Перелам у Піренейській війні
1811 року французи захоплюють Валенсію і Піренейська війна на короткий період входить у в'ялотекучу фазу. Англійцям, на чолі з Веллінгтоном, не вистачало сил, аби здійснити прорив на західному фронті. Іспанські партизани постійно докучали французам, але їхні дії мали лише допоміжний характер і не могли переломити хід війни. Самим французам, котрі, окрім Іспанії, вели бойові дії по всій Європі, не вистачало військ аби здійснити останній рішучий натиск та остаточно придушити повсталих. Війська Наполеона, та його брата Жозефа були надто розтягнуті та розпорошені на всьому півострову, але їх було достатньо, аби втримувати певний статус-кво. Однак коли 1812 року імператор французів затіяв військовий похід на московію, та відвів з Піренеїв кількадесят тисяч солдат для армії вторгнення, шальки терезів похитнулися нарешті на користь іспанців та їхніх союзників.
Побачивши, що французьке військо ослаблене, Веллінгтон, який з початку року вів активні бойові дії вздовж португальського кордону, вирішив скористатися цим шансом. В середині травня він посилає невеликий португало-англійський загін на чолі з генералом Хіллом, аби знищити міст через річку Тахо, та відрізати шлях для можливого французького підкріплення з півдня, а в середині червня війська союзників розпочинають кампанію вторгнення. Іспанські загони за підтримки англійського флоту вдарили одразу в кількох напрямках, аби скувати французькі війська та дозволити армії Веллінгтона безперешкодно вторгнутися до Іспанії, та захопити місто Саламанка. Французи, на чолі з маршалом Мармоном змушені були відступити, але після прибуття підкріплення з півночі, та кількох днів маневрів, війська зійшлися у вирішальній битві на південь від Саламанки.
Битва під Саламанкою
Після тижневого паралельного маршу, Веллінгтон вирішив взяти ініціативу в свої руки. Він зайняв пануючу висоту, в чотирьох милях від міста, очікуючи на армію Мармона. Французький маршал не планував давати генеральної битви. Виконуючи обхідний маневр, він очікував, що Веллінгтон відступить, аби не наразити своє військо на удар з флангу, однак недооцінка супротивника зіграла з маршалом злий жарт. Більшість армії союзників укрилася за пагорбом, не даючи можливості Мармону оцінити її реальний розмір.
Тож побачивши хмару пилу далеко на заході, французький маршал вирішив, що це союзницький обоз полишає Саламанку, готуючи відступ Веллінгтона назад до Португалії. Однак за хмарою пилу ховався зовсім не обоз, а третя англійська дивізія та португальська кавалерійська бригада, що поспішали на допомогу основним силам.
О другій годині дня Мармон посилає п’ять піхотних дивізій на перехоплення уявного обозу Веллінгтона, одночасно намагаючись зв’язати англійські війська біля села Лос Арапілес, вважаючи їх, ар'єргардом союзників. Побачивши слабкість та розтягнутість сил французького лівого флангу, Веллінгтон розуміє, що кращого шансу для атаки може не представитися. Він скочив на коня, та помчав до третьої дивізії, аби особисто віддати наказ про негайний наступ. Низькі пагорби приховували союзницьке військо до останнього моменту і їхній неочікуваний удар зім’яв не підготовлену 2-гу дивізію французів. Генерал Том’єр, що командував нею, загинув, як і значна частина його підрозділу, решта якого або здалася, або в паніці розбіглася.
В цей критичний момент, англійський снаряд тяжко ранить спочатку маршала Мармона, який залишає поле битви. За годину, поранення отримує і заступник маршала генерал Боне і командування перебирає на себе генерал Клозель. За підтримки португальців, 5-та британська дивізія йде в атаку з Лос Арапілеса. Французи формують каре, аби відбити атаку кавалерії, однак англійська піхота йде в штикову атаку, та зминає французькі ряди. Слідом за 5-ю, англійці атакують і 6-ту дивізію французів, що була на марші, та не встигла розвернутися в оборонні порядки. Обидві дивізії було розсіяно, вісім батальйонів знищено, та два імперських орли захоплено.
Побачивши колапс французів зліва, Веллінгтон вирішую нанести головний удар по центру, та здобути остаточну перемогу, однак тут вже англійський маршал переоцінив свої сили. Клозелю вдалося вгамувати паніку та вибудувати оборонні порядки зліва, а відчайдушна атака англійців та португальців в центрі зустріла шквальний вогонь у відповідь що змусив Веллінгтона відступити.
