Боже, верни мене в часи, коли найбільшою проблемою країни було, що якийсь блогер назвав свій день народження, що припав на день пам’яті жертв, «голодной тусой».
Кожен рік Україна відзначає день пам’яті жертв Голодомору. Кожен рік адміни українського наступу пояснюють чому можна сміятися з голокоста, геноцидів, чорних, жінок, геїв і навіть треба, але не з Голодомору.
Наш моральний компас дійсно підказує, що щось тут не так, і жарти про трагедії, особливо свого народу, виглядають як танці на кістках. Проблема в тому, де проходить межа?
Якщо ми не сміємося з одного геноциду дивно сміятися з іншого, чи ні? Враховуючи, як на заході, ліві ведуть боротьбу із слюром, і навіть формулюють щось накшталт, що слово на н, говорити може тільки людина, яка називається на н. Бажано, якщо вона з країни, яка називається на н, і закінчується на ігер, тож як ми бачимо, питання не тільки стосується нас.
В кінці-кінців влітку ми сміялися з того, як росіянина з’їла акула, а потім з арестовича, який почав розповідати про расчєловєчіваніє. Можливо нам час, або припинити сміятися, або вже перейти на жарти про наших пращурів?
Для легкоспалахуючих панов, я хочу пояснити, що тут не буде жодного подібного жарту, сьогодні ми будемо просто говорити про чорний гумор, сміх над трагедіями і історичну пам’ять.
Та перед читанням пропоную заглянути на наш телеграм канал
Всі стають братами
В середні віки, коли в Європі панувала культура честі, на противагу культурам віктимності і гідності, будь який гумор направлений проти певної людини мав сприйматися як неймовірна образа, і мав закінчувати дуелью.
Честь була таким соціальним конструктом, де атака проти неї, вимагала її захист. Така специфіка була результатом того, що тоді ніхто навіть не намагався декларувати, яку небудь рівність. Людина, на відміну від людини, що живе в культурі гідності, не було наділена якими-то природними правами і суб’єктністю від народження. Її замінювали складна система із привілеїв і принципом людина людині вовк. Ваша суб’єктність визначалася результатом постійного заміру піструнів, і війни всіх із всіма. Це порджувало гіперчутливість, де інтимні межі були вкрай широкими.
З розвитку націоналізму і культури просвітництва, з’явилося поняття гідності, тепер це поняття видавалося кожному члену суспільства в рівній мірі.
Тепер коли ми стали рівним один одному, сміятися із еліт і старих ієрархій стало можливим. Сам по собі гумор смішний не відповідністю, коли очікувана ієрархія ламається. Американський антополог Стівен Пінкер в своїй книзі згадував, коли з нього, великого європейця, сміялося низкоросле плем’я дикунів, бо він стукнувся лобом об хибару. Такий важний європеєць і так просто зламав ієрархію, от що насмішило плем’я.
Сам по собі сміх є близьким до агресії, шимпанзе видають звук близький до сміху, коли граючи симулюють атаку. Таким чином показують, що вони не серйозно. Тобто сам по собі гумор близький до агресії, але має бути сігналом, що вона проявляється в ігровій ситуації.
Гумор існує не для соціального відокремлення, він існує для того щоб розтопити лід між соціальними групами. Коли феміністки борються з гумором в свою адресу, вони намагаються зберегти свою соціальну ізоляцію.
Бо тут важливо само поняття ігрової ситуації. Якщо один із агентів не зчитує саме цей вказівник на ігрову природу, лишається лишень агресія.
Мабуть найпростіший приклад егалітарних стосунків це сім’я, хоча там може бути ієрархія, особливо між дорослими і дітьми, в своїй основі хороша сім’я, це саме егалітарна спільнота, де один одному довіряє. В ідеалі саме цей формат і має нагадувати нація. Сім’я, це той формат стосунків, де рівень довіри достатній, щоб давати можливість сміятися один із одного.
Це нормально, коли люди сміються з когось, це укріплює соціальні зв’язки, руйнує ієрархії, і топить лід між соціальними групами. Жарти над політиками роблять політиків більш близькими до народу, жарти над представниками ідеологій, навіть над шизовими, показують, що це наші ідеології, і наші шизи. Противникам такого підходу скоріше важливо зберігти ізоляцію.
Але водночас, навряд у сім’ях, хтось сміється із того, як помер родич. В кінці-кінців це не пояснює, чому аморальні жарти, особливо коли вони зачіпають соціальні травми, викликають огиду.
Не знав, та ще й забув
Колись, я намагався, чисто заради експерименту, придумати жарт про голодомор. Жарт або просто не виходив, або був максимально вихолощеним, що навіть не було смішно.
Проблема було в тому, що моєю задачею було залишитися в координатах етики. Без етики і дурак може, і дураки впринципу і жартують.
