У Барі, старому телеграм-чаті, почався прикметний діалог, розвиток якого вийшов за межі обміну окремими репліками.
Ols: Кастилія була б великою державою, якби не арагонці і безкінечні розбірки Габсбургів в Нідерландах/Німеччині/проти турків. Там Ізабелла навела порядок.
Я: Кастилія була проекцією іншого утворення, за таких вихідних умов велич може формуватися лише в контексті - зокрема в конфлікті з сусідами. Але реальна велич - не в штовханні за грушу на кордоні, потрібен масштаб. Іспанія в широкому розуміння - це постійна експансія, "Америка за Америкою". Великою Кастилією зробило зіткнення з великим - тими самим Нижніми Землями (як Арагон - вихід на Італію). Тому тут як подивитися.
Ols: Я чим більше читаю про ранній новий час в Іспанії, тим більше переконуюсь, що Габсбурги це був рак 4 стадії для Іберії.
По суті всі елементи для того, щоб Make Spain (Castile) Great були закладено до них. За Ізабелли і Фердинанда поставили на місце занадто амбітних аристократів, сформували основу держапарату, адекватно розпоряджались фінансами. Добили Гранаду, зробили одну з найкращих армій Європи, як французи побачили в Італії (при чому частково професійну). Освоєння Америки, до речі, чисто кастильська тема, яка б тривала і без родини австрійських дегенератів.
Все було готовим для того, щоб Іспанія стала великою атлантичною державою. До речі, залежно від того, які з дітей Ізабелли та Фердинанда вижили б, могли скластись майже будь-які варіанти: Кастилія сама по собі, унія Кастилії та Арагону, унія Кастилії та Португалії. Думаю, всі з них мали потенціал до величі.
Але склалося так, що одна відома родина впровадила дві потужні інновації: а) безкінечні війни по всій Європі,
б) максимальний інцест. І успішно злила потенціал Іспанії на розбірки за династичні інтереси, які нічого довгостроково для Іспанії і не виграли (залишки величі по Європі вже в 1714 забрали... а Арагон і Америка залишились, отак от).
Може Трастамари б загеноцидили якихось марокканців і алжирців, якби вижили, все-таки чемпіони свого часу по колонізації і переміщенню населення були. Або освоїли б більше Америки. Або ще щось цікаве зробили б. Ех.
Я: Прекрасна тема для довгої розмови, але є кілька зауважень, без яких ми не зможемо не лише вести предметну розмову, але й думати вільно і чітко. Отже, пропоную взяти до уваги щонайменше 5 факторів:
1. Фактор генеологічний.
Габсбурги — це відома умовність. І справа не лише у комічній спекулятивності генеалогії як такої (якось писав про це). Габсбурги — династія ретроспективна, причому — не лише самою назвою (як от історія з Плантагенетами, які, звісно, і слова такого не знали), але й єдністю явища. Сама конструкція відома нині як "іспанські Габсбурги" — це ХІХ століття, а під час Війни за іспанський спадок претензії австрійських Габсбургів на мадридський трон аж ніяк не видавалися однозначно переконливими. І це при тому, що помираюча іспанська династія називалася Casa de Austria.
Наша фіксація на Габсбургах — це пізніший феномен, і такі речі у минуле розвертати можна, але не варто, бо є ризик заплутатися і в без того туманних часах. "Австрійський дім" справді зіграв ключові роль, але уявляти їх частиною якоїсь монструозної супердинастії не варто — хоча б тому, що це не дозволить зрозуміти більше про реальність. Тому, не віддаляймося.
2. Фактор політичний.
Піренейський півострів у переддень ключового ХVI століття — фантастично неоднорідний регіон. Тут є старі міста і державні утворення, тут є свій колонізаційний фронтір, культурні вершини і демографічні пустелі, багаті і злиденні кути, і так далі, і так далі. Перепади тиску — просто на межі людських можливостей.
Поняття Іспанія було парасольковим і накривало всю Іберію повністю. Усі місцеві вожді, королі, співці та герої Португалії, Галісії, Леону, Кастилії, Наварри, Арагону вважали себе іспанцями, але в це жодним чином не говорило про якусь політичну централізованість, а скоріше підкреслювало її відсутність. Про жодне реалістичне об'єднання (ба більше — блокування!) мови не йшло взагалі — усі потенційні та реальні унії були виключно персональними. Навіть те, що сучасна історіографія подає як об'єднання Кастилії та Арагону "католицькими монархами" об'єднанням не була: і Фердинанд, і Ізабелла лишалися сюзеренами власних королівств до кінця життя кожного і демонстративно чітко не розповсюджували персональну владу за їхні межі.
Поява політично єдиної Іспанії XVI століття стала революцією, перевершити яку змогла лише інша революція — поява держави у сучасному розумінні у сусідній Франції дещо згодом.
3. Фактор економічний.
Не варто переоцінювати Іспанію заднім числом: її культурний, політичний, військовий, економічний успіх — це не даність, скажімо так, ґрунту, а результат величезної кількості процесів. Централізаційних — зокрема. Реальні ключові досягнення іспанської політичної та культурної сфери стали наслідком появи додаткових ресурсів. На відміну від Америк справжніх, "внутрішня Америка" Іспанії не принесла місцевим володарям грошей. Золото буквально хлинуло в Іберію ззовні - причому з Нового Світу у меншій мірі, головним джерелом прибутків стали Нідерланди. Без цього донорства неможливо уявити перетворення провінційної конфедерації небагатих князівств і міст на ключову державу тогочасного світу.
Чи могли б іберійці без бургундців отримати вихід до "золотих жил"? Якщо в плані Нового Світу можлива дискусія з обміном аргументами та альтернативними сценаріями, то у випадку Старого Світу шансів у монархів Піренейського півострову не було.
4. Фактор експансії.
Не думаю, що існувала дилемма — чи виходити за межі свого регіону, чи брати участь у великих війнах? Навіть ранні і провінційні іберійські князівства були побудовані на експансії. Так, спочатку вона локалізувалася Аль-Андалусом, але ним не обмежувалася: португальці та іспанці наполегливо рвалися в Північну Африку, і мали досить далекосяжні плани освоєння цих земель. Але це був провінційний, місцевий рівень конфліктів. Об'єднання королівства, його масштабування — усе це мало безальтернативно привести до розширення поля маневру, а отже — поля конфлікту.
5. Фактор видимості.
Централізовані держави Європи, працюючи пізніше у колії, прокладеній французами, користалися зокрема їхніми ноу-хау — формування державної історії на глибину, максимальну для тогочасних інструментів. Це ретроспективне вкорінення призвело до специфічного уявлення про минуле, яке, дочекавшись романтизму, отримало цементування не лише у суспільній свідомості, але й історіографії. Але ми, маючи привілей обивательської розмови, можемо бути чесними у відомих межах. Тож, не перебільшуймо видимість минулого у часи якщо не дикі, то до того близькі.
