Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

«Мати-психоделія.» — MSC WORLD 95: Сторібук. Історія IV.

Події “Мати-психоделії” відбуваються незадовго до подій “Вогняного Дракона” і розповідають про свідчення-рефлексії одного вченого-маргінала про сильні бед-тріпи під впливом психоделічних наркотиків.

Частина 1: «Ти обіцяв».

Похмура кімната так і давить зсередини. Вона страшна, гнила, і повна пилюки. За нею ніхто не доглядав вже декілька років. Саме тут я і житиму під час свого відрядження? Дякую за найкращі умови своїм працівникам, любо компаніє…

Я сів за стіл. Відкрив пляшку єдиного віскі, який був зі мною в час цієї подорожі. Я возив її з собою усюди, куди тільки можна і не можна було. Я думав, що випивши пару стопок, мені буде цього достатньо і я провалюсь в міцний сон. Насолоджусь кристалічним напоєм, та влягусь спати в очікуванні на завтрашній, важкий день. Але мої плани знову зламала моя залежність від наркотиків. Вона посилюється, коли я залишаюсь сам. Нариваються спогади та думки, які неможливо ігнорувати. Тож мої плани на цю ніч були вирішені.

Сам я вже борюся із цією залежністю декілька… Тижнів, чи місяців. Чесно кажучи, я вже втратив хід часу. Але цей спокійний та легкий вечір звів нанівець всі мої дні, що я нарахував. Нарахував, якби взагалі рахував їх. Тож я і подумав, що це гарна спроба для того, щоб почати рахувати їх знову. Спочатку. Я програв битву, але згодом виграю війну. Подумав я.

У мене нічого з собою не було, тож я вийшов на вулицю. Знаю, де в цьому районі можна придбати справжній, стерилізований товар. Чув, цим займається ціла мафія. Мені це неважливо, головне, щоб Я був задоволений. Вони влаштували свій наркобізнес в мережі піцерій. Як зручно. Як я зрозумів, в піцеріях вони продавали добротний товар для перевірених людей, а усіляким нарколюгам, які зі швидкістю світла, здали б цю лавочку як тільки вони почули запах камери, залишалися більш перевірені схеми. Добре, що я не нарколюга...

Продавець специфічного товару, просив називати його провідником. Я погодився. Провідник підкорявся своєму командиру, той своєму командиру, той своєму, а той своєму капореджиме, який підкорявся дону мафії, яка заправляла цією сферою. Нічого такого, звичайна італійська родина з омертами, вендеттами і іншим лайном.

В останній раз, інші товари змушували мене відчувати біль, десь в області грудей. Провідник запевнив мене, що від цих — болю не буде. Я повірив. Виклав всі гроші, що в мене були. Вистачило на велику дозу. Я погодився купити все. Не знаю, чому я так сказав. Провідник сказав мені про правила вживання його товару: “Не вживати на вулиці. Закрити двері своєї квартири. Нікому не розповідати і не вказувати, звідки в тебе товар і що це. Ми не несемо відповідальності, якщо ваш стан погіршиться”. Мене насторожили його слова. Саме з цього моменту, я почав сумніватися в своєму виборі. Але, вирішив закінчити розпочате. Також провідник попередив, що реакція може бути дуже сильною та... несподіваною.

Я прийшов додому, якщо його взагалі можна назвати моїм домом — Оселя, в якій я тимчасово перебуваю. Я закрив двері, знову сів за стіл. Дерев'яний стіл пошарпаний роками і обмацаний руками сотні людей. Таких же невдах, як я. Розпочав процес. Нічого не відбувалося. Я нічого не відчував. Вони повинні вже були подіяти?

Як тут, закриті двері відчиняються. Я їх закривав. Я пам'ятаю, як я їх закрив, так. Невже хтось знайшов ключ? Можливо, власник готелю. Але у двері заходить хлопчик. Років п'яти віку. У нього було моє лице, але молодше, на його вік. Можливо, це мій син? Він підходить прямо до мене і дивиться своїми очищами, ніби заглядає в душу, а потім питає:

— Навіщо ти це зробив? Ти обіцяв.

Я, розуміючи, про що він каже, починаю виправдовуватися перед ним:

— Я хотів, але не зміг, ти це розумієш… Світ такий, не я! — голосно прокричав я останню фразу.

