Розквіт вікторіанської епохи
Королева та її чоловік насолоджувалися подружнім щастям, живучі то у Віндзорі, то в Балморалі, то у своїй улюбленій приморській резиденції на острові Уайт, Осборн-хаус. Контраст між цим монаршим подружжям і безпутними Ганноверами був разючим. Поруч із Осборн-хаусом Альберт побудував шале, невеликий сільський будиночок у швейцарському стилі, де дітей – зовсім як у звичайних сім'ях – навчали вести домашнє господарство та займатися садівництвом. Розросталося лондонське передмістя.
В країну стікалися мігранти втомлені постійним безладдям на континенті. В самій країні вирували буйні полеміки з приводу політики, реформ і навіть мистецтва. Навіть Англіканська церква прокинулася після георгіанської сплячки завдяки євангелістському руху, що зародився в Оксфорді та Кембриджі. В результаті вперше після XV століття в країні розпочалося масове будівництво храмів. Нові кам'яні шпилі, виконані в строгому готичному стилі, тепер височіли над рядами заміських будинків. Одночасно з цим, 1859 року, виклик релігійним догмам та його проповідникам кинув Чарльз Дарвін у своїй знаменитій книзі «Про походження видів».
На той момент прем'єр-міністром був Рассел, але політика країни знаходилася в руках знаменитого Генрі Темпла, лорда Пальмерстона, який був міністром закордонних справ протягом 1830-х, та наприкінці 40-х. Темпл був неординарною особистістю. Він міг направити цілу морську ескадру на блокування порту Афін, аби захистити права одного єдиного британського підданого. І в той же час, він вдало ухилявся від втягування Британії у європейські конфлікти, обмежуючись підтримкою революційних рухів в деяких країнах. У 1852 р. його направили до Міністерства внутрішніх справ, де його бурхлива діяльність призвела до не менш бурхливого сплеску нових реформ. Він зменшив норми робочого часу для дітей, які працювали на фабриках, підтримував вакцинацію та очищення повітря, боровся за проведення реформ у в'язницях та виправних закладах для малолітніх злочинців.
Він також зумів уникнути прямого залучення Англії до непопулярної Кримської війни, що почалася в 1853 р., але категорично наполягав на тому, щоб підтримати Туреччину в боротьбі проти російської експансії. Війна не принесла Великобританії лаврів, але була відзначена кампанією газети Times за ухвалення реформ в армії та удосконаленням догляду за пораненими завдяки діяльності знаметої сестри милосердя Флоренс Найтінгейл.
1855 року Вікторія подає кандидатуру Темпла на пост прем'єра, хоча їхні відносини були далекі від ідеальних. Однією з найяскравіших фігур його кабінету був канцлер казначейства Вільям Гладстон, який за свою каденцію збільшив податок на прибуток та тимчасово відмовився від державних позик. Взявши за основу політику вільної торгівлі, він зменшив кількість податків із 419 до 48 та знизив ціни на продукти харчування.
Хоча прем'єр Темпл був затятим противником рабства, він став на бік конфедератів у Громадянській війні США (1861–1865), головним чином через неприйняття антибританських настроїв, що панували у північних штатах, і зацікавленості у експорті бавовни з південних штатів. Однак прямого залучення військ йому вдалося уникнути. У 1865 р. після двох десятиліть при владі прем'єр-міністр Темпл помер. Це були десятиліття, коли Великобританія насолоджувалася миром та процвітанням.
Наступником лорда Пальмерстона став немолодий Рассел, який стояв біля витоків парламентської реформи 1832 р., а тепер пристрасно бажав її продовження. У 1866 р. він представив парламенту проект біля реформи виборчого права, куди увійшли пункти про загальне виборче право всіх повнолітніх чоловіків, які мають кваліфіковану роботу і місце проживання. У разі прийняття білля контингент виборців збільшився б удвічі, досягнувши приблизно двох мільйонів осіб. Але білль у палаті громад не пройшов.
Рассел та його уряд подали у відставку, поступившись місцем уряду торі на чолі з графом Дербі, а лідером консерваторів у палаті громад став Бенджамін Дізраелі. Лондон сколихнули акції протесту, такі ж, як і в 1830-х роках. Мітинг протесту в Гайд-парку був такий багатолюдний, що поліція вдалася до допомоги військ, щоб його розігнати. Торі запанікували і у серпні 1867 р. поспішно прийняли білль Рассела, однак політичних дивідендів їм це не принесло. На перших після прийняття реформи виборах 1868 р. виборці прокатали консерваторів, віддавши перевагу лібералам. Новим прем'єром став Вільям Гладстон. Настав час схватки двох титанів.
