Події “Мати-психоделії” відбуваються незадовго до подій “Вогняного Дракона” і розповідають про свідчення-рефлексії одного вченого-маргінала про сильні бед-тріпи під впливом психоделічних наркотиків.
Частина 1: «Ти обіцяв».
Похмура кімната так і давить зсередини. Вона страшна, гнила, і повна пилюки. За нею ніхто не доглядав вже декілька років. Саме тут я і житиму під час свого відрядження? Дякую за найкращі умови своїм працівникам, любо компаніє…
Я сів за стіл. Відкрив пляшку єдиного віскі, який був зі мною в час цієї подорожі. Я возив її з собою усюди, куди тільки можна і не можна було. Я думав, що випивши пару стопок, мені буде цього достатньо і я провалюсь в міцний сон. Насолоджусь кристалічним напоєм, та влягусь спати в очікуванні на завтрашній, важкий день. Але мої плани знову зламала моя залежність від наркотиків. Вона посилюється, коли я залишаюсь сам. Нариваються спогади та думки, які неможливо ігнорувати. Тож мої плани на цю ніч були вирішені.
Сам я вже борюся із цією залежністю декілька… Тижнів, чи місяців. Чесно кажучи, я вже втратив хід часу. Але цей спокійний та легкий вечір звів нанівець всі мої дні, що я нарахував. Нарахував, якби взагалі рахував їх. Тож я і подумав, що це гарна спроба для того, щоб почати рахувати їх знову. Спочатку. Я програв битву, але згодом виграю війну. Подумав я.
У мене нічого з собою не було, тож я вийшов на вулицю. Знаю, де в цьому районі можна придбати справжній, стерилізований товар. Чув, цим займається ціла мафія. Мені це неважливо, головне, щоб Я був задоволений. Вони влаштували свій наркобізнес в мережі піцерій. Як зручно. Як я зрозумів, в піцеріях вони продавали добротний товар для перевірених людей, а усіляким нарколюгам, які зі швидкістю світла, здали б цю лавочку як тільки вони почули запах камери, залишалися більш перевірені схеми. Добре, що я не нарколюга...
Продавець специфічного товару, просив називати його провідником. Я погодився. Провідник підкорявся своєму командиру, той своєму командиру, той своєму, а той своєму капореджиме, який підкорявся дону мафії, яка заправляла цією сферою. Нічого такого, звичайна італійська родина з омертами, вендеттами і іншим лайном.
В останній раз, інші товари змушували мене відчувати біль, десь в області грудей. Провідник запевнив мене, що від цих — болю не буде. Я повірив. Виклав всі гроші, що в мене були. Вистачило на велику дозу. Я погодився купити все. Не знаю, чому я так сказав. Провідник сказав мені про правила вживання його товару: “Не вживати на вулиці. Закрити двері своєї квартири. Нікому не розповідати і не вказувати, звідки в тебе товар і що це. Ми не несемо відповідальності, якщо ваш стан погіршиться”. Мене насторожили його слова. Саме з цього моменту, я почав сумніватися в своєму виборі. Але, вирішив закінчити розпочате. Також провідник попередив, що реакція може бути дуже сильною та... несподіваною.
Я прийшов додому, якщо його взагалі можна назвати моїм домом — Оселя, в якій я тимчасово перебуваю. Я закрив двері, знову сів за стіл. Дерев'яний стіл пошарпаний роками і обмацаний руками сотні людей. Таких же невдах, як я. Розпочав процес. Нічого не відбувалося. Я нічого не відчував. Вони повинні вже були подіяти?
Як тут, закриті двері відчиняються. Я їх закривав. Я пам'ятаю, як я їх закрив, так. Невже хтось знайшов ключ? Можливо, власник готелю. Але у двері заходить хлопчик. Років п'яти віку. У нього було моє лице, але молодше, на його вік. Можливо, це мій син? Він підходить прямо до мене і дивиться своїми очищами, ніби заглядає в душу, а потім питає:
— Навіщо ти це зробив? Ти обіцяв.
Я, розуміючи, про що він каже, починаю виправдовуватися перед ним:
— Я хотів, але не зміг, ти це розумієш… Світ такий, не я! — голосно прокричав я останню фразу.
