Іспанія XVIII століття: досягнення та негаразди
Після Війни за іспанську спадщину настав період відновлення і зростання. Найбільш явною його ознакою є демографічне зростання, яке особливо прискорилося після 1770 року, але більшу частину XVIII століття воно в основному відбувалося в прибережних провінціях, таких як Валенсія, а не в бідних центральних районах Месети, де сільське господарство, як і раніше, приносило людям дуже мало матеріальних надлишків.
Багато негараздів принесли хвороби, яких до того ж побільшало, ніж раніше. У 1730 році іспанська, наприклад, ескадра, що прибула з Вест-Індії до Кадісу, привезла з собою до Європи жовту лихоманку, однак прогрес також не стояв на місці і 1800 року в Іспанії було проведено першу вакцинацію від віспи — цю практику, започаткував у 1796 році англійський лікар Едвард Дженнер, вперше в історії прищепивши дитині коров'ячу віспу.
Підвищення чисельності населення вплинуло і на економіку та соціальний лад. Воно призвело до збільшення числа поденних робітників, які являли собою найбільш економічно вразливу частину робочої сили, особливо багато їх було в Каталонії, на Майорці та на півдні Іспанії. Ще одним наслідком зростання населення стало неухильне зубожіння сільської місцевості. Велике населення потребувало більше недорогої їжі, тож все більше господарств віддавало перевагу вирощуванню зернових культур, а не тваринництву, яке служило основним джерелом гною, через що це добриво стало дефіцитом, та справжньою валютою на Піренеях тих часів.
На цьому тлі особливо вирізнялася Каталонія, де сільське господарство, навпаки, процвітало. Ключову роль тут грали землевласницькі традиції: оскільки багато орних земель перебувало у сімейній власності і їхні господарі отримували пряму вигоду від підвищення врожайності, що разюче відрізнялося від ситуації у великих маєтках, що займали більшу частину решти території Іспанії. Однак на загальнодержавному рівні успіхи селян Каталонії особливої погоди не робили. Сільське господарство залишалося досить слабко розвиненим, тяглової худоби не вистачало і людям зачасту доводилося орати поля самим запрягаючись у плуг. Сільські жителі намагалися втекти від зубожіння до міст, через що кількість безробітних та жебраків значно збільшилася.
Релігійне та культурне життя
У ситуації, що склалася, церква, яка в Іспанії і без того міцно стояла на ногах, ще більше зміцнила свої позиції, не зважаючи на секулярні скептичні віяння епохи просвітництва, що почала набирати обертів у другій половини XVIІI століття. Віра в Бога, для тогочасного населення Іспанії, була одним із найдієвіших способів здобути хоча б якусь стабільність у цьому мінливому та неспокійному світі і ці релігійні почуття знайшли відображення на полотнах видатних іспанських митців XVII-XVIII ст. - Клаудіо Коельо та Мігеля Мелендеса. Загалом вплив церкви на культуру був двояким. З одного боку інквізиція всіляко намагалася обмежити розповсюдження “творів що розбещують”, зокрема французьких книг. Крім того, духовенству вдалося обмежити поширення театру. Однак в той же час церква допомагала художникам, зокрема знаменитому Франсіско Гойя (1746–1828), який був прийнятий до членів Королівської академії образотворчих мистецтв Сан-Фернандо після того, як написав картину «Розп'ятий Христос».
Інші європейці, які вже з головою занурилися у просвітництво часто вбачали в Іспанії відсталу країну, однак секулярні ідеї поступово проникали і на Піренеї. Контроль держави над справами церкви посилювався. Подейкували про секуляризацію освіти, і в 1766 вищезгаданий Кампоманес, який займав посади у вищих щаблях влади, запропонував провести загальну реформу університетів і вже у 1771 році в Саламанці відбулися суттєві зміни у статуті та випущено новий план навчальних занять. Загалом у другій половині XVIII ст. світська інтелектуальна діяльність дещо пожвавилася, зокрема завдяки освіченим посадовцям та чиновникам, таким як Кампоманес, Ховельянос та інші. Однак їхня кількість залишалася значно меншою, ніж, скажімо, у Франції та деяких інших країнах Європи.