Гладстон проти Дізраелі
Бенджамін Дізраелі здобув юридичну освіту, а блискучий ораторський талант полегшив молодій людині шлях до верхів політичної кар'єри. Обдарований письменник-романіст, він проповідував утопічний ідеалізм, будував повітряні замки, намагаючись "з'єднати дві нації" Великої Британії - багатіїв і бідняків. Вільям Гладстон разюче відрізнявся від Дізраелі. Він був вихований на Біблії та класичній літературі, цитатами з яких рясно збагачував свою промову. Манерою триматися він всіляко підкреслював свою моральну перевагу, чим приводив Дізраелі в лють. Він дуже розсердився, коли після передчасної смерті принца Альберта в 1861 р. Дізраелі здобув прихильність убитої горем Вікторії завдяки єлейному зверненню "моєму найпалкіше улюбленому суверену".
У 1860-х рр. Велика Британія домоглася величезних успіхів не тільки всередині країни, а й за її межами. Рейки залізниць дісталися до всіх її куточків, а британські торгові кораблі - до всіх континентів світу. Нажаль в умовах вільної торгівлі продовольством, традиційне сільське господарство не витримувало конкуренції, а от промисловість Великої Британії все ще була попереду індустрій Німеччини та Америки. Населення деяких промислових міст протягом століття виросло в кілька разів. Подібний зріст спостерігався у Манчестері, Ліверпулі, Лідсі, Шеффілді та Ньюкаслі. У Бірмінгемі населення виросло з 70000 на початку століття до 350000 в 1870 році.
Уряд Гладстона продовжував проводити все нові й нові реформи. На державну службу тепер брали не за протекцією, а суворо відбираючи претендентів. Було скасовано купівлю військових дипломів. Університети відчинили двері для представників усіх віросповідань. Профспілки 1871 р. отримали статус юридичних осіб, а у 1872 р. вийшов закон про введення таємного голосування, який став важким ударом навіть для старого реформатора Рассела. Він вбачав небезпеку у переході "від виборчого права домовласників до загального виборчого права". Але віги, які протягом багатьох років жахалися одного слова "демократія", вже не могли змагатися з лібералами.
Однак до 1874 кабінет лібералів видохся і владу знову перехопили торі. 69-річний Дізраелі стає прем'єром. Він зрозумів, що розширений виборчий корпус очікує нових прогресивних реформ і провів закони про будівництво державного житла, освіту, охорону здоров'я та охорону праці на заводах і фабриках. У чому він категорично був не згоден з лібералами, так це в питаннях занадто обережної, на його думку, зовнішньої політики.
У 1875 р. він домігся придбання Великою Британією майже половини акцій компанії Суецького каналу, тим самим проклавши країні шлях на схід. Наступного року він викликав захват Вікторії, оголосивши її імператрицею Індії. Однак імперіалістична політика була двосічним мечем. Дізраелі переконував Туреччину в необхідності зупинити російську експансію в Криму та на Кавказі й навіть порушив питання про нову Кримську війну. Гладстон звинуватив Дізраелі в тому, що той спровокував "турецькі звірства" щодо болгарських християн.
Наступним кроком, зробленим Гладстоном в опозиції, стала його виборча кампанія в Мідлотіані в 1879 р., для якої він обрав абсолютно нову для британських політиків тактику. Гладстон виступав на величезних мітингах із задніх майданчиків залізничних вагонів, вдаючись до послуг "крикунів", які доносили його слова до найвіддаленіших слухачів. У своїх промовах, які були завчасно представлені пресі, він звинувачував Дізраелі в тому, що той проводив:
обмежену, неспокійну, біснувату і самовпевнену зовнішню політику, догоджаючи власне марнославство і гординю
У 1880 р. ліберали під проводом Гладстона, наробивши багато галасу, повернули собі владу. Дізраелі пішов на спочинок, оселившись у своєму заміському маєтку в Х'юендені недалеко від Біконсфілда, де через рік помер.