Надихнувшись цим успіхом, та незважаючи на складне становище зліва, Клозель зважується на відчайдушну атаку по центру, намагаючись вкрасти перемогу, у майже програній битві.
Однак свіжа 6 дивізія підкріплення зустрічає французів щільним мушкетним вогнем і атака Клозеля в’язне. Французьке військо втрачає залишки бойового духу і невдовзі починає відступ.
Намагаючись зберегти залишки дисципліни, французький командувач наказує генералу Фере вступити в ар’єргардний бій та стримати Велінгтона за будь яку ціну. До останнього виконавши свій обов’язок 3-тя дивізія Фере стримувала військо союзників, однак була зім’ята фланговою атакою англійців, а сам генерал загинув у бою. Всього в цій битві французи втратили близько 6000 вбитими та пораненими, та 7000 полоненими, що склало четверту частину французької армії.
Супротив та втеча Жозефа Бонапарта
Перемога під Саламанкою відкрила Веллінгтонові шлях на Мадрид і вже в серпні місто було взяте, а Жозеф Бонапарт, він же король Іспанії Хосе І, змушений був тікати до Валенсії та збирати армію аби відбити столицю. Для цього король змушений був зняти більше ніж дворічну осаду міста Кадіс та відкликати війська з півдня. Йому вдалося зібрати 60-тисячне військо, що разом із 50-ма тисячами генерала Клозеля, зібраних на півночі, складали грізну силу, нездоланну, для 35-тисячного війська Веллінгтона. Англійський командувач змушений був відступити назад до Португалії, і французи невдовзі повернули собі контроль над Мадридом та Саламанкою. Однак рейд Веллінгтона все ж видався дуже успішним, адже його результатом стало звільнення півдня країни та значне покращення справ іспанських повстанців. Це був переломний момент у війні. Французи вже ніколи не відновлять свої сили на Піренеях, особливо після тяжкого провалу російської кампанії Наполеона.
Однак Хосе І не збирався здаватися без бою. Він готувався зустріти нове вторгнення Велінгтона, та навіть спробував знову просунутися на південь Іспанії, однак військо маршала Суше зазнало поразки у битві при Кастальї та сковане діями англійського флоту, не могло надіслати значного підкріплення королю, в разі потреби. До того ж, переозброєні та краще організовані іспанські партизани розвернули масштабні бойові дії, та взяли під свій контроль значні території у Валенсії, Наваррі та біля Мадриду, також сковуючи значний французький контингент.
У травні 1813 Велінгтон починає вирішальний наступ. Він швидко повертає Саламанку, на відкидає Хосе І на північ, де 21 червня розбиває армію брата Наполеона в битві при Віторії та виганяє французів геть з території Іспанії. До осені 1813 року на Піренеях не залишилося жодного французького гарнізону а військо Велінгтона продовжило свій рух, вторгнувшись на територію Франції. Піренейська війна закінчилася, та остаточного миру Іспанії це, на жаль, не принесло.
Повернення короля та початок реакції
Уклавши мир з Бонапартом, Фернандо VII повернувся до Іспанії, однак країну вже було не впізнати. І хоча як народні маси, так і військові хунти боролися за незалежність від його імені, про повернення до колишньої абсолютистської системи монархії не могло бути й мови. Короля навіть не хотіли пускати на рідну землю, поки він не присягнеться правити за доволі ліберальною Конституцією 1812 року. Король прохолодно погодився, однак повернувшись до Мадриду, під впливом радників консерваторів та духовенства, він скасовує конституцію 4 травня 1814 року, а за тиждень заарештовує ліберальних лідерів відповідальних за її прийняття. Він виявився черговим монархом, який противився прогресу, та був не здатним усвідомити невідворотність соціально-політичних змін. Іспанія увійшла в епоху політичної турбулентності, війн та повстань. Імперія буквально затріщала по швах.