Хлопчик падає на підлогу та починає ридати. Ні. Він починає втопатися в своїх же сльозах. Своїми руками, зведеними в кулаки, він витирає з обличчя краплі, які падаючи та розбиваючись об землю, перетворюються на океани. Я плаваю в цих океанах. Починається шторм, буря. А хлопчик все не зупиняється.

Я не знаю як його зупинити. Я й сам починаю втопатися у воді. Я намагаюсь триматися на плаву, але руки та ноги мене не слухають. Вода протікає через усе моє тіло, низ мого тіла стає мокрим. Я починаю задихатися. В мою голову не приходить нічого краще, окрім як взяти кухонний ніж зі стола та відрубати цьому хлопчику голову. Ніж справжній? Не впевнений. А хлопчик? Якщо так, то мене ймовірно посадять, але моє життя мені дорожче...

Знаходячи хлопчика на глибокому, та темному дні океану, я одним замахом руки відрізаю йому голову. Океан припинився, буря заспокоїлась, і хлопчик зник. Ані крові, ані ножа, нічого більше не залишилось. Ні єдиної краплі. Тільки я, зі своїми думками. І тільки біле, сліпуче світло проривається через темні повіки, але тут я раптово закриваю свої очі.

Частина 2: «Тобі тепло?».

Я не помічаю, як летить час. Точніше, я його не відчуваю. Він обтікає мене. Сидячи в темній кімнаті і справді важко зрозуміти, яка зараз година, скільки вже пройшло, і скільки ще повинно пройти. До чого?

Я довго міг сидіти в цій темній кімнаті наодинці зі своїми думками, як тут чарівний голос, просто незвідки, ніби з частини потилиці, можливо, навіть не моєї, починає звертатися до мене і питає:

— Тобі тепло?

Що мені відповісти на це запитання? Хіба я взагалі відчуваю зараз температуру свого тіла? Ні. Я його просто не можу знайти. Тіло. Де воно? Де моє тіло?

Я не можу поворухнути ні єдиною кінцівкою. Жодна частина тіла більше мене не слухається. Мені важко дихати і я знову поглинаю у сон. Стає страшно.

Страшні, різнокольорові образи вітають навколо мене. Ці обличчя... Будь ласка, залиште мене в спокої, благаю!

Не знаю скільки ще пройшло з того моменту, як я заснув, але прокинувшись, в мене знову з’явилися сили. Небагато. Лише на те, щоб відкрити свої очі. Навіть повіки стали ніби з каменю, що їх так важко підняти. Прокидаючись, бачу ранок, весну, сонце. Бачу її. Свою дружину. Лице в неї було моє, але очі…

Її сторона ліжка була вся чиста, сніжна… Біла. Моя ж була зовсім темною. Я розумів, наскільки в той момент вона була чистою, і наскільки я темним. Принаймні я бачу це настільки, наскільки мені видно.

Тепер я зрозумів, хто це тоді питав. Це була вона. І справді приємно прокинутися поруч з нею і більше ні про що не думати. Забути про себе, про хлопчика, про все. Поринути в обійми. А вона все ближче і ближче до мене та питає знову:

— Тобі тепло?

Так. І мені й справді тепло. Це не про тіло, це про душу. Це про те, що всередині. Ніби, п’єш гарячий чай. І мені й справді тепло. Зараз. І більше ніколи. Це дивовижний момент, який я б волів ніколи не забувати. Не відпускати. Не зупиняти. Її посмішку. А її запах? І мені й справді тепло…

Я починаю плакати. Від щастя. Мене кидає в дрож і я не можу заспокоїтися.

Кожен її дотик — окріп, і вона залишає опіки по всьому моєму тілу.

Щоб вона там не робила, я не хочу її ненавидіти. Я хочу її любити. Любити настільки, наскільки може взагалі любити людина. Моя любов до неї сильніша, за будь-яку ненависть. Я хочу бути поруч із нею. Вона моє тепло. Вона мене навчила його відчувати. І неважливо, що скаже холод. Навіть якщо її руки холодні. Хіба любити когось дуже сильно — злочин?

