Карлос ІІ Зачарований
Король Іспанії і суверен величезної заморської імперії Карлос ІІ, кажучи сучасною мовою, мав тяжку інвалідність. Карлос не говорив до 4 років і не ходив до 8 чи навіть 10. У ранньому дитинстві він перехворів на кір, віспу та краснуху. З малолітнім монархом поводилися, як з немовлям, і, побоюючись, що ця тендітна дитина буде перевтомлена, його залишили доволі малоосвіченим. Його нижня щелепа була настільки сильно деформована, що він ледве міг говорити або жувати, тож йому доводилося майже повністю ковтати їжу, що часто спричиняло розлад травлення та блювоту. Він страждав на епілептичні припадки та гідроцефалію, був фізично слабким, ментально нестабільним і, як виявиться пізніше, абсолютно стерильним.
Карлос ІІ став відомий в історії як “ель Хечізадо” (el Hechizado) - Зачарований, тому що і він, і люди навколо вважали, що його психічні та фізичні вади є результатом «чаклунства». З перших років життя, Карла піддавали екзорцизму, намагаючись його зцілити, а до королівського палацу звозили мощі святих, в надії на одужання короля. З надприроднім втручанням, чи без нього, але поступово король трохи оговтався від ментальних хвороб, однак до кінця життя залишався в стані певної розумової слабкості, меланхолії та млявості. І якби не заснована ще його пра-прадідом Карлосом І система управління державою, яка змогла пом'якшити більшість проблем, що виникли у Карлоса ІІ, справи Іспанії могли бути зовсім кепськими. Однак іспанський придворний етикет і протокол стали настільки всталеними після Феліпе II, що монарха із ментальними вадами інколи можна було просто обійти.
Не треба однак вважати Карлоса зовсім недієздатним, адже іноземні посли відмічали, що він, в цілому, зберігав ясність розуму та був доволі ввічливим у поводженні з людьми. Та все ж, протягом його правління країною реально керували зовсім інші люди.
Маріанна Австрійська проти дона Хуана Хосе
Одразу після сходження 3-річного короля на престол, в Іспанії спалахнуло протистояння між матір'ю Карлоса, Марією Анною Австрійською та його зведеним братом, бастардом Феліпе IV-го, доном Хуаном Хосе Австрійським. Дон Хосе очолив повстання в Арагоні, що тільки погіршило і без того складне положення Іспанії. Країна знаходилася у стані перманентної фінансової кризи. Монета девальвувалася. В колоніях англійці нарощували свій тиск і в 1655 році вони захопили Ямайку та навіть зазіхали на Кубу та Еспаньолу. В Європі Іспанії не давала спокою Франція, розв'язуючи одну війну за іншою, зазіхаючи на володіння Габсбургів в глибині континенту.
І ніби цього було замало, на середину XVII століття припав один з піків так званого Малого льодовикового періоду, що тривав більше двох століть, з XVI і аж до початку XIX. Пов'язані з цим неврожаї сильно вдарили по Іспанії, скоротивши населення країни на 10% - 20%.
1669 року, протистояння Марії Анни Австрійської та дона Хосе, завершилося призначенням останнього намісником в Арагоні, де він одразу почав вести політику з явним реформістським уклоном, сподіваючись отримати прихильність знаті, на яку він міг би спертися в подальшому і в 1675 році йому випав такий шанс. Карлос ІІ став повнолітнім, і вирішив правити самостійно, черговий доказ розумової спроможності молодого короля. Скасувавши регентство матері він викликав дона Хуана до Мадриду, куди той явився у супроводі армії в 10000 своїх прихильників. Однак мати вмовила Карлоса відмінити свої накази, та відправити дона Хуана на придушення повстання на Сицилії, продовживши таким чином своє регентство. Щоправда ненадовго. Вже наступного року регентство було остаточно скасовано, а ще за рік дон Хуан Австрійський стає першим міністром, другою за важливістю людиною в державі.
