, хто захищає нас. На пероні його проводжали дружина та маленька донечка. Їй два роки, її звати Даринка. І він… дивився на них так, ніби намагався вловити кожну мить, кожен погляд. А потім — сльози. З обох сторін. Він записав голосове, в якому сказав, що кохає їх понад усе. Що вони — найцінніше, що в нього є. Я не знаю, що саме він відчував, але ця мить закарбувалася в мені. Ми навіть перекинулися кількома словами. І я, мабуть, ще напишу про цю розмову окремо. Але вже зараз це — справжній портрет реальності, в якій ми живемо.
Чому саме любов? Скільки філософів вважали її і прокляттям, і божественним даром. Вона не має виміру, її не зважиш і не порахуєш. Це почуття, яке не піддається поясненням. Як пояснити, чому серед сотень людей саме хтось один стає “тим самим”? Як передбачити любов? Це як спроба двом людям описати одне й те саме почуття — відповідь ніколи не буде однаковою. Як запит до ChatGPT — двічі не отримаєш ідентичної відповіді, навіть якщо питання одне. Я досі звикаю до цієї думки. Міркую: чи варто довіряти почуттям? І хоча раніше я хотів сперечатися, доводити інше, нині думаю: хто, як не ми?
Любов буває різною. Вона, як і течія — змінюється. І для мене — це бути собою. Це як озеро: темне, глибоке, і ти на човні з дідусем, не вмієш плавати, але не боїшся. Бо знаєш — тебе вхоплять. Навіть у воді.
Комусь любов — це спокій. Комусь — біль. Для мене — це щось невимовне. Те, що не розкажеш, не запишеш. Лише впізнаєш — у погляді.
Я пригадую, як часто чув у свій бік: “мрійник”. Раніше я сприймав це як образу. Але тепер розумію — це благословення. Мрійники бачать не те, що їм показують, а те, що відчувають. Вони здатні побачити сенс там, де інші бачать лише порожнечу. Ми бачимо світ крізь серце, а не лише через очі. І в таких, як ми, любов завжди звучить гучніше.
Філософ і лікар Віктор Франкл колись описував, як любов рятувала його під час перебування в концтаборі. Він не знав, чи жива його дружина, але саме уявлення про неї, думка про кохання до неї — тримала його на цьому світі. Коли навколо все втрачало сенс, любов залишалася як останній доказ того, що людина не зламалась.
І в цьому я знаходжу підтвердження: любов — це не слабкість. Це опора. Вона — не завжди гучна. Вона може бути у погляді, у пам’яті, у тиші. Але вона є. І саме вона тримає нас на поверхні, коли все інше тоне. Я не знаю, як її виміряти. Не знаю, як її вловити словами. Але знаю, що коли бачив, як військовий прощався зі своєю донькою, — я бачив любов, яка більша за страх, більша за біль. Любов, яка не потребує пояснень. Так само коли ти бачиш сльози в очах близької людини, це заворожує. Якщо шо я про сльози радості, хочеться, щоб їх було більше.
Бо, зрештою, той, хто знає “навіщо” жити, може витримати майже будь-яке “як”.