Розвал імперії
Одне за одним в Іспанії спалахували повстання під керівництвом військових 1814, 1815, 1817, 1820 року. Останнє завершилося для Фернандо трирічним полоном, аж поки він не був звільнений французькою армією, що за наказом Людовика XVIII вторглася до Іспанії, та придушила ліберальне повстання. Одночасно з цим запалали і колонії. Перші повстання розпочалися ще за часів наполеонівської окупації, і з поверненням короля і не думали закінчуватися. Ослабла та, що найголовніше, збанкрутіла метрополія, більше не могла хоч якось вкладатися в колонії, а лише продовжувала викачувати ресурси та насаджувати застарілу абсолютистську політику, що тільки посилювало накопичені протиріччя, включаючи і расові, адже креоли (нащадки іспанських сімей, народжені в Америці) підтримали центральну владу, в той час як метиси (нащадки змішаних шлюбів між іспанцями та місцевим населенням) підтримували повстанський рух.
Протистояння тривало чверть століття та охопило майже всю іспанську Америку - від Мексики до Чилі. Повстанці переважали числом, але були гірше організовані та гірше озброєні. В той час як роялісти покладалися на міць професійної армії та флоту, однак їм не вистачало сил для проведення великої вирішальної кампанії. Та навіть незважаючи на відсутність значної допомоги з метрополії, роялісти трималися доволі довго, однак це не могло тривати вічно.
Починаючи з 1811 року нові держави проголошували незалежність, і невдовзі падали під ударами роялістів, але шальки терезів невпинно схилялися на бік повстанців, і починаючи з 1816 року роялістам вже не вистачає сил аби стримати цей парад суверенітетів. 1816 року незалежність здобуває Аргентина, 1818 - Чилі, 1819 - Велика Колумбія, 1821 - Мексика. До середини 20-х років з усіх колишніх колоній Іспанія контролювала лише Кубу, Пуерто-Ріко, а в тихому океані - Філіпіни та ще кілька невеликих островів. На відміну від Британської імперії, що розвалювалася протягом століття, імперія Іспанська рухнула гучно та дуже швидко.
Зловісне десятиліття
В метрополії в цей час тривало т.зв. Зловісне десятиліття. Після придушення ліберального повстання Фернандо остаточно відміняє конституцію 1812 року та повертає абсолютизм. Закриваються ліберальні газети, забороняються таємні товариства, включаючи масонів. Лібералів заарештовують та навіть страчують. Зокрема, 1825 року було страчено одного з героїв війни за незалежність Іспанії Хуана Мартіна Діаса, легендарного партизанського ватажка, що не один раз розбивав французьку армію.
Як не парадоксально, але поруч з репресіями Фернандо провів і ряд поміркованих реформ, зокрема було створено Раду міністрів, відновлювали роботу деякі університети та початкові навчальні заклади, щоправда з дещо підправленою програмою навчання. Аби хоч якось збільшити доходи держави, які впали катастрофічно, було створено міністерство розвитку, затверджено торговий кодекс та розпочато боротьбу з контрабандою. І хто б міг подумати, що така, доволі стримана, поміркованість короля викличе невдоволення, на цей раз вже в консервативному таборі, серед найбільш завзятих роялістів, які почали плести змови проти монарха, на користь його брата Карлоса. І хоча всі ці змови були своєчасно викриті, піднесення Карлоса як впливової політичної фігури дуже скоро зіграє важливу та трагічну роль в житті королівства.
На порозі громадянської війни
В останні роки правління Фернандо, в країні знову назріла криза престолонаслідування, яка як і сто тридцять років тому, знову призвела до кривавого протистояння, щоправда цього разу лише на території самої Іспанії. Справа в тому, що Фернандо не мав спадкоємця чоловічої статі, тому 1830 року, він змушений був офіційно оприлюднити так звану Прагматичну санкцію, створену ще за часів Карлоса IV, яка офіційно дозволила успадковувати трон старшій дочці монараха. Невдовзі після цього, власне, в короля та його четвертої дружини Марії-Христини Бурбон-Сицилійської народилася донька Ізабель, перша з двох дочок монарха, що дожили до дорослого віку.
Сам король останні роки життя дуже хворів. Розуміючи що його стан не покращується, 1832 року він призначає регентом свою дружину Марію-Христину. В цей же час прихильники інфанта Карлоса, брата короля, які не визнавали Прагматичну санкцію та вважали саме Карлоса законним спадкоємцем, здійснили перші спроби перехопити владу, однак вони були подавлені наприкінці 1832 поч 1833 року. Через ці події, 20 червня 1833 року за три місяці до смерті, Фернандо офіційно приводить свою малолітню доньку до присяги як спадкоємицю іспанської корони, і 29 вересня того ж року, полишає цей світ.