Хлопчик падає на підлогу та починає ридати. Ні. Він починає втопатися в своїх же сльозах. Своїми руками, зведеними в кулаки, він витирає з обличчя краплі, які падаючи та розбиваючись об землю, перетворюються на океани. Я плаваю в цих океанах. Починається шторм, буря. А хлопчик все не зупиняється.
Я не знаю як його зупинити. Я й сам починаю втопатися у воді. Я намагаюсь триматися на плаву, але руки та ноги мене не слухають. Вода протікає через усе моє тіло, низ мого тіла стає мокрим. Я починаю задихатися. В мою голову не приходить нічого краще, окрім як взяти кухонний ніж зі стола та відрубати цьому хлопчику голову. Ніж справжній? Не впевнений. А хлопчик? Якщо так, то мене ймовірно посадять, але моє життя мені дорожче...
Знаходячи хлопчика на глибокому, та темному дні океану, я одним замахом руки відрізаю йому голову. Океан припинився, буря заспокоїлась, і хлопчик зник. Ані крові, ані ножа, нічого більше не залишилось. Ні єдиної краплі. Тільки я, зі своїми думками. І тільки біле, сліпуче світло проривається через темні повіки, але тут я раптово закриваю свої очі.
Частина 2: «Тобі тепло?».
Я не помічаю, як летить час. Точніше, я його не відчуваю. Він обтікає мене. Сидячи в темній кімнаті і справді важко зрозуміти, яка зараз година, скільки вже пройшло, і скільки ще повинно пройти. До чого?
Я довго міг сидіти в цій темній кімнаті наодинці зі своїми думками, як тут чарівний голос, просто незвідки, ніби з частини потилиці, можливо, навіть не моєї, починає звертатися до мене і питає:
— Тобі тепло?
Що мені відповісти на це запитання? Хіба я взагалі відчуваю зараз температуру свого тіла? Ні. Я його просто не можу знайти. Тіло. Де воно? Де моє тіло?
Я не можу поворухнути ні єдиною кінцівкою. Жодна частина тіла більше мене не слухається. Мені важко дихати і я знову поглинаю у сон. Стає страшно.
Страшні, різнокольорові образи вітають навколо мене. Ці обличчя... Будь ласка, залиште мене в спокої, благаю!
Не знаю скільки ще пройшло з того моменту, як я заснув, але прокинувшись, в мене знову з’явилися сили. Небагато. Лише на те, щоб відкрити свої очі. Навіть повіки стали ніби з каменю, що їх так важко підняти. Прокидаючись, бачу ранок, весну, сонце. Бачу її. Свою дружину. Лице в неї було моє, але очі…
Її сторона ліжка була вся чиста, сніжна… Біла. Моя ж була зовсім темною. Я розумів, наскільки в той момент вона була чистою, і наскільки я темним. Принаймні я бачу це настільки, наскільки мені видно.
Тепер я зрозумів, хто це тоді питав. Це була вона. І справді приємно прокинутися поруч з нею і більше ні про що не думати. Забути про себе, про хлопчика, про все. Поринути в обійми. А вона все ближче і ближче до мене та питає знову:
— Тобі тепло?
Так. І мені й справді тепло. Це не про тіло, це про душу. Це про те, що всередині. Ніби, п’єш гарячий чай. І мені й справді тепло. Зараз. І більше ніколи. Це дивовижний момент, який я б волів ніколи не забувати. Не відпускати. Не зупиняти. Її посмішку. А її запах? І мені й справді тепло…
Я починаю плакати. Від щастя. Мене кидає в дрож і я не можу заспокоїтися.
Кожен її дотик — окріп, і вона залишає опіки по всьому моєму тілу.
Щоб вона там не робила, я не хочу її ненавидіти. Я хочу її любити. Любити настільки, наскільки може взагалі любити людина. Моя любов до неї сильніша, за будь-яку ненависть. Я хочу бути поруч із нею. Вона моє тепло. Вона мене навчила його відчувати. І неважливо, що скаже холод. Навіть якщо її руки холодні. Хіба любити когось дуже сильно — злочин?