Вона — промінь сонця в моєму житті, з яким я вже готовий померти разом. Проблема в тому, що я її зовсім не бачу. Іза мого лиця мені її не видно. Бачу і впізнаю лише її очі. Прекрасні очі. Як би я хотів зараз побачити ТВОЄ лице...

І тут мої повіки закрилися. Світло згасло. Ліжко, в якому я лежав із нею, щезло. І вона разом із ним. Стало знову холодно. Я знову на півночі? Сніг, холод, лід, мороз прокалює шкіру. Єдине, що мене зігрівало тоді — це думка про неї. Тоді б я не вижив, без неї. Як же я ще існую, якщо її немає поряд? Як же я ще… Не помер? Не знаю, що й робити. І я не знаю, куди мені йти.

Я просто хочу, щоб вона любила мене так само, як я люблю її.

Образи щезли разом із нею.

Частина 3: «Ні єдиної краплі».

Холод припинився. Північ не турбує. Більше ні єдиної краплі болю не чутно.

Я знову прокинувся у кімнаті. Звичайна кімната, на перший погляд. Схожа на ту, з якої це все починалося. Я сидів на стільці, а біля мене стіл. Нарешті це все припинилося, подумав я...

На тому столі лежав ствол, заряджений одним набоєм. Розуміючи, що пістолета в мене ніколи з собою не було, я зрозумів, що дія наркотика ще не припинилась. Мої руки потягнулися до нього, хоча зброю я в своєму житті не тримав ніколи. Мої руки зовсім не тремтіли. Вони були чіткі, тверді. Не розмиті. Я підніс пістолет до своєї скроні. Я дихав чітко, повільно. Я не боявся того, що зараз відбудеться. Ці образи вже були нестерпні, і якби я побачив ще одну страхітливу фізіономію, я був готовий покінчити ці страждання. Я вже був готовий натискати на курок, як тут на вікно моєї хатини, в якій я жив, застрибнув бездомний кіт, який почав мяукати. Голосно та часто. Відлуння в моїй голові додавали цьому звуку болісного ефекту. Ще один “мяу” і я готовий був його вбити. Що, незабаром, і сталося.

Я вистрелив у кота. Єдиний набій, яким я готовий був вистрелити в себе — дістався коту. Він впав з вікна на подвір’я. Був чутний глухий звук падіння об землю. Але я не чув звуку вистрілу перед цим.

У домі одразу стало так пусто й тихо.

Я одразу підбіжав до вікна, щоб перевірити, чи живий кіт. Але не розрахував свої сили, і впав на дорогу прямо головою. На цей раз, я вже не прокинувся. Це й добре, бо це дало мені другий шанс більше подумати, що саме не так зі мною.

Від нічого робити, просто сидячи в темній кімнаті своїх порожніх думок, я згадав виставку. Мій винахід. Як його не оцінили, а винаходи всіх інших — так. Мене це обурило. Я почав злитися на них всіх. Абсолютно всіх. Без винятків. Мене звідти прогнали. Напевно, і правильно зробили, бо я заслуговую на все це. А мої колеги? Невже це я повинен страждати.

В якийсь момент я згадав, що ніякої дружини, а уж тим паче сина — я ніколи не мав і не маю. Сумно. Що то була за дівчина? Хлопчик?

Я подумав і зрозумів, що не так зі мною. Я бажаю зла своїм колегам, людям. Я часто гніваюсь. Я вбив хлопчика. Я зациклений на ній. Я зациклений на собі. Мені начхати на людей. Заздрість розпирає мене. Погані думки скоро вб’ють. Сплетні, залежність, ненависть…

Врешті-решт, я вбив кота, а не себе.

Я втомився. Ось вона, правда. Ні єдиної краплі болю більше не чутно. І чути не хочеться. Я втомився втікати від правди, треба її просто прийняти. Прийняти та змінювати. Змінювати на краще. Так. Ось вона, відповідь на питання. Мій шлях!

Фундамент мого дому калічений, жахливий та потворний. Я намагаюся будувати стіни на ньому. Точніше, на тому, що в мене є, але в мене нічого не виходить, вони все ламаються. Можливо тому й не виходить, що треба зайнятися проблемами минулого, перш ніж пробувати зводити стіни?

Тепер я заснув остаточно. Єдине, що я побачив перед собою, це хлопчика з зашитою головою, та її без мого лиця.