Кабінет Гладстона являв собою досить дивне збіговисько старих перів, нездатних придумати, як протистояти першій депресії, що вразила всесвітню економіку, яка поступово набирала силу. Прогрес нісся вперед. У 1882 р. перше вантажне судно-рефрижератор "Данідін" пришвартувалося в лондонському порту, привезши заморожену баранину з іншого боку землі — з Нової Зеландії. Потяги та пароплави знижували вартість перевозки і скоро ціна на імпортне зерно впала на 90%, що просто підкосило британських фермерів.
Політичні реформи також не стояли на місці. У 1884 р. право голосу отримало все доросле чоловіче населення, яке мало постійне житло. Склад електорату подвоївся і перевалив за п'ять мільйонів, поповнившись шахтарями, фабричними і сільськогосподарськими робітниками. Розширення електорату продемонструвало, що громадська думка стала відігравати важливу роль у політичному житті країни.
Багато в чому цьому процесу сприяв розвиток масової преси. Тільки в Лондоні видавалося понад десяток щоденних газет, а загалом по Англії - понад сотню. У 1880-х рр. став набувати організованих форм рух лівих сил, серед яких були як радикальні революційні течії, так і більш помірковані, на кшталт Фабіанського товариства, яке згодом стане ідеологічним центром майбутньої Лейбористської партії. До нього, зокрема, належали такі відомі письменники, як Бернард Шоу та Герберт Уеллс.
1885 року, після невдалого виводу англо-єгипетських військ з Судану, який закінчився загибеллю любимого в народі генерала Гордона, уряд подав у відставку, але вже за рік Гладстон знову став прем'єром, щоправда влада його кабінету була дуже хиткою і трималася в основному на голосах ірландських націоналістів.
Ірландія борется за самоврядування
Через голод та еміграцію в Америку населення Ірландії, яке складало третину виборців Британських островів, скоротилося з 8 до 4-х мілліонів. Ірландія була пригнобленою країною та власністю англійських землевласників. Релігія, яку сповідували ірландці, зазнавала гоніння і в країні давно назріла реформа самоврядування.
Тоді головою Ірландської парламентської партії був Чарльз Стюарт Парнелл, який створив велику фракцію ірландських парламентаріїв. Цей ірландський землевласник і політичний діяч радикальних поглядів був розумною і харизматичною людиною, та користувався прихільністтю Гладстона. Він наполягав на створенні нової, практично автономної ірландської держави, куди б увійшла провінція Ольстер, більшість населення якої становили протестанти і юніоністи, прихильники збереження Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства. Позиції Парнелла протистояли торі та фракція лібералів-юніоністів під керівництвом Джозефа Чемберлена, який на той час був членом парламенту і головою департаменту, що відав місцевим самоврядуванням. Ірландії належало стати останнім оплотом реакції в політиці Британії.
На посаді прем'єра Гладстон до кінця вів боротьбу за надання Ірландії внутрішнього самоврядування і у квітні 1886 р. він представив білль, супроводивши його трьохгодинною промовою, але білль був відкинутий. Чемберлен покинув уряд, а його юніоністи відмовили уряду в підтримці, тим самим прискоривши відставку Гладстона. На наступних загальних виборах 1886 р. перемогла коаліція консерваторів і лібералів-юніоністів Чемберлена, а прем'єр-міністром став маркіз Солсбері. Чемберлен ратував за так званий муніципальний соціалізм та прогрес, а уряд провів в країні адміністративну реформу, передавши частину повноважень на місця, у ради графтв. Однак після наступних виборів прем'єром вчетверте став, старий, напів-сліпий, напів-глухий, але все такий же рішучий, 82-річний Гладстон.
Та вибори стали примітними не тільки цим, а ще й тим, що вперше в парламенті з'явилися незалежні робітничі кандидати, такі як шотландський шахтар Кейр Гарді, який був висунутий у депутати у Вест-Гемі (частині Великого Лондона). Уперше перед парламентаріями він постав у твідовому костюмі, мисливському повстяному капелюсі і в супроводі духового оркестру. Через рік він став засновником і лідером Незалежної робітничої партії лівого толку.
Залишки сил новий старий прем'єр кинув на Ірландський напрямок і його біль про самоврядування Ірландії навіть пройшов палату громад, але був відхилений палатой лордів. Після цього Гладстон подав у відставку, і через кілька років помер, а нерозв'язаний Ірландський конфлікт повільно, але вірно рухався у бік більш жорсткого, аніж політичне, протистояння.