Вона — промінь сонця в моєму житті, з яким я вже готовий померти разом. Проблема в тому, що я її зовсім не бачу. Іза мого лиця мені її не видно. Бачу і впізнаю лише її очі. Прекрасні очі. Як би я хотів зараз побачити ТВОЄ лице...
І тут мої повіки закрилися. Світло згасло. Ліжко, в якому я лежав із нею, щезло. І вона разом із ним. Стало знову холодно. Я знову на півночі? Сніг, холод, лід, мороз прокалює шкіру. Єдине, що мене зігрівало тоді — це думка про неї. Тоді б я не вижив, без неї. Як же я ще існую, якщо її немає поряд? Як же я ще… Не помер? Не знаю, що й робити. І я не знаю, куди мені йти.
Я просто хочу, щоб вона любила мене так само, як я люблю її.
Образи щезли разом із нею.
Частина 3: «Ні єдиної краплі».
Холод припинився. Північ не турбує. Більше ні єдиної краплі болю не чутно.
Я знову прокинувся у кімнаті. Звичайна кімната, на перший погляд. Схожа на ту, з якої це все починалося. Я сидів на стільці, а біля мене стіл. Нарешті це все припинилося, подумав я...
На тому столі лежав ствол, заряджений одним набоєм. Розуміючи, що пістолета в мене ніколи з собою не було, я зрозумів, що дія наркотика ще не припинилась. Мої руки потягнулися до нього, хоча зброю я в своєму житті не тримав ніколи. Мої руки зовсім не тремтіли. Вони були чіткі, тверді. Не розмиті. Я підніс пістолет до своєї скроні. Я дихав чітко, повільно. Я не боявся того, що зараз відбудеться. Ці образи вже були нестерпні, і якби я побачив ще одну страхітливу фізіономію, я був готовий покінчити ці страждання. Я вже був готовий натискати на курок, як тут на вікно моєї хатини, в якій я жив, застрибнув бездомний кіт, який почав мяукати. Голосно та часто. Відлуння в моїй голові додавали цьому звуку болісного ефекту. Ще один “мяу” і я готовий був його вбити. Що, незабаром, і сталося.
Я вистрелив у кота. Єдиний набій, яким я готовий був вистрелити в себе — дістався коту. Він впав з вікна на подвір’я. Був чутний глухий звук падіння об землю. Але я не чув звуку вистрілу перед цим.
У домі одразу стало так пусто й тихо.
Я одразу підбіжав до вікна, щоб перевірити, чи живий кіт. Але не розрахував свої сили, і впав на дорогу прямо головою. На цей раз, я вже не прокинувся. Це й добре, бо це дало мені другий шанс більше подумати, що саме не так зі мною.
Від нічого робити, просто сидячи в темній кімнаті своїх порожніх думок, я згадав виставку. Мій винахід. Як його не оцінили, а винаходи всіх інших — так. Мене це обурило. Я почав злитися на них всіх. Абсолютно всіх. Без винятків. Мене звідти прогнали. Напевно, і правильно зробили, бо я заслуговую на все це. А мої колеги? Невже це я повинен страждати.
В якийсь момент я згадав, що ніякої дружини, а уж тим паче сина — я ніколи не мав і не маю. Сумно. Що то була за дівчина? Хлопчик?
Я подумав і зрозумів, що не так зі мною. Я бажаю зла своїм колегам, людям. Я часто гніваюсь. Я вбив хлопчика. Я зациклений на ній. Я зациклений на собі. Мені начхати на людей. Заздрість розпирає мене. Погані думки скоро вб’ють. Сплетні, залежність, ненависть…
Врешті-решт, я вбив кота, а не себе.
Я втомився. Ось вона, правда. Ні єдиної краплі болю більше не чутно. І чути не хочеться. Я втомився втікати від правди, треба її просто прийняти. Прийняти та змінювати. Змінювати на краще. Так. Ось вона, відповідь на питання. Мій шлях!
Фундамент мого дому калічений, жахливий та потворний. Я намагаюся будувати стіни на ньому. Точніше, на тому, що в мене є, але в мене нічого не виходить, вони все ламаються. Можливо тому й не виходить, що треба зайнятися проблемами минулого, перш ніж пробувати зводити стіни?
