Іспанія на рубежі століть
Історія Іспанії середини - кінця XIX століття видається безнадійно заплутаною, особливо в період із середини 1830-х до 1898 року. Розібратися в перипетіях трьох карлістських воєн та політичних конфліктів після них непросто, та й загалом цей період створює враження занепаду, особливо помітного на тлі інших європейських держав, для яких це було часом економічного зростання, соціальних перетворень, політичного розвитку та міжнародних досягнень. Однак це далеко не повна картина, і до того ж вона не відображає того, яке значення цей період мав для майбутнього, адже наслідки громадянських конфліктів ХІХ століття знайдуть своє відлуння у столітті ХХ, так само як і позитивні перетворення та реформи, які теж відбувалися, хоча й не так швидко, як в інших країнах.
Наприклад рабство, формально, було відмінено в Іспанії раніше ніж в США, ще в 1837 році, щоправда тільки в континентальній її частині. У колоніях воно існувало ще майже пів століття, аж до 1886 року. Населення протягом ХІХ століття виросло майже вдвічі, однак неврожаї та відстала економіка, робили завдання прокормити таку кількість людей досить непростим. Розвиток залізниць, парового судноплавства та масштабні інвестиції значно полегшили експорт пшениці з Нового Світу, однак високі тарифи на імпорт зерна, впроваджені наприкінці століття, хоча і були вигідні місцевим землевласникам, сильно вдарили по містянам та поденним робітникам, збільшивши ціну на хліб та погіршуючи соціальні настрої в суспільстві. Земля в цей час в Іспанії знаходилася в руках як традиційних землевласників, які мали подекуди мали майже феодальну владу, так і буржуазії, що швидко піднімалася соціальними сходами.
Промислові зміни мали вищий трансформуючий потенціал. І хоча панування сільського господарства відсувало їх у задній план, капіталізм вже невпинно крокував країною. Використання парових машин на ткацьких мануфактурах Каталонії, починаючи з 1830-х років, призвело до помітного економічного зростання та забезпечило зайнятість населення. Те саме відбувалося на металургійних підприємствах у баскських провінціях, особливо в Біскайї. Видобуток заліза там став основою розвитку сталеплавильної та кораблебудівної галузі. В інших регіонах Іспанії значно зріс видобуток корисних копалин.
В країну потекли й іноземні капітали. В другій половині століття швидко розвивалося будівництво залізниць, що були символом взаємодії між регіонами країни та сприяли економічній інтеграції королівства. Будинки великих вокзалів, наприклад, у Мадриді, вражали уяву сучасників. Промислове виробництво, зовнішня торгівля та дохід на душу населення зросли. Однак у порівнянні з Британією, Францією та Німеччиною ці показники залишалися досить низькими.
Слідом за економічними послідували і соціальні зміни. Зростала профспілкова свідомість. Приплив сільських жителів до міст сприяв урбанізації, особливо у Мадриді. Проте житла всім не вистачало, і до кінця століття лише 20% іспанців жили у більш-менш великих містах, а буржуазна політична культура в країни була слабшою, ніж у Британії чи Франції.
Політична лихоманка
На внутрішній арені в цей час тривали постійні політичні гойдалки. У 1854 році нестабільність і посилення військової опозиції призвели до повалення уряду модерадос і повернення до влади Еспартеро і прогресистів. Нещодавно створена партія демократів, забажала радикальніших змін, на кшталт загального виборчого права та аграрної реформи, але зазнала невдачі і 1856 року до влади приходить Леопольдо О’Доннелл, що очолював партію Ліберальний союз. Ірландець за походженням, О’Доннел бажав об’єднати всі помірковані сили у широкий політичний фронт, однак якихось значних успіхів на внутрішньо політичній арені не досяг.
А от на світовій арені Іспанія проявила себе, хоча й не завжди вдало. Завзятий експансіоніст О’Доннелл, незважаючи на великий державний борг, з 1859 року втягнув країну в низку імперіалістичних конфліктів. Це було викликано бажанням завоювати підтримку громадськості, підтримати образ Іспанії як великої держави, а також впевненістю у своєму праві втручатися у долі латиноамериканських країн. Іспанський флот став першим флотом, що почав використовувати парові двигуни ще 1840-х роках, і на короткий період став найбільш маневровим та передовим в світовому океані. Іспанія взяла участь у французькій інтервенції у В'єтнамі та у військовій авантюрі Наполеона ІІІ в Мексиці.