Відсталість іспанської економіки
Розвиток Іспанії був би набагато швидшим та ефективнішим, якби не відсталий економічний лад імперії. Ринок ремісничих послуг та промислових товарів був невеликий, оскільки більшість коштів йшла на продукти харчування. Механізація промисловості лише розпочиналася та загалом особливого прагнення інновацій не спостерігалося. І поки в Англії вже з'являлися парові машини, а Франція як могла намагалася наздогнати своїх одвічних суперників, Іспанія не робила жодних кроків у цьому напрямі, тим більше, що на Піренеях не було великих родовищ вугілля. Розвитку іспанської промисловості заважали слабкий внутрішній ринок, брак капіталу, нерозвинені зв'язки, відсталі технології та активна іноземна конкуренція, але замість підтримки розвитку місцевої промисловості, уряд вводив все нові й нові ембарго на ввезення іноземних товарів.
Зміни назріли і навіть перезріли. Видатні іспанські економісти Херонімо де Устаріс та Педро Родрігес, граф Кампоманес, головними чинниками розвитку вбачали зовнішню торгівлю, яка знаходилася у летаргічному стані, та державну підтримку промислового розвитку. І хоча багато схем Кампоманеса зазнали невдачі, кінець XVIII ст. століття ознаменувався поширенням кустарного виробництва, та появою нових видів виробництва промислового, однак технологічні перетворення поки що носили спорадичний характер, а зміни відбувалися повільно, і про жодні ознаки промислової революції, чи то парові двигуни, фабрики та інше, мови ще не йшлося.
Карлос ІІІ - зразок освіченого абсолютизму
Провідником багатьох позитивних змін на прогресивних ідей в імперії був її новий правитель — король Іспанії Карлос ІІІ. Він всіляко сприяв науці, зокрема заснувавши у Мадриді Королівський ботанічний сад та з 1777 року відправляв наукові експедиції до Іспанської Америки для пошуку рослин, що мають цінні лікарські та інші корисні властивості. За допомогою своїх радників та міністрів, королю вдалося лібералізувати торгівлю та дещо оживити відсталу іспанську економіку.
По всій країні почали з'являтися “Економічні спілки друзів країни”, рання версія того, що згодом переродиться у торгові палати. Аби наздогнати інші країни Європи, Іспанія починає швидко індустріалізувалася. Відкриваються великі порцелянові та ювелірні фабрики. Іспанія першою почала виробляти сигари, відкриваючи великі тютюнові фабрики, а каталонські ситцеві тканини індіанас мали вже великий ринок збуту в Новому Світі.
На зовнішньому ринку, король всіляко сприяв торгівлі зі щойно народженими Сполученими Штатами, та звертав особливу увагу на свої Філіппінські володіння. Водночас великий потік товарів йшов з Америки. З Венесуели експортували какао, тютюн, бавовну, каву, цукор та індиго, з околиць Ла-Плати – шкіри, з Куби – тютюн, цукор та шкіри, а з Мексики – цукор, барвники, какао і звичайно срібло, яке видобували в украй важких умовах. Зростала і внутрішня торгова активність у колоніях, що ніби мало позитивно впливати на справи імперії, однак давнє протистояння між пенінсуларес (peninsulares) - уродженцями Іспанії, та креолес (creoles) – іспанцями, що народилися в Америці, лише посилилося на тлі реформ Карла III, спрямованих на посилення центральної влади, зміцнення безпеки та підвищення доходів корони. Ці реформи, як правило, повністю ігнорували економічні та політичні інтереси креолів, що згодом дуже сильно вплине на рух за незалежність південноамериканських територій, адже жвава внутрішньо економічна активність у колоніях, сприяла появі місцевої знаті, яка міцно стояла на ногах і не збиралася так просто здавати свої позиції “зайдам” з метрополії.
Під впливом Карлоса ІІІ відбувалися і певні соціальні зрушення. Король заборонив мадридцям виливати помиї з вікон, що викликало невдоволення городян. А коли монарх спробував насадити серед столичних мешканців французький фасон одягу, аргументуючи це державною безпекою (адже у традиційному іспанському одязі, було легше сховати зброю) - це викликало справжній бунт, у березні 1766 року. Ця ситуація підмочила репутацію короля, який злякався заворушень і полишив столицю, і з ситуацією довелося розбиратися голові ради Кастилії Пердро Барці Аранді.