На його правління покладали великі надії і дон Хуан навіть почав рух на реформування грошової системи, адже, хоча потік срібних злитків з колоній збільшився, більшість прибутків з них йшла на погашення величезних державних боргів, а іспанська мідна монета девальвувалася настільки, що її вже просто не приймали за межами країни. У відповідь на це, за ініціативою дона Хуана, були створені Монетна та Торговельна комісії, однак він так і не зміг довести реформи до кінця. 17 вересня 1679 року дон Хуан помер. Є припущення, що його було отруєно, однак остаточних доказів цьому немає. Марія Анна повернулася до влади, і хоча вже не в якості регента, вона все ще мала значний вплив на короля.
Дружини Карлоса ІІ
1679 року Марія Анна влаштувала шлюб Карлоса ІІ із донькою французького короля Марією Луїзою Орлеанською, яка стала променем світла у житті молодого монарха. Він закохався у свою дружу і не дивлячись на всі його вади вона теж кохала його. На жаль, через стерильність короля, королеві так і не вдалося народити дитину, а 1689 року, Марія Луїза раптово померла, чи то через приступ апендициту, чи то через отруєння. Карлос переживав смерть дружини, та через необхідність мати спадкоємця змушений був одружитися вдруге, на німецькій принцесі Марії Анні Нойбурзькій, однак цей брак виявився безплідним в усіх сенсах. Спадкоємця так і не з'явилося на світ, а стосунки короля та нової королеви були доволі холодними і навіть напруженими, через політичні амбіції останньої.
В заключній третині XVII століття, в економіці Іспанії з'явилися певні проблиски, однак зовнішню торгівлю контролювали англійці та голландці, тоді як на внутрішньому ринку, Іспанія дуже сильно залежала від французької робочої сили. Тож як це не парадоксально, у краху Імперії менш за все були зацікавлені найбільші супротивники цієї самої імперії. Як писав один з високопосадовців того часу, імперія продовжує існувати у своїй нинішній формі «тільки тому, що це дозволяє англійцям, голландцям і французам експлуатувати її дешевше».
Чергова війна та останні роки Карлоса ІІ
1689 року, незадовго до смерті Марії Луїзи, в Європі розгорілася чергова війна між Францією, та Аугсбурською лігою у складі Іспанії, Англії, Нідерландів та інших країн. Війна за спадщину Пфальцу переросла у майже глобальний конфлікт і бойові дії йшли як в Європі, так і за океаном. Франція мала на меті посилити свої позиції в Центральній Європі, завдяки Пфальцу, в той час як її супротивники не бажали цього. Як і багато династичних конфліктів раніше, ця війна завершилася майже нічим. Дев'ять років виснажливих бойових дій призвели до мирної угоди, за якою територіальні надбання Франції були мінімальними. Однак ця війна була ніби предтечею до нового династичного конфлікту який ось-ось розгориться на континенті.
Останні роки правління Карлоса ІІ оцінюються досить неоднозначно. Сьогодні багато дослідників ставлять під сумнів ментальну та фізичну неспроможність короля правити, не зважаючи на пасаж одного з іноземних послів 1691 року про те, що він взагалі не розуміє, як іспанська монархія виживає в таких умовах. З одного боку, стан короля дійсно погіршувався з кожним роком, а нескінченні війни виснажували казну держави. З іншого, не зважаючи на це, економіка Іспанії почала стабілізуватися і навіть зростати наприкінці XVII ст. Монетарні реформи, розпочаті ще за дона Хуана Австрійського, мали важкі короткострокові наслідки, але на дистанції змогли врешті решт стабілізувати валюту, що також позитивно вплинуло на економіку.
Можна сказати, що король особисто навряд чи займався економікою, однак були і прямі укази Карлоса, які впливали на державну політику. Наприклад, 7 листопада 1693 року Королівський указ надав притулок в іспанській Флориді для втікачів-рабів із сусідньої англійської колонії Південна Кароліна. Указ мав на меті збільшити населення Флориди, водночас підриваючи сусідню колонію. Від імені короля також були видані укази про затвердження університетів у Південній Америці, таких як Сан-Крістобаль у Перу (1680), Університет Сан-Карлос-де-Гватемала (1676), та Санто-Томас Акіно в Еквадорі (1688), які, до речі, існують по сьогодні.