Англо-бурська війна
1895 року до влади повертається Солсбері, одержимий ідеєю обережної зовнішньої політики. Він дуже мляво реагував навіть тоді, коли Німеччина, Італія та Бельгія тіснили Британію в її ж колоніях. Але як би він не пручався, повністтю відкараскатися від своїх протекторських обов'язків Імперія, “в якій ніколи не заходить сонце”, не могла.
Наприкінці століття південно-африканську республіку Трансвааль охопила золота лихоманка. Ця територія вже кілька років як виборола незалежність від Британії, та контролювалася бурами, нащадками білих поселенців з Нідерландів, Бельгії та Німеччини. Ця територія була кісттю в горлі прем'єр-міністра Капської провінції Британії, алмазного магната Сесіла Родса, який мріяв про те, щоб вся територія між Кейптауном та Нілом відійшла до Великобританії. Відкриття нових золотих та алмазних родовищ тільки погіршили ситуацію і з 95 року відбулася серія сутичок між британцями та бурами, у яких імперська армія показала себе не дуже впевнено.
Настільки невпевнено, що у 1899 р. уряд відправив лорда Кітченера, найзаслуженішого полководця Британії, аби зупинити бурів. Жахливим нововведенням Кітченера стала система концентраційних таборів для бурів, щоб позбавити їх можливості забезпечувати своїх солдатів продовольством. Відомості про хвороби та високу смертність у цих таборах сколихнули всю світову громадськість, але зрештою 1902 року Велика Британія здобула перемогу, і Трансвааль став частиною Британської імперії. Натомість бури отримали амністію, право на самоврядування та компенсацію для своїх родин.
ХХ століття
До ХХ ст. Британія сильно змінилася, причому радикальні перетворення, яких вона зазнала за останні сто років, перевершували будь-які реформи попередніх століть. Урбанізація населення стрімко набирала темпів, а чисельність населення збільшилася в чотири рази і досягла сорока мільйонів. Будинки, крім найбідніших, були побудовані з цегли та каменю. Інфраструктура міст включала бруковані вулиці, водопровід і каналізацію.
У будинках, які займали представники заможного прошарку робітничого і середнього класів, був газ, а в деяких і електрика. На столах можна було побачити щоденні газети та продукти з різних країн. На покритих щебенем дорогах стали з'являтися автомобілі. Уже в 1900 р. було встановлено, що дорогою з Лондона до Брайтона за годину проїжджає 1200 т.зв. "легких локомотивів". По всій країні курсували поїзди, включно з лондонською підземку на електрифікованих рейках. Більшості населених пунктів стали доступні безкоштовні або дешеві школи і лікарні. Чисті заводи і фабрики витіснили темні фабрики ранньої Вікторіанської епохи з їхніми нелюдськими умовами праці. Ця Англія стала втіленням оптимізму, новизни і, безсумнівно, прогресу.
Символічно, що 1901 р. став першим роком нового століття і останнім роком епохи що минала, Вікторіанської епохи. 22 січня померла королева Вікторія. Дві третини століття британці бачили в ній утілення законності та благопристойності та усього того, що вони так цінували в монархії, а саме стабільності та сталості. Навіть у найважчі часи вона разом із чоловіком-німцем і дев'ятьма дітьми, багато з яких поріднилися з європейськими монархами, уособлювала цінності домашнього вогнища і космополітизму. Після смерті Альберта королева носила тільки чорне і щоночі клала на подушку поруч із собою портрет покійного чоловіка.
Виклики едвардіанського періоду
Новим королем став старший син Вікторії, Едуард VII. Його імперія, займала п'яту частину земної кулі, а її населення сягнуло 400 мільйонів осіб, з яких три чверті становили індуси. Імперію захищав найсильніший флот, а британські товари і комерсанти заполонили весь світ. Британські кораблі перевозили 80 % усіх товарів. Британські міста були найбільш процвітаючими в Європі. Життя в їхніх передмістях, що безперервно розросталися, протікало спокійно і безтурботно.
Однак те, що ще недавно здавалося непорушним і незаперечним, тепер підпало під сумнів. На Європейському континенті та в Америці промисловість поступово набирала обертів і вже могла конкурувати з Британією, витісняючи її на ринку сировини та кваліфікованої робочої сили. За рівнем технічної освіти та інноваційних розробок Франція та Німеччина почали обганяти Британію. У трьох нових галузях виробництва ХХ ст. – автомобілебудуванні, авіабудуванні та кінематографії – лідирували американці, а першими двома автомобілями короля Едуарда стали німецький Мерседес та французький Рено.