Збройного конфлікту вдалося уникнути і Аранда вмовив городян прийняти нову моду, аргументувавши це тим, що традиційні довгі накидки дуже схожі на одяг катів, дуже зневажливої професії того часу. В той же час Радники Карла III впевнили короля, що змова та бунт були зорганізовані орденом єзуїтів. Цей впливовий орден вже був в опалі Карлоса, і ця ситуація вилилася у вигнання єзуїтів та конфіскацію всього їхнього майна на Піренеях. Орден був змушений переміститися до американських колоній, де розвернув активну проповідницьку діяльність серед корінного населення та знатних креолів.
Войовничість Карлоса ІІІ
На відміну від свого покійного брата Фернандо VI, Карлос ІІІ вів доволі войовничу політику, що знову негативно вплинуло на і без того неквапливий розвиток країни. Тертя у колоніях, призвели до розгоряння Семирічної війни, між альянсами очолюваними Британією та Францією. 1762 року Іспанія вступає у війну на боці Франції, намагаючись захопити Ямайку, та атакувати союзника Британії на Піренеях — Португалію. Обидві кампанії зазнали невдачі, і замість захоплення нових територій, Іспанія втратила Гавану на Кубі та Манілу на Філіппінах. Наступного 1763 року війна закінчилася, і обидва порти були повернуті Іспанії, однак в обмін на це, згідно з паризьким мирним договором, Іспанія уступала Британії Флориду. Однак цю гірку пілюлю підсолоджувало те, що Карлос ІІІ отримав контроль над частиною французької Луїзіани, поділеної, згідно з договором, між Британією та Іспанією.
Однак такі результати Карлоса не вдовольнили, адже посилення Британії не входило до кола його інтересів. Тож, накопичивши сили у 1779-1783 роках, уклавши союз із Францією та американськими революціонерами у Війні за незалежність Америки, Іспанія знову захоплює Флориду та деякі території в карибському басейні, зокрема в Белізі та на Багамах. 1782 року, після тривалої облоги здався британський гарнізон Менорки, а от в Гібралтарі справи знову не пішли, як не пішли справи і з запланованою висадкою у Південній Англії, через хвороби та запеклий опір британського флоту.
Повільні зміни та невдачі
Загалом Карлосу ІІІ вдалося підтримати реформаторський запал свого батька, розтормошити імперію і не дати їй скотитися у тотальну стагнацію. Однак далеко не всі реформи були вдалими, а деякі так і зовсім не були розпочаті. Індустріально Іспанія все ще відставала від розвинутих країн Європи, напруга в колоніях наростала, а знать не поспішала поступатися своїми привілеями, в результаті чого, в деяких провінціях все ще діяли середньовічні практики на кшталт суду сеньйора.
Рівень транспортного сполучення також знаходився на низькому рівні. Погано налагоджені комунікації у багато разів збільшували відстані та гальмували розвиток економіки. Ситуація, що склалася, викликала занепокоєння, тому за Феліпе V та Карлоса ІІІ були розроблені плани її поліпшення. Феліпе почав будувати для гужового транспорту дороги, які розходилися від Мадрида в різні боки - до узбережжя, а Карлос запланував будівництво мережі каналів, які мали пов'язати центральну Іспанію з морем і, таким чином, подолати відцентровий вплив географії на економіку. Арагонський канал, прокладений у 1780-х роках вздовж річки Ебро, привніс пожвавлення у верхню долину Ебро. Проте в цілому зв'язок між регіонами залишався слабким.
Недолугий спадкоємець - Карлос ІV
Старший син Карлоса ІІІ Феліпе страждав на ментальні розлади тож був відсторонений від наслідування престолу, та помер у віці 30 років. Сам король помер у грудні 1788 року і корона перейшла його другому синові Карлосу IV. Ще будучи принцем Карлос намагався брати участь у політиці та придворних інтригах, але настільки невдало, що батько взагалі мав великі сумніви щодо спроможностей спадкоємця правити, а наприкінці свого правління взагалі відсторонив сина від політики.
Тим не менш, зійшовши на престол Карлос IV намагався наслідувати своєму батьку, та продовжити політику реформ, але влітку 1789 року спалахує Велика французька революція, і замість реформ, Іспанія отримує реакцію, а згодом і війну. Карлос IV виявився слабким монархом. Слабким настільки, що якби він опинився в ці часи у Франції, вірогідно на нього чекала б та сама доля, як і на його родича Людовика XVI, страченого в січні 1793 року. По факту за часів Карлоса IV країною реально правив фаворит його дружини Марії Луїзи Пармської, та перший міністр Мануель Ґодой. Сконцентрувавши всю владу в своїх руках, від правив практично як диктатор, відсторонивши від влади реформаторів та відсунувши на задній план кортеси, які, хоча й не були розпущені, втратили свій політичний вплив до кінця правління Карлоса.