Тепер я заснув остаточно. Єдине, що я побачив перед собою, це хлопчика з зашитою головою, та її без мого лиця.
Невже я вільний?
Частина 4 «Ставали все більше».
Тут я прокидаюся в лікарняній палаті.
Коло мене стоять крапельниці. Трубки стирчать з мого тіла, ніби висасують всю життєву енергію з нього. Насправді ж я просто втомився.
Біля мене сидять два поліцейських. Один нагло смалить сигару, хоча лікарі попросили його цього не робити. Другий записує щось в свій записничок, іноді, поправляючи свій чорний кашкет ручкою, кашляє і бухикає. Схоже, не переносить диму сигарет першого...
Помічаючи, що я прийшов до тями, перший підривається зі стільця і каже:
— Таких гангстерів як ти ще Бог не бачив... Багато ти клопоту заподіяв, аж до карабінерів дійшло.
Тут до мене приходить осяяння. Я згадую все. Все, хоч і з пробілами. Ніч, наркоту, кота. Я вбив кота...
— Давай я тобі, — продовжує перший — зачитаю-ка, що ти нам встиг розповісти.
Я прокидаюся не вперше?
— Ти прийняв, є... — перший зупиняється, вдихає, ніби переводить дух, видихає, а потім знов продовжує — як ти кажеш, ТОВАР, взяв кухонний ніж, — не відриваючись від своєї розповіді, офіцер пальцями показує мені розмір того ножа — розрізав його, і, цитую, тебе ВШТИРИЛО від нього по самі гланди, що ти захотів відчути трошки прохлади на своєму лиці і пішов вмиватися.
— Так, я пригадую — сказав я ще трохи сонним голосом. Ніби це все, що я міг тоді з себе витягти.
— Ти затопив сусідів, ще й до цього всього ОБМОЧИВСЯ у власні штани! — глузливо показує на свої штани офіцер, і продовжує — ножем розірвав свою сумку, всі меблі в кімнаті, в пошуках більшої дози, я повторюсь, ДОЗИ!!! Вийшов на вулицю, шукаючи ще, подрався з якимось індусом...
Індус? Який ще... Точно, індус.
— ...Вихватив в нього незареєстрований пістолет, ледь його не застрелив, та побіжав до себе в кімнату, по дорозі, почав знімати з себе одяг, цитую, бо тобі стало ЖАРКО і МОКРО!!! — прокричавши з мірою два останні слова, сказав сєр поліцейський — повністю голий прийшов до свого номеру, та вбив невинного вуличного кота, що запригнув тобі на вікно!
Бідний кіт...
— І от ми почали звідки починали, мій друже. Так, за двадцять з гаком років служби, таку паскуду як ти зустрічаю вперше. Вітаю, принесіть йому торта. А ще гірше те, що я повинен витрачати свій дорогоцінний час на таких дрібних нарколюг накшталт ТЕБЕ! Як шкода, що ти обійшовся лише розшибленою головою та передозом! Був би я твоїм батьком, виховав тебе ЯК СЛІД!
Весь цей час другий поліцейський сидів поруч, постійно щось записував, і лише скромно дивився то на мене, то на свого чи то напарника, чи то боса.
— Якби за вбивство тварин садили б, — відчиняючи двері, і виходячи за них, каже — я тебе давно посадив, тварюка! — і різко грюкнув дверима.
Другий поліцейський піднімається вже зі свого стільця, підходить до мене і каже:
— Не зважай, невдалий день. Ми вже про все подбали. Ти — в безпеці.
Підходячи до дверей, каже другий мені:
— І, так, про карабінерів він пожартував. Сподіваюся, чай був смачним.
Слідом за першим офіцером виходить і другий.
Я, в великому подиві своєму, залишаюсь лежати на лікарняній койці й переварюю всі ті події, що нещодавно зі мною сталися. Схоже, мене чекає відпустка. Тіло болить, голова дзвенить... В роті дивний присмак. Мабуть, це демони, що з’являлися в моїй голові, ставали все більше…
Який, в біса, чай?