Утримувати імперію було дуже дорого. У перше десятиліття нового століття 55 % державних витрат йшло на оборону. Імперські амбіції були в Росії, Америки, Німеччини та Бельгії, причому Німеччина розпочала спорудження потужного військового флоту, який міг би протистояти британському. Щоб убезпечити себе від німецької загрози, в 1904 р. Великобританія підписала з Францією ряд угод, відомих як Entente Cordiale (фр. Сердечна згода). Воно було досягнуто не без допомоги короля Едуарда, який мав талант дипломата, вільно розмовляв французькою і був чудовим співрозмовником. Попри побоювання матері, він став сумлінним і популярним монархом. У 1907 р., після приєднання до англо-французькому союзу росії, альянс став називатися просто Entente або Антанта. Метою цього альянсу було стримування Німеччини, чиє прагнення до домінування вже не викликало сумнівів.
Кабінет 1902 року на чолі з прем'єром Артуром Бальфуром запам'ятався намаганням ввести протекціоністські закони, задля захисту імперських фермерів та підприємців, однак це лише привело до розколу в рядах консерваторів, адже не всі були готові до чергового удорожчання продуктів через обмеження вільної торгівлі. 1906 року ліберали здобули нищівну перемогу, отримавши аж 400 мандатів. Того ж року, до парламенту зайшла група з 29 членів Комітету робочого представництва, який згодом буде перейменований у Лейбористську партію.
Реформи на порозі великих потрясінь
1908 року прем'єром стає Генрі Асквіт, а його кабінет за кількістю проведених реформ можна поставити в один ряд із знаменитими кабінетами Грея (1832) та Гладстона (1868). До складу уряду входив радикально налаштований аристократ лорд Холдейн, який обіймав посаду військового міністра. Міністерство торгівлі очолював молодий Вінстон Черчілль, а пост канцлера казначейства зайняв блискучий оратор, валлієць Девід Ллойд Джордж.
Ллойд Джордж і його колеги заснували пенсію по старості в п'ять шилінгів для тих, кому виповнилося 70 років, безкоштовні обіди та медичні послуги в школах. Він боровся за поліпшення умов у робітничих будинках, створення бірж праці та виплату допомоги розлученим матерям. Значну поступку він зробив Лейбористській партії, звільнивши профспілки від судової відповідальності за шкоду, заподіяну страйками. Він навіть намагався урізати воєнні розходи, зокрема зменшивши кількість запланованих до побудови плавучих фортець дредноутів з шести до чотирьох. Але в цьому питанні він зіткнувся з гідним супротивником - Джоном Фішером, на прізвисько Джекі. Цей харизматичний адмірал через пресу настільки розбурхав громадську думку, що Ллойд Джордж змушений був капітулювати, і перший дредноут був побудований всього за чотири місяці.
Але такі іграшки коштували немало, тож уряду довелося піднімати податки, які особливо зачепили заможних британців, що не могло не тішити тяжіючого до лівих поглядів Джорджа. У відповідь палата лордів провалює т.зв. народний бюджет, і прем'єру Асквіту доводиться йти на перевибори, і зі скрипом протягувати бюджет, за підтримки лейбористів та ірландських депутатів. Аби не допустити глухого блокування законопроектів у майбутньому, Асквіт виніс на розгляд парламенту білль, за яким палата лордів мала право затягувати ухвалення законопроєктів тільки на час трьох парламентських сесій. Цілком очевидно, що лорди відхилили цей законопроєкт. І у цей час, у травні 1910 року помирає король. На його похорон з'їжджається велике потомство Вікторії з усієї Європи. Багатьом із тих, хто був присутній на похороні, незабаром належало воювати один з одним.
Новий король Георг V підтримав Асквіта у конфлікті з палатою лордів і ті врешті решт капітулювали, прийнявши вищезгаданий білль. Але на фоні подій наступних кількох років, цей законопроект, навколо якого було зламано стільки політичних списів, перетвориться на щось ледве варте людської уваги. Немов масивний паротяг, ХХ століття розганялося, та на повних парах неслося на зустріч горизонту, на якому вже скупчувалися важкі та похмурі грозові хмари...
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Альтернатива Патреону - Buy Me A Coffee: https://www.buymeacoffee.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