Останні роки Карлоса ІІ
Найголовнішою проблемою останніх років життя Карлоса ІІ була відсутність спадкоємця. В рамках цього тексту немає ніякої можливості висвітлити та пояснити всі складні династичні зв'язки та перипетії, що призвели до кризи імперського престолонаслудування. Династичні права та претензії XVII-XVIII ст.ст. в Європі потребують окремого блогу, а може і цілої серії. Тож спробуємо максимально спростити ситуацію.
Протягом майже всього правління слабкого здоров'ям монарха, за трон Іспанії боролися дві фракції — австрійська, що відстоювала інтереси Габсбургів, та французька, що спиралася на династію Бурбонів, пов'язаною з Габсбургами низкою династичних шлюбів. Однак яблуком розбрату були, в основному, не володіння безпосередньо на Піренеях, а численні континентальні володіння Іспанії, в основному в сучасній Італії, Бенілюксі та Німеччині. 1698 року, коли здоров'я Карлоса ІІ різко погіршилося і стало зрозуміло, що отримати спадкоємця навряд чи вдасться, король у своєму заповіті призначив своїм спадкоємцем Йосипа Фердинанда Габсбурга, онука імператора Священної Римської Імперії Леопольда, однак за умови, що імперія залишиться неподільною. Французи були не проти кандидатури Йосипа, однак вони також претендували на значні шматки імперії, такі як Неаполь, Сицилія та частина Країни Басків.
Ситуацію намагалися вирішити дипломатично, однак ані Гаагський, ані Лондонський договори не мали жодного результату, до того ж Йосип Фердинанд раптово помер посеред цих дипломатичних перепитій, і головними претендентами стали племінник Карлоса французький дофін Луї, що був сином його рідної сестри Марії Терезії та Людовика XIV, а також молодший син імператора Леопольда Карл Габсбург — останній нащадок прямої чоловічої лінії цієї династії. Карл мав менше прав на іспанський трон, однак як прямий потомок Габсбургів по чоловічій лінії, вважав себе кращим претендентом. Луї однак також не збирався поступатися своїми правами, хоча до останнього намагався досягнути своїх цілей виключно дипломатією. Ситуація зайшла в глухий кут і над Європою нависла тінь чергової великої війни.
Також кінець правління Карлоса ІІ ознаменувався політичним закатом іспанської інквізиції, яка в обличчі головного інквізитора Бальтасара Мендоси-і-Сандовала вирішила втрутитися у політичну боротьбу в останні місяці життя монарха на боці його дружини Марії Анни. Однак на дворі вже маячило XVIII століття, а зовсім не XVI і спроби інквізитора заарештувати та звинуватити в чаклунстві деяких прихильників короля зазнали невдачі, а згодом взагалі призвели до створення Ради з розслідування справ інквізиції. Після цих подій, колись всесильна структура назавжди втратила свій політичний вплив.
1 листопада 1700 року Карлос ІІ врешті решт помер. В останньому своєму заповіті він призначив спадкоємцем сина дофіна Луї, герцога анжуйського Філіпа, на бік якого пристала і більшість іспанської знаті, яка була не дуже прихильною до австрійської гілки Габсбургів. 9 листопада іспанський посол офіційно озвучив пропозицію французькому королю і після короткого вагання і Луї і його батько Людовик IV погодилися на цю пропозицію, вже розуміючи, до чого це призведе.
Війна за іспанську спадщину
16 листопада 1700 року на трон Іспанії зійшов юний 16-літній Філіп Анжуйський, коронований як Феліпе V Іспанський. На противагу йому ерцгерцог Карл проголосив себе королем Іспанії і в Європі спалахнула чергова кривава війна - Війна за іспанську спадщину. Бойові дії знову точилися як в Європі, так і в заокеанських володіннях. Проти франко-іспанської коаліції повстав так званий Великий союз у складі Священної Римської Імперії, Великої Британії, Нідерландів, Португалії, Пруссії та низки невеличких країн. Протистояти такий коаліції було важко навіть такій потужній монархії як Бурбони, і франко-іспанські війська поступово починають втрачати свої позиції.