Перша карлістська війна
Громадянська війна спалахує моментально. Марія-Христина, будучі регентом, ще за життя Фернандо надала широку амністію ліберальним діячам у вигнанні та надсилала політичні сигнали як всередині країни, так і за її межі, про майбутній політичний поворот країни на шлях ліберальних реформ. Крім того, вона обіцяла розширення економічних прав і свобод, що привабило до неї багато підприємців і представників нового буржуазного класу. Сформувавши таким чином навколо себе ліберальну партію прихильників, мати малолітньої королеви готувалася до жорстокого протистояння проти консерваторів, на чолі з братом короля Карлосом, який 1 жовтня 1833 року проголосив себе королем Іспанії Карлосом V.
Бойові дії розгорілися наприкінці 1833 року в північних провінціях — Басконії та Наваррі. Ці регіони стали бастіонами карлістського руху, оскільки місцеві жителі традиційно підтримували консервативні ідеали та прагнули зберегти свої фуероси — давні місцеві права. Карлісти виступали за відновлення абсолютної монархії, підтримку Католицької церкви та захист традиційних соціальних порядків. Карлос V вважав себе єдиним законним претендентом на трон і отримав велику підтримку серед сільських аристократів, духовенства та селян.
На початку війни карлісти здобували низку перемог. Вони користувалися перевагами знання місцевості та підтримки населення, а лідером карлістських сил став талановитий генерал Томас де Сумалакаррегі, який швидко організував армію і провів кілька успішних військових кампаній. Завдяки його стратегії карлісти зміцнили свої позиції на півночі країни, однак реально контрольовані ними території були досить невеликими.
Марія-Христина в цей час отримала дипломатичну та військову підтримку від Великої Британії, Франції та Португалії, які бачили в Карлосі загрозу для стабільності Європи та підтримували ліберальні реформи в Іспанії. Велика Британія, зокрема, надала не лише дипломатичну підтримку, але й надіслала військових радників та матеріальну допомогу. Міжнародні сили брали участь у боях на боці лібералів, що зміцнило їхні позиції у війні. Португалія, зокрема, підтримувала Марію-Христину, оскільки боялася поширення карлістських ідей у себе вдома, де теж був сильний консервативний рух.
Карлісти, з іншого боку, сподівалися на допомогу від інших європейських монархій, особливо Австрії, Пруссії та росії, які симпатизували їхньому руху, проте жодна з цих країн не надала Карлосу реальної військової підтримки, обмежуючись лише підтримкою моральною. Це стало одним із факторів, що сприяв подальшій поразці карлістів, оскільки вони не могли конкурувати з потужними військовими ресурсами, які отримали ліберали від своїх міжнародних союзників.
Два роки ініціатива була за прихильниками Карлоса, однак 1835 року ситуація почала змінюватися. Однією з ключових подій стала облога важливого для лібералів міста Більбао. Незважаючи на початкові успіхи карлістів, оборона Більбао була успішною для урядових сил, що стало серйозним ударом по амбіціях Карлоса. Плюс, того ж року консерватори втратили свого головнокомандувача - генерала Сумалакаррегі, що стало для них величезною втратою.
Після цього карлістські війська почали зазнавати невдач на полі бою, в той час як ліберали, на чолі з генералом Балдасерою Еспартеро, скористалися моментом і провели серію контратак та здобули кілька вирішальних перемог, зокрема у 1837 році, схиливши шальки терезів на свою користь.
Сподіваючись переломити ситуацію, карлісти пішли на відчайдушний крок і рушили на Мадрид, плануючи захопити столицю та завершити війну перемогою. Однак цей план провалився — карлістська армія не змогла здобути місто і була змушена відступити. З цього моменту війна для карлістів стала боротьбою на виснаження. Їхні ресурси та підтримка поступово вичерпувалися, а внутрішні конфлікти в лавах керівництва ослаблювали їхні позиції. Війна тривала ще кілька років, але поступово стала більше схожою на партизанську. Ліберали зміцнювали свої позиції, зокрема на півночі, і до 1839 року карлісти вже не мали реальних шансів на перемогу.
