Ерік Гобсбаум називав оккультною наукою геральдику, хоча справжня магія якщо і твориться, то десь поруч — у генеалогії. Саме вона стояла біля витоків сучасної нам історичної науки і поділилася з нею не лише масивом напрацювань (об'єм яких і збагатив, і спаплюжив наше уявлення про минуле), але й своїми родовими травмами, вадами і прокляттями. Хоча, можливо, це не дві сторони однієї медалі, а одна — така ось химерна стрічка Мебіуса, масив інформації є наслідком вади, а вади — наслідок масштабів інформації.
Зрештою, на формування історії як науки про минуле вплинула не лише генеалогія. Другою найважливішою (і омонімічно-римованою) складовою було одне зрозуміле людське бажання. Ні, не бажання знати те, що було до [1], це було бажання слухати історії — писані, усні та показані казки і міфи, трагедії та комедії, пригоди епічні та сороміцькі. [2]
Але найсмішнішим є те, що, на відміну від міфу, який так-сяк та все ж змушений був пройти крізь умовно-наукове сито, генеалогія зазнала набагато слабшого критичного перегляду істориками наукової доби.
Тобто, звісно, приписувані Іоанну Грозному спроби довести свій рід до Октавіана Августа викликають сміх учених мужів, але ніхто серйозно не крутить пальцем у скроні в розмові про японський імператорський дім — династію Ямато. А між іншим її офіційна та погоджена історія йде від богині Аматерасу (sic!) і сягає 7-го століття до Різдва Христового — понад дві з половиною тисячі років безперервності, лише уявіть собі розмір самовпевненості! Звісно, цей приклад можна списати на східну екзотику, але тут важливо вловити розповсюджений принцип. Який легко зустрічається у всій європейській генеалогії і присутній навіть зараз у ниточках, що тягнуться від, наприклад, сучасних Бурбонів аж до Гуго Капета. [3]
Чому ж генеалогію, зрештою, не рознесли? Звісно, там було що розносити — сотні династичних легенд буквально тримаються на соломинці та павутинці. [4] Причин дві, і вони на поверхні.
По-перше, поява інституалізованої історії — це шлях формування єдиного "центру замовлень робіт" за аналогією з замовленням генеалогічних досліджень багатіями, що було на той момент сформованою індустрією. Тобто поява історії як такої прямо пов'язана з державою, її замовленням та сприянням дослідникам, які з приватних спритників ставали науковцями на державному утриманні. Але в обговорюваний період держава мала відносно вузьке поле "політичного народу": відповідні права та обов'язки мали у більшості своїй представники родового та служивого дворянства. Відтак, замовлення на деконструкцію чи пак прискіпливий аудит дворянської генеалогії бути не могло.
По-друге, генеалогія станом на XVIII століття, хоч і не була ще завершена остаточно, але проходила інтенсивний етап фінального узгодження, кодифікації та документального закріплення. Навіть незавершена, вона представляла величезний масив уже взаємопов'язаних версій, історій, верифікованих широким консенсусом.
Відтак маємо канон зокрема середньовічної історії, який не лише не дозволяє наблизитися до розуміння минулого, а від нього скоріше віддаляє. Нескінченні "Ед ІХ народив Елі VI, Елі VI народив Еда Х" затуляють більше, ніж розказують. Проте побачити зайве — це вже пів-справи, якої поки що вистачить.
Примітки
[1] Тут скоріше навпаки: для перевірки твердження достатньо оцінити яка кількість вашого оточення серйозно та з інтересом займається дослідженням власних предків хоча б на 3-4 покоління.
[2] Ліричний, але характерний відступ: розділення написаного на "фікшн" і "нон-фкшен", відділення белетристики від документалістики відбулося вже в близький нам час: протягом довгого XVIII століття. Але не закінчилося навіть у ХІХ-му: коли історична минувшина потрапила в міцні обійми романтизму. Але про це треба говорити окремо. Або не треба.
[3] Хоч тут політ збиває не абихто, а сам Данте, який Капета називає з італійською насмішкуватою чесністю нащадком м'ясника.
[4] У даному контексті прикметний приклад славетного роду Талейранів та їхнього проблемного "удревнення" за допомогою місточка до Перігорів.