Перші роки війни ситуація на європейському театрі бойових дій йшла з перемінним успіхом. На нижньому Рейні французи спочатку навіть здобули низку важливих перемог, їхні війська загрожували Відню, а в тилу у Австрійців спалахнуло повстання в Угорщині під проводом Ференца Ракоці, яке французи підтримували фінансово. Ситуація була доволі складною для Габсбургів, однак знаменитий рейд герцога Мальборо та перемога під Гохштедтом в серпні 1704 року не тільки відкинули французів, але й вивели з війни їхнього головного союзника в центральній Європі — Баварію. А вже починаючи з 1705 року, положення франко-іспанського союзу почало погіршуватися у геометричній прогресії.
В Нідерландах, де франко-іспанські війська в основному вели оборонні дії, ситуація була складною, але контрольованою. Великому союзу вдалося захопити кілька міст та фортець, однак добитися вирішальної перемоги ніяк не вдавалося, аж поки на допомогу не прийшов вищезгаданий герцог Мальборо, який очолив війська союзників у битві при Рамільї у травні 1706 року, та на голову розбив сили Бурбонів. Протягом двох тижнів після цього більшість території іспанських Нідерландів відійшла під контроль союзників.
Крім того, ця поразка також вирішила долю спірних територій на півночі Італії, де французам протягом п'яти років вдавалося стримувати натиск Габсбургів, однак після поразки при Рамільї, більшість військ довелося вивести та відправити на укріплення півночі, і вже до осені Габсбурги зломили супротив французів на цих землях і звернули свою увагу на Неаполітанські володіння Бурбонів.
Але найнебезпечнішим був розкол безпосередньо на самих Піренеях. На початок війни Іспанія по суті була унією між коронами Кастилії та Арагону, який в свою чергу включав в себе корони Каталонії, Валенсії, Майорки, Сардинії, Сицилії та Неаполя. Більшість з них підтримали Феліпе, однак антикастильські та антифранцузькі настрої змусили Каталонію, Валенсію та Арагон підтримати Карла.
На морі домінували британці. За їхньою допомогою були захоплені Майорка, Ібіца, Аліканте, Барселона і, що найголовніше, Гібралтар. 1704 року ерцгерцог Карл висаджується у Лісабоні, та починає сухопутну кампанію проти Іспанії і через два роки захоплює Мадрид. Однак відсутність підтримки серед народу та еліт, а також проблеми з логістикою змусили Карла відступити.
Супротивники вперлися. Стратегічне положення франко-іспанської коаліції хоча й погіршувалося, але не так швидко, як того бажали б союзники, а втома від війни наростала з кожним роком. На додаток до цього континент накрили великі морози, що викликали неврожай та голод у Франції та Іспанії, що змусило французького короля піти на переговори. Однак союзники переоцінили свої сили. Вони висунули ультиматум, за яким Феліпе мав відмовитися від трону на користь Карла у двомісячний термін, а Франція, у разі відмови, мала силою змусити іспанського короля зректися. Як досвідчений військовий, герцог Мальборо, вважав такі умови надто жорсткими, адже здатність Франціїї та Іспанії до спротиву значно недооцінювалася союзниками. І був правий. Бурбони відкинули цей принизливий договір і продовжили війну і восени 1709 року відбулася битва при Мальплаке, у якій загальні встати обох сторін склали більше 30000 людей - цифри які шокували всю Європу.
Дедалі більше ставало зрозуміло, що довго так тривати не може. Карл знову захопив Мадрид у 1710 році, однак, як і попередня, ця кампанія знову завершилася нічим. Економічні проблеми, протиріччя між союзниками та зростаючі людські втрати все більше схиляли обидві сторони до переговорів та досягнення компромісу, а літня наступальна кампанія французів 1712 року, що увінчалася перемогою у битві під Дененом, лише прискорила ці процеси, і наступного 1713 року почався мирний процес, який завершився укладанням Утрехтського мирного договору, який поклав край цій війні.
Післявоєнний розподіл сил
Хоча явного переможця виявити складно, все ж головними бенефіціарами цієї війни можна вважати країни учасниці Великого союзу. Британія значно посилилася на морі та отримала торгові права в іспанських американських колоніях. Габсбурги здобули значні території в Європі, а нідерландці відновили свої позиції на південних кордонах, хоча й залишилися майже банкрутами.