Але проблема в тому, що пам’ять про події, не давали згенерувати подібний жарт, не наступивши на болючий мозоль. В уявленні глядачів Тетяни Микитенко, єдине що утримує людей від подібних жартів це страх бути закенселеним, але це не так. Ми не можемо покинути межі етики. Хіба що якщо етика інша.
Всі мабуть бачили сорочку арєстовіча «Русь-Україна», але мало хто знає, що це насправді значить. Це його політична програма. Серед неї була така пропозиція, як визнати українців відповідальними за голодомор. Мовляв серед його організаторів були і українці, і це шлях подолання ресентименту, для того щоб нормально збудувати прєкрасную росію буд… тобто Русь-Україну.
І в певному сенсі він навіть прав. Ернест Ренан, казав, що утворення нації є результатом колективного заблудження. Француз має забути, що під час Варфоломіївської ночі билися дві абсолютно нічим не пов’язані громади, а не француз проти француза. Український націоналіст має забути тодішню номенклатуру і нквд, ніби їх ніколи і не було, і взагалі це були росіяни.
Бенедікт Андерсон висміював подібну позицію. Я весь цей час говорив про пам’ять, але проблема в тому, що я народився на початку 2000-х років, тоді не те щоб голодомору, тоді вже ссср не було. Більше того, ще наші батьки дізналися про його існування, ймовірно років за десять до того. Особливо, якщо ви містяни, і вас це не зачепило. Як я можу згадати для арестовича українця-нквдшника, якщо я його ніколи не пам’ятав?
Вся наша історична пам’ять з’явилася на уроках в школі, з інформаційного продукту, який акумулювався навкруг. Про це писав Макінтаєр, наша етика формується під впливом суспільтсва. Тобто для того щоб подібні жарти виходили потрібно, по-перше, відмовитися від наративу. Саме тому росіяни і зносять пам’ятники Голодомору на окупованих територіях. Не треба заперечувати його існування, просто якщо не згадувати про ті події, скоріше за все не прийдеться нічого і забувати, лишень ніколи не згадувати, щоб потім стати рускімі.
Але разом з тим, подібне одкровення мало кому сподобається, тільки що ми прийшли до того, що всі трагедії народу виявляються не цінними, достатньо просто змінити наратив. Достатньо просто сказати, що ці трагедії були давно і мене вони взагалі не стосуються, а лишень обережно сконструйовані державним апаратом, щоб спростити керування людьми. Як то каже русня, а вообщє-то на поволжьє люді тоже гіблі.
Може і не красиво сміятися над смертю родича, але чи є він взагалі нашим родичем, можливо при житті цей родич не викликав би в нас жодної емпатії? В наступному розділі ми як раз і поговоримо, про моральність історії.
Хто я?
Давайте спрбуємо уявити, що історії просто не існує. Можливо б тоді люди рідше сперечалися, і взагалі були єдніше? Ні.
Історія була завжди, середньовічні феодали з глибокою дотошністю аналізували, а іноді і активно вигадували історію власних предків. Їх замінили національні наративи, де історики з такою ж дотошністю вивчають історію своєї країни, активно вигадуючи собі ніби ті крестьяни, і ті, феодали, які могли сьогодні правити Польщею, а післязавтра Францією, були разом одним народом, і інші примордіалістські гадості. Водночас їм нівякому разі не могли бути кати, вбивці, і Феофан Прокопович.
Нащо це робили феодали? Та тому що це ідентичність, вона дає відчуття тяглості, обґрунтуванням того, що він міг пишатися тими привілеями, які він отримав. Знак вірності, і в радощі, і в горі. Особливо в горі. Бути вірним, коли ти переможець вигідно, а ти спробуй бути вірним, коли такий великий соблазн відріктися.
Аналогічно це працює з народною пам’яттю. Разом з ідентичністю, ми отримуємо саме той егалітаризм, відчуття рівності. Нація – віртуальна спільнота, і саме горе, трагедії і радості, це те що дає поділ на своїх і чужих, розуміння спільного соціального досвіду.
Так, іноді бувають жарти, які є грою для своїх, але не є грою для інших, таке теж буває. Але вони, як правило, направлені проти ворогів, або для тих з ким емпатію встановлювати не обов’язково. Тому не треба теж дорікати на расчєловєчіваніє, проблема виникає тільки тоді, коли національну емпатію руйнують.
Ми приймаємо всіх невинно убієнних, всіх вбитих і замордованих в міжпоколінчеську спільноту, у власну велику родину. Саме тому ми і не можемо сміятися над трагедіями власного народу, егалітарність будується не тільки на загальних жартах, вона ще будується на загальній скорботі.
Світла пам’ять всім жертвам.