Війна та мир з Францією
1792 року Ґодою було поручено врятувати заарештованого Людовика XVI, і завзятий перший міністр залучив всі ресурси, від агентурної роботи, до спроби підкупу членів революційного Конвенту. Однак справа не вигоріла і французького короля було страчено. Іспанія висловила рішучий протест, та приєдналася до потужної коаліції європейських країн, що згуртувалися проти революційної Франції. Але ця коаліція принесла мало користі як Іспанії, і її союзникам. Спочатку Іспанія вторглася в Руссільйон і здобула серію перемог, але в 1794 французи вигнали іспанців з Руссільона і вторглися в Каталонію, вигравши битву за Чорну гору. Рушивши далі, французи взяли в облогу Росaс, який здався у 1795 році. У Західних Піренеях французи також досягли багатьох успіхів, захопили Сан-Себастьян (1794) і Більбао (1795). Принагідно французи забирали продовольство та знищували виробничі підприємства. Іспанський уряд боявся, що регіон басків може присягнути на вірність Франції за визнання своїх традиційних законів і католицької віри. Тому в 1794 відбулися офіційні переговори з французами. Іспанія уклала Базельський мир (1795), а потім взагалі приєдналася до Франції у боротьбі проти Британії, підписавши договір у Сан-Ільдефонсо (1796).
Однак це поставило Іспанську імперію під удар. У 1797 році іспанський флот зазнав поразки від британської ескадри під проводом адмірала Нельсона біля мису Сент-Вінсент, після чого іспанці втратили Тринідад. Блокада трансатлантичної торгівлі сильно вдарила по фінансах, що призвело до зростання урядового боргу та позик. 1802 року Іспанія змушена була підписати мир з Британією, за умовами якого їй повернули Тринідад, але тривав він недовго і у 1804-му війна відновилася, а вже наступного 1805 року франко-іспанський флот зазнав нищівної поразки при Трафальгарі. Тим часом погані врожаї (особливо у 1803–1804 роках) призвели до зростання цін на продовольство, голоду та бунтів.
Карлос IV сліпо довірився своєму першому міністру, в той час як сам Ґодой постійно коливався. То він підтримував Францію, то шукав підтримки в Битанії та Австрії. На фоні слабкого короля зростала політична вага інфаната Фернандо, і Ґодой почав шукати заступництва у наслідного принца.
Фернандо, в свою чергу, шукав собі союзника за кордоном, і навіть наводив контакти з Наполеоном, який вже кілька років правив Францією, аби одружитися на пасії з династії Бонапартів, однак імператор французів мав свої плани на Іспанію. 1807 року він уклав союз з Карлосом, та за підтримки Іспанії напав на союзника Британії Португалію. Португальська королівська родина була змушена тікати до Бразилії, а французькі війська доволі швидко окупували Лісабон. Після цього Наполеон передав Португалію під іспанський контроль, і Піренейський півострів знову було об’єднано під владою однієї корони, однак не надовго.
Повстання Фернандо та початок Піренейської війни
Політичні розбіжності всередині королівської родини досягли свого апогею і навесні 1808 року Фернандо, невдоволений пасивним правлінням свого батька, очолив заколот проти Карлоса IV, та його протеже Ґодоя. Заколот було викрито, але надто пізно. Повстання відбулося 17 березня 1808 року в Аранхуесі, приблизно в 48 кілометрах на південь від Мадрида, де в той момент перебували королівська родина та уряд. Повстання підтримали невдоволені городяни і 17 ж березня Ґодоя було заарештовано, а вже 19-го Карлос зрікається корони на користь свого сина, коронованого як Фернандо VII. Разом з батьком Фернандо відправився до Наполеона у пошуках підтримки, однак Бонапарт ув’язнив обох, та проголосив королем Іспанії свого брата Жозефа, коронованого як Хосе І Бонапарт. Ця подія сколихнула всю Іспанію і стала тріґером, який запалив повстання по всій країні, які згодом переросли у так звану Піренейські війну, яка по суті стала війною за незалежність Іспанії.