Франція значно послабила свої позиції в Європі та за океаном, хоча і не втратила їх цілком. Що ж до Феліпе V, то він зберіг за собою Іспанію та її заокеанські володіння, але поступився майже всіма володіннями Габсбургів у Європі. І хоча Неаполь та Сицилія будуть повернуті ще за правління Феліпе, на повернення Менорки доведеться чекати ще майже 70 років, а Гібралтар так і залишиться в руках британців аж до наших днів.
Також війна сприяла різкій централізації влади в Іспанії. Підтримка Карла дорого коштувала Арагону, який весь цей час зберігав власні політичні традиції та певну автономність від Мадрида. Ще до кінця війни, в 1707 році було скасовано політичні привілеї Арагона та Валенсії, а на їхній території були введені кастильські закони та створені верховні суди за кастильським зразком. У 1707 році в Арагоні були введені кастильські податки, а 1718 року скасовано місцеве цивільне право. З 1716 року у відомствах і судах Каталонії було заборонено використовувати каталанську мову. Місцеві звичаї та порядки скасовувалися, замість них запроваджувалися кастильські закони та практики. В той же час, на територіях які підтримали Феліпе, як то Наварра та країна Басків, місцеві суди та закони збереглися.
Феліпе V бере реванш
Як писав один французький дипломат — Феліпе V був “пристрасно захоплений війною”, тож якщо ви думаєте, що після щойно завершеної кровопролитної війни в Іспанії настала епоха тривалого миру — то ви сильно помиляєтеся. З 1717 по 1739 роки Феліпе встиг повоювати з Савоєю, двічі з Австрією, двічі з Францією, та двічі з Британією. Основною метою Феліпе було повернення нещодавно втрачених Сардинії, Сицилії, Неаполя, Мілана, Гібралтару та Бельгії. Витрати на флот за роки його правління зросли у вісім разів, що знову призвело до банкрутства уряду у 1726 та 1739 роках.
В Бенілюксі та Гібралтарі справи не пішли, а от в Італії Феліпе мав певний успіх. Минула війна змусила переосмислити методи ведення бойових дій, тож король активно займався реформою армії. Системи управління армією та флотом були змінені, а в Кастилії було створено ополчення кількістю 23000, задля того, щоб вивільнити професійні війська для служби в Італії, де 1734 року іспанці відвоювали в Австрії Неаполь та Сицилію. Також Іспанія встигла вступити на боці Франції у Війну за австрійську спадщину, але її завершення Феліпе вже не побачив, померши в липні 1746 року у Мадриді.
Фернандо VI та епоха розвитку
Його син та наступник, Фернандо VI уникав участі в військових конфліктах, віддаючи перевагу дипломатії. Він зосередив свою увагу на реформах та економічному розвитку імперії, зокрема і в колоніях, які переживали період підйому. Державний борг зменшився. Були проведені податкова та фінансова реформи, завдяки яким державний дохід вперше за багато років перевищив державні витрати.
Король підтримував розвиток освіти та культури, заохочував наукові дослідження і сприяв відкриттю нових навчальних закладів та наукових установ. Не забував монарх і про обороноздатність країни: будувалися нові воєнні кораблі, відновлювалися старі та будувалися нові фортеці, було налагоджено випуск сучасної зброї, а в провінціях запроваджувалася система місцевої міліції. У зовнішній політиці король не дозволяв втягувати державу у війни, вберігши імперію від виснажливих конфліктів. Він примирився з Австрією, завершивши конфлікт в Італії, та врегулював прикордонні суперечки з Португалією.
Та нажаль, правління Фернандо VI було не довгим. В 1758 його здоров'я різко погіршилося, а вже наступного року король помер у віці лише 45 років. За свої діяння Фернандо VI отримав прізвисько ель Пруденте (el Prudente), тобто Освічений, а його правління стало предтечею епохи, яка ввійде в історію під назвою Освічений абсолютизм.
ДАЛІ БУДЕ…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