Також, у відповідь на французьку експансію в Алжирі, у 1859–1860 роках іспанці розгорнули власну кампанію в Марокко, яка призвела до захоплення Тетуана та Іфні у 1860 році та повернення контролю над Домінго (нині Домініканська Республіка) 1861 року. Однак, на відміну від французів, африканська експансія Іспанії завершилися ледь почавшись. Крім того американський тиск у 1866 році змусив Іспанію припинити бойові дії на морі проти Перу та Чилі. Крім того, Іспанія відмовилася від безрезультатних спроб контролювати Домініканську Республіку, через стійкий опір місцевих жителів.
Всередині країни в цей час назрівала революційна ситуація. Проскочивши період європейських революцій 1848-52 років відносно спокійно, країна все ж не могла довго опиратися віянням часу. Заскорузла економічна система та постійні політичні гойдалки не могли не довести країну до чергового громадянського конфлікту. Ситуацію підігрівала й вкрай непопулярна фігура королеви Ізабель ІІ, яка до того ж весь час намагалася розширити свою владу через консервативні уряди. Королева не влаштовувала нікого, ані консервативний, ані ліберальний табори.
Корупція, фаворитизм та постійні спроби розширити владу монарха відвертали від неї ліберальне крило, в той час, як її особисте життя, включно з чутками про любовні інтриги та сумнівне батьківство деяких дітей, викликало обурення серед консервативно налаштованого суспільства. Заміжня за своїм кузеном Франсіско де Асісом, який, за словами сучасників, не мав ні розуму, ні привабливості, королева в свою чергу не викликала у власних підданих ані страху, ані поваги. Європою ходили фривольні карикатури із зображенням інтимного життя Ізабель, а 1852 року на неї навіть було скоєно замах, однак кинджал активіста-ліберала священника Мартіна Меріно-і-Гомеса застряг у розшитому золотом корсеті з китового вуса та майже не зашкодив королеві.
Однак, що не вдалося одному іспанському священникові, вдалося іспанському генералу. 16 років по тому, восени 1868 Ізабель все ж втратила престол, щоправда життя їй вдалося зберегти. Повстання розпочалося в Кадісі 17 вересня 1868 року під керівництвом генерала Жоана Пріма та адмірала Топете-і-Карбальо. Роялісти встигли зібрати військо, але воно було розбите 27 вересня у битві біля Альколейського мосту, недалеко від Кордови. Втративши залишки підтримки, королева разом із сім’єю покинула Іспанію та втекла до Франції, а за два роки змушена була зректися престолу.
Амодео І - спроба перезапустити монархію
Так звані «шість революційних років» ознаменувалися конституційними експериментами, політичними розбіжностями, повстаннями в Іспанії та на Кубі, а також політичними вбивствами (у тому числі вбивством у 1870 році в Мадриді самого Жуана Пріма, який на той момент став прем’єр-міністром). За рік до цього, 1 червня 1869 року було прийнято нову конституцію, що запроваджувала загальне виборче право, свободу друку, освіти та зібрань, а також свободу віросповідання. Останній пункт викликав хвилю прокатолицьких демонстрацій в країні.
Крім того, після зречення Ізабель настав час зайнятися пошуком нового монарха. Іспанія потребувала короля, який не був би пов’язаний із внутрішніми політичними розколами, та був рівновіддалений від іспанських політичних еліт. На той момент савойська династія вважалася достатньо нейтральною та мала репутацію прогресивної, саме тому корону було запропоновано Амадею Савойському, молодшому синові короля Італії Віктора Емануїла ІІ і 16 листопада 1870 року він був проголошений королем Іспанії Амодео І.
Вимушений діяти в надзвичайно складній обстановці, посиленій до того ж заколотом в армії, Амадео не зміг навіть зберегти статус кво. Він дійсно виявився доволі прогресивним монархом, намагаючись (завдяки Національній коаліції у кортесах, тобто парламенті) запровадити в країні суд присяжних, реєстрацію цивільних шлюбів та розширити свободу совісті. Однак король забув про потужні консервативні та помірковані політичні табори і дуже скоро він втратив підтримку не тільки з боку дворянства, а й з боку своїх більш поміркованих прибічників. Протиріччя, що накопичилися, вибухнули у вигляді замаху на короля влітку 1872 на Віа Авеналі в Мадриді, коли королівську карету було обстріляно. Ситуацію погіршувала війна за незалежність Куби та чергове повстання Карлістів, що вилилося у Третю карлістську війну, і Амадео почав шукати приводу для зречення. 11 лютого 1873 року новий король зрікається престолу і кортеси, трохи несподівано для самих себе, проголошують Першу іспанську республіку.