Незважаючи на військові поразки, багато карлістів продовжували боротися, сподіваючись на диво, однак у вересні 1839 року між лібералами та значною частиною консервативної верхівки було підписано Вергарську конвенцію. Еспартеро вдалося домовитися з кількома карлістськими лідерами, які погодилися підписати угоду за умови амністії для своїх солдатів та збереження місцевих прав у баскських провінціях. Для багатьох карлістів ця угода була зрадою їхніх ідеалів, однак більшість військ припинили бойові дії. Карлос, відмовившись визнати поразку, втік до Франції, де й завершив своє політичне життя у вигнанні. Війна, що тривала майже сім років, залишила Іспанію в стані глибокого соціального та політичного розколу. Хоча ліберали здобули перемогу, ідеї карлізму не були знищені і продовжували жити в суспільстві, призводячи до нових конфліктів у наступні десятиліття.
Тенденції в архітектурі та живописі
Злами в соціально-політичному житті відобразилися і в культурі. Навіть архітектура здавалося розкололася на ліберальне та косервативне крило. Неоготика - натхненна середньовічною архітектурою, знайшла своє відображення в релігійних та культурних спорудах, одним із прикладів якої є реставрація Собору в Бургосі, де архітектори використовували готичні елементи, такі як вітражі, високі шпилі та контрфорси.
Стиль неоготики часто символізував католицькі та консервативні цінності, які були важливими в тодішньому іспанському суспільстві. Водночас з цим великої популярності набув і еклектичний стиль, що поєднував елементи різних історичних стилів. Архітектори часто зверталися до класичних та середньовічних мотивів, прагнучи створити враження традиції і величі. Це відображалося у будівництві громадських будівель, таких як театри, вокзали та урядові установи, де використовувалися симетричні фасади з колонами, арками та різьбленням.
В живописі та літературі романтизм поступово поступився місцем реалізму. Хоча визначні історичні події все ще надихали романтичних художників на кшталт Хосе та Федеріко Мадрасо, в середині століття їм на зміну прийшли майстри реалісти - так як Мартін Ріко та Хосе Міртінес Кубельс, які зосередилися на реалістичному відображенні життя іспанського суспільства, з його бідністю та соціальною нерівністю, чим припали до серця простим іспанцям.
Розвиток індустріалізації також вимагав змін у міському плануванні. Міста, такі як Мадрид і Барселона, розширювалися через нові технології будівництва та потреби індустріальної економіки. Вулиці ставали ширшими, з'являлися парки, а також будувалися нові промислові та житлові райони.
Епоха нестабільності
По завершенні війни Марії-Христині не вдалося втримати політичну ситуацію під контролем Прихильники карлізму нікуди не ділися, та й протиріччя між лібералами почали наростати, розколовши їхній табір на прогресистів та поміркованих модератос. Врешті решт мати королеви змушена була скласти регентські повноваження, передавши їх герою Карлістської війни Бальдомеро Еспартеро, який був дуже популярним в народі, але після впровадження персоналістських та мілітаристських методів правління, прихильність до нього різко знизилася. А після наказу про бомбардування Барселони, жителі якої повстали та оголосили про автономію на фоні політичної та економічної кризи, Еспартеро втратив залишки підтримки, та був змушений залишити посаду.
В ситуації що склалася, кортеси вирішили не тягнути, та визнати юну Ізабель повнолітньою, хоча їй на той момент було лише 13 років, і 8 листопада 1843 року Ізабель ІІ зійшла на престол як повноправна королева Іспанії. Однак на відміну від своєї легендарної тезки Ізабель І, правління нової королеви було геть не таким видатним.
Ще під час війни країна нарешті піддалася віянням часу, та прийняла нову конституцію 1837 року, яка розширювала виборче право та офіційно обмежувала владу монарха двопалатними кортесами, однак протягом всього правління Ізабель ІІ відбувалися політичні гойдалки, на яких консерватори та модератос постійно намагалися зміцнити владу монарха, а ліберали, відповідно, послабити. Країну лихоманило від постійних політичних негараздів, конфліктів та навіть повстань. Промислова революція катастрофічно запізнилася. І хоча в країні поступово виростали все нові й нові заводи та фабрики, а також розвивалася залізнична мережа, все ж Іспанія дуже сильно відставала від Британії, Франції та інших розвинених країн Європи. Через нерівномірний розвиток, зростав розрив між крупними містами та периферією.
При цьому Ізабель ІІ, як і її батько, схилялася якщо не до абсолютизму, то до більш міцного монархічного режиму, що робило її правління геть непопулярним. І хоча Іспанія витримала хвилю Європейських революцій 1848-52 років, не допустивши перевороту, революційний дух що віяв на просторах Європи дуже скоро дістанеться до її терен.
ДАЛІ БУДЕ…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