Влада перейшла до Верховної Центральної Хунти заснованої 25 вересня 1808 року, у складі 35 чоловік на чолі з Хосе Мон’їно-і-Редондо, графом Флоридабланка. По всій країні скликалися кортеси, які знову отримали реальні важелі влади. Повсталі дотримувалися різних переконань і поглядів, від ліберальних до консервативних, але всіх їх поєднувало почуття протесту і небажання підкорятися французам. Остаточне формування іспанської нації відбувалося, значною мірою, відповідь тиск Франції.
На початку травня повстав Мадрид, а наприкінці місяця - Картахена, Валенсія, Сарагоса та Мурсія. Провінція Астурія вигнала наполеонівського губернатора, та оголосила війну Франції. У червні повстала Португалія, і вже за два місяці там висаджується Британський експедиційний корпус на чолі з герцогом Велінгтоном Артуром Велслі. Повстання були жорстоко придушені французами, а сотні городян страчені, що знайшло широке відображення на полотнах художників ХІХ ст.
Супротив наростав, а разом з ним наростав і хаос. Хоча іспанцям вдалося завдати французам кілька поразок на початку війни, у відкритому бою із добре навченими та загартованими у боях в Європі французами, іспанські війська як правило зазнавали поразки. Найбільших успіхів піренейцям приносила партизанська тактика, яка підривала комунікації армії Наполеона, який 1808 року особисто прибув до Іспанії, а також тактика морських десантів за підтримки британського флоту. Однак поодинокі тактичні успіхи не змінили важкої стратегічної ситуації. Британці також мало чим могли зарадити, в основному відбиваючи намагання французів знову захопити Португалію. 1809 року вони навіть втратили наступника Веллінгтона на посту командувача контингентом генерала Мура, який загинув у битві при ла Коруньї. Після цього командування знову прийняв на себе Веллінгтон.
Усі жахіття цих років відобразив на своїх полотнах Франсіско Гойя, у своєму циклі Лихоліття війни. За два роки організований супротив було іспанців було придушено і хоча кампанія видалася нелегкою для французів, які втратили в цій війні більше 90000 солдатів тільки вбитими, все ж втрати іспанців були ще більшими, і до початку 1810 року французи контролювали більшу територію Іспанії. Останні осередки оборони залишалися на сході Арагону та Каталонії, а також на півдні у місті Кадіс, що став своєрідною столицею для повсталих іспанців. Хунта саморозпустилася, передавши владу Регентській раді з 5 чоловік та кортесам Кадісу.
Кортеси Кадісу: доленосні рішення
Кадіські кортеси мало що могли контролювати, замкнені на маленькому клаптикові суші на півдні Іспанії, однак вони видали ряд доленосних рішень, які згодом матимуть вплив на всю країну. Дух просвітництва та свободи пройняв навіть доволі консервативних іспанців, і вже 1810 року кортеси встановлюють свободу слова та друку, а наступного 1811 відміняють всі сеньориальні права та привілеї. Скасовувалася інквізиція та податки на користь церкви, а на зміну цехам та гільдіям прийшла вільна торгівля між метрополією та колоніями. Ну і найголовнішим документом прийнятим Кадіськими кортесами була прийнята 1812 року перша в історії Іспанії конституція, яка встановлювала в країні конституційну монархію. Король мав приносити присягу на конституції та не мав права розпускати кортеси. Величезним кроком вперед також було встановлення загального виборчого права, щоправда, поки що, лише для чоловіків. Звичайно, як і у більшості країн Європи, за сплеском свободи та демократії початку ХІХ ст. слідуватимуть часи реакції, та намагання повернутися до старих порядків. Однак вектор, заданий Кадіськими кортесами врешті решт виявиться невідворотнім.
Жозеф Бонапарт, в цей час, царював у Мадриді. І хоча він писав брату про те, що в Іспанії в нього “немає жодного прихильника”, це було не зовсім правдою. Певні кола іспанських лібералів, які підтримували Просвітництво, світські ідеали та Французьку революцію, все ж були прихильні до нового короля, за що отримали презирливе прізвисько afrancesado (“офранцузені”). Наполеон, разом зі своїм братом, також по своєму намагалися реформувати Іспанію. Інквізицію було відмінено, а феодальні та клерикальні привілеї скасовано, та навіть це не навернуло на бік Хосе І більше прихильників. Партизанський рух нікуди не зник і полум’я спротиву все ще жевріло всередині іспанського населення, готове за будь якої нагоди вирватися назовні.
І 1812 року така їм випаде така нагода.
ДАЛІ БУДЕ…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