Перша іспанська республіка
На той момент більшість парламенту складали монархісти різних штибів - від карлістів, до прихильників відновлення Бурбонів, однак під час одного з засідань, на трибуну вийшов республіканець Еміліо Кастелар, який проголосив свою знамениту промову:
“Панове, з Фернандо VII померла традиційна монархія; зі втечею Ізабель II — парламентська монархія; зі зреченням дона Амадея Савойського — демократична монархія. Ніхто її не знищив, вона померла сама по собі; ніхто не приніс нам Республіку, її принесли всі обставини, її принесло спільне прагнення суспільства, природи та історії. Тож ,панове, привітаймо її, як сонце, що сходить власною силою на небі нашої Батьківщини”.
Після цього, навіть монархісти капітулювали і згодилися на проголошення республіки, хоча більшість з них вбачала в цьому лише тимчасове рішення, що допоможе стабілізувати ситуацію в країні. Рішення виявилося дійсно тимчасове, адже Республіка не проіснувала і двох років, а от замість спокою Іспанію накрила чергова хвиля повстань та конфліктів.
За менше ніж два роки на чолі країни побували сім прем’єр-міністрів. До карлістського бунту та повстання на Кубі додалися локальні сепаратистські рухи. Республіка була проголошена федеративною, тож деякі області негайно проголосили себе «кантонами» з самоврядуванням. Радикальні, вороже налаштовані стосовно центру сепаратисти ніяк не могли домовитися між собою і спиралися лише на місцеве ополчення, тож їх доволі швидко перемогли, скрізь, крім Картахени, яка здалася лише 1874 року після того, як її блокували із суші та з моря.
Жоден з кабінетів так і не зміг стабілізувати ситуацію, тож владу вирішили взяти до своїх рук військові. Під проводом генерала Кампоса, вони підняли повстання та змусили уряд згодитися на реставрацію монархії, та запросити на престол сина Ізабель ІІ Альфонсо, що отримав чудову європейську освіту та згодився прийняти престол на умовах трансформації країни у конституційну монархію. Уряд, що повністю втратив контроль над ситуацією особливо не пручався і 29 грудня 1874 року, Альфонси ХІІ було проголошено новим королем Іспанії.
Альфонсо ХІІ Миротворець
На момент сходження на престол Альфонсо було лише 17 років, але молодий король не сидів склавши руки і доволі скоро отримав від сучасників прізвисько El Pacificador, тобто Миротворець. Він взяв особисту участь у придушенні карлістського бунту 1876 року, та укладення миру з кубинцями 1878 року. Загалом його правління, на певний час, поклало край довгим рокам нестабільності та розбрату. Нещодавно бунтівні колонії економічно укріпилися настільки, що перший потяг в латинській Америці відправився у подорож саме на Кубі - з Гавани до Гуйнесу, а перший у Латинській Америці телеграф запрацював у Пуерто-Ріко.
У покращенні ситуації королю допомагали кортеси, особливо прем’єр-міністр Антоніо Кановас-де-Кастільо, який запровадив в країні систему, відому як el turno pacifico - мирний поворот, за якої ліберальні та консервативні уряди змінювали один одного за домовленістю, аби виключити сповзання країни в той чи інший бік. Ця система, по суті, була двопартійною та проіснувала майже півстоліття, виключаючи будь які радикальні течії. Це спрацювало на короткій дистанції, заспокоївши розгойданий іспанський соціум, однак одночасно заклало міну уповільненої дії, яка вибухне вже у наступному столітті.
Нажаль, як це іноді буває в історії, правління молодого багатообіцяючого монарха виявилося дуже коротким. Альфонсо все життя страждав на туберкульоз, однак восени 1885 року короля скосила дизентерія, і 25 листопада Альфонсо ХІІ не стало. Його наступником став його ще ненароджений син Альфонсо ХІІІ, якого дружина монарха Марія Христина Австрійська народить на світ майже через пів року після смерті свого чоловіка 17 травня 1886.
Іспанія в світовій культурі
Якщо політично, наприкінці ХІХ століття, Іспанія була дуже непопулярною, адже в ній вбачали заскорузлу, консервативну та ретроградську державу, то культурний інтерес до цієї країни був на підйомі. 1875 року світ побачила опера Бізе “Кармен”, за однойменним оповіданням Проспера Меріме, що було частково засноване на реальних подіях. Меріме багато подорожував Іспанією в 1830 році і, можливо, почув там історію яку згодом переробив у всім відоме оповідання.
Дії опери відбуваються в Севільї та околицях приблизно в 1820 році, а перший акт розгортається біля великої тютюнової фабрики, побудованої у XVIII столітті, де Кармен та інші жінки згортають сигари. Цю фабрику можна відвідати і в наші дні, сьогодні на її території знаходиться один з корпусів університету Севільї. Так само збереглася й арена для корриди, що згадується в опері. La plaza de toros de la Maestranza вважається найстарішою ареною в Іспанії, яка була закладена ще в середині XVIII століття, однак завершена була лише сто років потому.
