Отже 1949 року співробітнику Британського музею (British Museum), палеонтологу та антропологу Кеннету Пейджу Оуклі (Kenneth Page Oakley) вдалося отримати зразки пілтдаунських черепа і щелепи та провести процедуру датування флюориновим методом. Для порівняння він також датував і знайдений Чарльзом Доусоном (Charles Dawson) в тому ж місці зуб стегодонового слона. Які ж результати отримав дослідник?
В той час коли зразок із зуба стегодонового слона містив 2% фтору, що підтверджувало його глибокий, біля мільйона років, вік, то череп і щелепа містили (увага!) по 0,2 ± 0,1% та 0,2 ± 0,1% фтору відповідно!
Так хто ж мав рацію, “моністи” чи “дуалісти”?
Насправді дісталося послідовникам обох “течій”...
Почати варто з того, що однаковий відсоток фтору і в черепі, і в щелепі відразу ж перекреслював усі сподівання “дуалістів” про їх різний вік. Але це було ще не все. Найцікавіша деталь в тому, що такий мізерний вміст фтору обмежував вік знахідки періодом до 50 тис. років! Про жодні “мільйони” не було і мови! Якщо це так, то чому людина, власник пілтдаунського черепа, користувалася настільки примітивними знаряддями праці і навіть, можливо, “еолітами”, в той час коли вся інша Європа не перше тисячоліття успішно використовувала знаряддя значно прогресивнішої мустьєрської кам'яної культури? І що це за досіторичний шимпанзе, власник пілтдаунської щелепи та мешканець тропічних лісів, проживав на теренах Англії у самий розпал льодовикового періоду?
Не було чим хизуватися і “моністам”. Якщо Еоантроп настільки пізня істота (нагадаю, що 50 тис. років тому Європа і велика частина Азії перебували під “владою” неандертальців, в той же час перші позаафриканські сапієнси освоювали Близький Схід та південно-азійське узбережжя), то він аж ніяк не може бути пращуром сучасної людини! Більш того, відштовхуючись від анатомії, він скоріше за все не міг бути навіть близьким родичем інших викопних людей: ні неандертальців, ні гайдельберзців, ні пітекантропів... Що робила ця істота, без пращурів і нащадків, сама в засніженій Англії? “Моністам” лишалося тільки непереконливо прикриватися розмовами про можливу надспеціалізацію, непередбачувану мінливість в умовах ізоляції чи, навіть, про глухий кут еволюції.
Але після короткої миті розгубленості дебати розгорілися з новою силою.
Найрадикальніші скептики зльоту почали вимагати негайно виключити Еоантропа із еволюційного ряду з причини надзвичайної сумнівності самої знахідки. Знайшли “вихід” зі скрути і “моністи”, почавши стверджувати, що пілтдаунська щелепа не така вже і мавпяча. Звичайно якщо дивитися на неї під правильним кутом...
Виявилося, що дослідження не поставило крапку і над рухом “дуалістів”. Вони теж почували себе досить непогано. Проте наукова більшість все ж у дискусію вступати не стала і чекала нових фактів та результатів у, здавалося би, давно забутій темі. І спроби роздобути ці факти не забарилися.
Насамперед в 1950 році у Баркгам Манор (Barkham Manor) розпочалися грандіозні розкопки. Археологи перекопали все, що лише можна було перекопати. Тонни ґрунту і гравію було пропущено через спеціальні сита. Але, як і десятки разів до того, знайшли рівно нічого!
Ситуація погрожувала вийти з під контролю. Галас навколо Пілтдаунської людини знову почав витікати за межі науки і підживлювати газетну метушню та, навіть, політичні висловлювання. Тема стала настільки токсичною , що, за мовчазною згодою, антропологи наклали на “пілтдаунське питання” своєрідне “табу”. Звичайно ж поки не з'являться нові дані, що зможуть пролити світло.
Так, наприклад, на конгресі палеонтологів, що відбувся в кінці червня 1953 року, обговорювалися численні антропологічні питання, але не “пілтдаунські”.
Та саме під час цього конгресу, в самісінькому його кінці, Оуклі конфідеційно повідомив Джозефу Вейнеру (Joseph Sidney Weiner), доктору медицини із Оксфордського університету (University of Oxford), що Британський музей не має жодної здогадки де саме на “безкрайому” просторі полів Шеффілд Парку (Sheffield Park) в 1915 році Доусон знайшов другий Пілтдаунський череп. Бо якщо цей череп справжній, то, після невдачі у Баркгам Манор, логічно було би провести розкопки на місці другої знахідки. Але... Нині покійний першовідкривач пілтдаунської людини Чарльз Доусон, що мав репутацію досить ретельного та прискіпливого дослідника, просто не залишив про це жодної згадки. А, також покійний, Сер Артур Сміт Вудворд (Sir Arthur Smith Woodward), котрий безпосередньо підтримував зв'язок із Доусоном і допомагав йому у розкопках, не мав на те достатньо ласки, щоб те питання якось прояснити!
Цей факт, як і вся пілтдаунська історія, так зацікавила Вейнера, що він вирішив розпочати власне розслідування.
А тим часом, 19 травня 1952 року, місце близ ферми Баркгам Манор, де 40 років до того Пілтдаунська людина була чудесним чином явлена світу, офіційно внесли до реєстру Національного природнього резерву Англії (National Nature Reserves in England). Та, зазираючи у майбутнє, відразу скажу, що це ж місце невдовзі стало і першим об'єктом реєстру, котрий було з нього вилучено. І трапилося це вже 7 лютого 1955 року...
Але на початку 50-х науковий світ все ще перебував у напруженому очікуванні. Вирішувалася доля одного із пращурів людства. Кожен обрав собі в цій історії роль: хто слідчого, хто прокурора, хто адвоката, а хто просто тихенько спостерігав збоку.
І лише учасники “тайної вечері” на одній із стін Британського музею все так же захопливо розглядали “найвеличніше відкриття і найвеличнішу загадку” XX століття.
Та був на цьому історичному полотні Джона Кука (John Cooke) ще один, ледь помітний персонаж, що не відразу кидався у вічі: з портрета на стіні, понад голів захоплених джентльменів, на відвідувачів музею сумно дивився “дідусь Дарвін”, наче розуміючи в яке лайно вляпалися зображені джентльмени, хвацько прикриваючись його, дідуся, іменем.
Попередні частини тут:
