Чомусь кажуть, що любити може бути легко. Комусь важко. Але мені дивно порівнювати почуття зі штангою: ніби любов можна зважити, розкласти на “кг” і “г”, виписати нормативи, зробити таблицю й у кінці поставити оцінку.
Любов не вимірюється. Вона відчувається. Вона не завжди зручна, не завжди логічна, не завжди “правильна”. Вона як процес, який живе в часі: сьогодні один ритм, завтра інший. Іноді в цьому процесі багато світла, іноді мовчання, іноді пауза. І ми чомусь лякаємось паузи, ніби пауза це кінець, хоча часто це просто вдих. Перерва, щоб не зламатися від надлишку емоцій.
Я іноді лякаюсь іншого: як ми всі здатні бути такими схожими в базових потребах і водночас як по-особливому кожен із нас любить. У когось любов це дія, у когось присутність, у когось турбота, яка мовчки робить чай, коли в тебе немає сил навіть говорити. І ось тут найбільша пастка: ми часто намагаємось змусити іншу людину любити “так, як я розумію”. Але любов це не копія. Це не підгонка під шаблон. Це не “зроби, як я уявив і тоді я повірю”.
Цікаво, чи має любов смак і запах? Звісно, має. Любов це пам’ять тіла. Це те, що залишається навіть тоді, коли слова вже не працюють. Ти точно знаєш, як пахнуть парфуми твого партнера і як пахне “ваш дім”, навіть якщо це не квартира, а людина. Ти знаєш дотик і волосся, знаєш, як звучить його “все буде добре”, і як звучить мовчання, коли “добре” сказати ще неможливо. Пам’ятаєш перший сніданок, не як меню, а як відчуття: наче світ став на міліметр безпечнішим. Пам’ятаєш першу спільну пісню і вона потім переслідує тебе не мелодією, а тим, ким ти був у той момент.
Любити не всупереч. Любити свідомо. Це не про те, щоб не відчувати страху. Це про те, щоб не дозволити страху керувати тобою. Бо страх в любові дуже підступний: він завжди виглядає як “турбота”. Він завжди шепоче: “перевір”, “доведи”, “порівняй”, “постав умови”, “забезпеч”. Він вчить любов вимагати гарантій.
І тут я чесно скажу: я сам люблю гарантії. Ох, як люблю. І ви точно повірте, як я все запам’ятовую іноді… що краще б я вимкнув мозок. Я пам’ятаю фрази, інтонації, дати, маленькі “пункти договору”, яких ніхто не підписував, але які чомусь живуть у мені так, ніби це закон. Я можу прокручувати в голові один момент сто разів, тільки щоб знайти “пояснення”, “логіку”, “доказ”, “чому так”. Але тут я можу скзати, в мене завжди є золота карта в грі з собою, пдійти і скзати усе близькій людині.
Але питання не в цьому. Бо всі ми гірніші. Всі (не думайте, що я ваш хочу звинуватити, подумайте самі). Не “вони” і “я б так не зробив”. Ні. Ми всі іноді гірніші, ніж хочемо виглядати. Ми всі можемо бути різкими. Ми всі можемо бути дріб’язковими. Ми всі можемо робити боляче не тому, що “погані”, а тому що в нас самих всередині щось болить. І саме це часто найважче прийняти: що любов не про ідеальних людей. Любов це про живих людей.
Ми любимо ярлики, бо ярлики дають ілюзію ясності: купив машину значить любить. Подарував айфон значить серйозно. Покликав заміж “ось вона, справжня”. Можна показати, можна підтвердити, можна запакувати любов у символ. Але що, якщо це просто любов зі своїм смаком, не завжди вашим? Що, якщо хтось бачить любов у подорожі на край світу, а хтось у чотирьох стінах, де тихо, тепло, і не треба доводити свою цінність щодня. Що, якщо комусь любов це голосні вчинки, а комусь тиша в обіймах. І що, якщо обидва мають рацію?
Рідко й наївно чекати, що любов навіть двох людей буде однаковою. І ще наївніше чекати, що вона завжди буде однією і тією ж. Любов не статична. Вона як система, яка змінює стан. Вона може бути пружною, може бути крихкою, може бути напруженою, може бути м’якою. І найважливіше вона спільна. Це не “я люблю тебе” як декларація. Це “ми вчимось любити” як практика.
І тут мені дуже відгукується фізика. Бо любов часто працює за імпульсом. Є іскра, є енергія, є обмін. Але енергія не народжується з нічого. Вона або циркулює, або розсіюється. Якщо одна сторона підхоплює імпульс і передає далі, додаючи дрібку своєї системи починається рух. Рух по траєкторії. По траєкторії любові.
Так, любов іноді біль і розчарування. Це прийняття і навіть смерть, така загадкова і незбагненна. Бо іноді помирають не люди помирають наші уявлення. Помирає ідея “як воно має бути”. Помирає сценарій. Помирає потреба все контролювати. І це страшно, бо ми тримаємось за сценарії, як за поручні в темряві.
Але з милістю скажу: будьте любимі й не бійтесь того ж. Любов проростає не в квітах і не в муках як романтизації страждання. Вона проростає там, де є правда. Вона іноді проростає в сльозах і тиші. Вона іноді проростає після важкої розмови, коли хочеться втекти, але ти залишаєшся. Коли над головою пітьма ти все одно можеш побачити світло. Як далеку зірку: вона може світити із запізненням на роки, але вона доходить. 🌌✨
А найбільшим випробуванням, як на мене, є любити себе.
Не ту версію, яка “норм”, яка соціально прийнятна, яка може посміхатись і бути сильною. А ту найтемнішу версію, яку хочеться сховати навіть від найближчих. Ту, де ти вразливий. Де тобі соромно. Де ти злишся. Де ти потребуєш. Де ти не такий, як ти себе придумав. І ти боїшся, що якщо це побачать відвернуться.
Але воно все одно вирветься. У крику. В образі. В холоді. В мовчанні. В претензіях. Тому питання не в тому, чи побачать твою тінь. Питання чи ти сам перестанеш з нею воювати.
Бо любити себе це не “я найкращий”. Це “я є”. Це дозволити собі бути живим. Це перестати знищувати себе за кожну помилку. Це м’якість до себе, яка раптом стає м’якістю до іншого. Бо поки ти караєш себе ти будеш карати і кохання. Поки ти соромишся себе ти будеш просити іншого “доведи”. Поки ти ненавидиш свою слабкість ти будеш лякатися слабкості партнера.
І, можливо, найчесніша форма любові це не обіцянка “я завжди буду таким”. А вибір: “я буду поруч і буду вчитись”. Вчитись говорити, а не руйнувати. Вчитись слухати, а не захищатися. Вчитись відрізняти любов від контролю. Вчитись бути з людиною і не втрачати себе.
Тож… будьте любимі. І не бійтеся любити.
Навіть коли темно. Навіть коли соромно. Навіть коли здається, що ти “гірніший”, ніж хотів би бути.
Бо світло іноді починається не з когось іншого, а з того моменту, коли ти вперше перестаєш ховатися від себе.