Що до образотворчого мистецтва, то тут європейська публіка, зокрема британська, познайомилися з Іспанією після того, як на початку 1830-х років там побував художник Девід Робертс (1796–1864). Популярність йому принесла картина "Всередині Севільського собору" (1834), та серія іспанських нарисів які він опублікував в альбомі "Живописні замальовки з Іспанії" (1837), а збірники гравюр Робертса відкрили краєвиди Іспанії широкому глядачеві. Помітну роль у цьому процесі відіграв також Девід Вілкі (1785-1841), на якого справила велике враження поїздка до Іспанії в 1827-1828. У середині століття популяризації уявлень про Іспанію як мальовничу та екзотичну країну сприяли художники Джон Берджесс (1829–1897) та Джон Філіп (1817–1867), прозваний Філіпом Іспанським за свою любов до цієї країни.
У літературі відбувся бурхливий розквіт альгамбризму. Народженню цього стилю сприяла книга "Альгамбра" американського посла в Іспанії та, по сумісництву, письменника Вашингтона Ірвінга, перше видання якої вийшло в 1832 під заголовком "Альгамбра: оповідання та замальовки про маврів та іспанців". Ірвінг багато перекладав з іспанської і написав зокрема біографію Христофора Колумба (1828), а також роботи «Хроніка про підкорення Гранади» (1829) та «Подорожі та відкриття соратників Колумба» (1831).
Регентство Марії Христини
У ХХ століття Іспанія увійшла під регентством Марії Христини, матері малолітнього Альфонсо ХІІІ. З одного боку, період її правління ознаменувався спробами економічних, адміністративних та соціальних реформ, а з іншої - наростанням політичної кризи, нестабільності та військового краху наприкінці століття. Введення загально виборчого права для чоловіків, наприклад, розбивалося об корупцію та фальсифікації виборів, що нівелювали цей демократичний інститут. Дозвіл на свободу об’єднань та профспілок призвів до сплеску лівих анархічних та соціалістичних рухів, таких популярних наприкінці ХІХ століття. А оскільки ліві партії не були представлені в парламенті, соціальна напруга, замість того, аби зменшитись, лише почала зростати.
Ситуацію погіршував і більш повільний процес утворення іспанської нації. Адже на відміну від інших європейських націй, які зародилися на хвилях ліберальних реформ та революцій, іспанська нація гартувалася одразу у двох горнилах - консервативному, з упором на монархізм, історію, католицьку віру та кастильську мову, та ліберальному - з упором на конституціоналізм, демократію, республіканство та широкі політичні свободи. Через цей розкол, замість національного об’єднання відбулася так звана регіоналізація, коли опозиційні до центральної влади сили почали асоціювати себе не лише з політичними супротивниками, а й з представниками іншої етнічної, регіональної, чи навіть національної групи. Представники деяких територій почали вимагати визнання власної самості та регіональних мов і традицій на національному рівні, що викликало миттєву реакцію центральної консервативної влади. Так зароджувалися сепаратистські конфлікти в Галісії, Каталонії та Басконії, деякі з яких жевріють і по сьогодні.
Військовий крах 1898 року
На тлі провалу інших реформ, одним з вирішальних, як виявилося пізніше, став провал армійської реформи. Армія в Іспанії мала дещо автономний статус, як плату за те, що вона підпорядковується не монарху, а цивільній владі. Реформа, яка мала ввести загальну військову повинність, скасувати непотизм та урізати кількість роздутого керівного складу провалилася і пройшла в парламенті лише в кастрованому вигляді. Це не тільки не дало бажаного результату, а й стало одним з факторів до військової катастрофи кінця століття. В 90-ті роки на Кубі та Філліпінах знову спалахують повстання за незалежність, але на цей раз повстанці отримали могутнього союзника.
Бажаючи розширити сферу впливу та посунути іспанців з західної півкулі, США втручаються у конфлікт на боці повсталих, співчуття до яких до яких було дуже високим в американському суспільстві, завдяки публікаціям (часто не безпідставним) про звірства іспанців по відношенню до повсталих. Америка наважується на військову інтервенцію та за чотири місяці розбиває іспанські війська змушуючи уряд підписати Паризьку мирну угоду, згідно з якою Іспанія втрачала контроль над своїми останніми заокеанськими колоніями - Кубою, Пуерто-Ріко, Філліпінами та Гуамом. Імперія, над якою ніколи не заходить сонце остаточно припинила своє існування як політичне утворення, залишивши по собі лише королівство Іспанія - розбите, принижене, з купою соціальних та політичних проблем.
ДАЛІ БУДЕ…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