Невже я вільний?

Частина 4 «Ставали все більше».

Тут я прокидаюся в лікарняній палаті.

Коло мене стоять крапельниці. Трубки стирчать з мого тіла, ніби висасують всю життєву енергію з нього. Насправді ж я просто втомився.

Біля мене сидять два поліцейських. Один нагло смалить сигару, хоча лікарі попросили його цього не робити. Другий записує щось в свій записничок, іноді, поправляючи свій чорний кашкет ручкою, кашляє і бухикає. Схоже, не переносить диму сигарет першого...

Помічаючи, що я прийшов до тями, перший підривається зі стільця і каже:

— Таких гангстерів як ти ще Бог не бачив... Багато ти клопоту заподіяв, аж до карабінерів дійшло.

Тут до мене приходить осяяння. Я згадую все. Все, хоч і з пробілами. Ніч, наркоту, кота. Я вбив кота...

— Давай я тобі, — продовжує перший — зачитаю-ка, що ти нам встиг розповісти.

Я прокидаюся не вперше?

— Ти прийняв, є... — перший зупиняється, вдихає, ніби переводить дух, видихає, а потім знов продовжує — як ти кажеш, ТОВАР, взяв кухонний ніж, — не відриваючись від своєї розповіді, офіцер пальцями показує мені розмір того ножа — розрізав його, і, цитую, тебе ВШТИРИЛО від нього по самі гланди, що ти захотів відчути трошки прохлади на своєму лиці і пішов вмиватися.

— Так, я пригадую — сказав я ще трохи сонним голосом. Ніби це все, що я міг тоді з себе витягти.

— Ти затопив сусідів, ще й до цього всього ОБМОЧИВСЯ у власні штани! — глузливо показує на свої штани офіцер, і продовжує — ножем розірвав свою сумку, всі меблі в кімнаті, в пошуках більшої дози, я повторюсь, ДОЗИ!!! Вийшов на вулицю, шукаючи ще, подрався з якимось індусом...

Індус? Який ще... Точно, індус.

— ...Вихватив в нього незареєстрований пістолет, ледь його не застрелив, та побіжав до себе в кімнату, по дорозі, почав знімати з себе одяг, цитую, бо тобі стало ЖАРКО і МОКРО!!! — прокричавши з мірою два останні слова, сказав сєр поліцейський — повністю голий прийшов до свого номеру, та вбив невинного вуличного кота, що запригнув тобі на вікно!

Бідний кіт...

— І от ми почали звідки починали, мій друже. Так, за двадцять з гаком років служби, таку паскуду як ти зустрічаю вперше. Вітаю, принесіть йому торта. А ще гірше те, що я повинен витрачати свій дорогоцінний час на таких дрібних нарколюг накшталт ТЕБЕ! Як шкода, що ти обійшовся лише розшибленою головою та передозом! Був би я твоїм батьком, виховав тебе ЯК СЛІД!

Весь цей час другий поліцейський сидів поруч, постійно щось записував, і лише скромно дивився то на мене, то на свого чи то напарника, чи то боса.

— Якби за вбивство тварин садили б, — відчиняючи двері, і виходячи за них, каже — я тебе давно посадив, тварюка! — і різко грюкнув дверима.

Другий поліцейський піднімається вже зі свого стільця, підходить до мене і каже:

— Не зважай, невдалий день. Ми вже про все подбали. Ти — в безпеці.

Підходячи до дверей, каже другий мені:

— І, так, про карабінерів він пожартував. Сподіваюся, чай був смачним.

Слідом за першим офіцером виходить і другий.

Я, в великому подиві своєму, залишаюсь лежати на лікарняній койці й переварюю всі ті події, що нещодавно зі мною сталися. Схоже, мене чекає відпустка. Тіло болить, голова дзвенить... В роті дивний присмак. Мабуть, це демони, що з’являлися в моїй голові, ставали все більше…

Який, в біса, чай?

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
MSC WORLD
MSC WORLD@msc5world

Скільки ще світів має померти?

104Прочитань
0Автори
1Читачі
Підтримати
На Друкарні з 7 вересня

Більше від автора

  • «Післямова Янгола Смерті» — MSC WORLD 95: Сторібук. Історія III.

    Події “Післямови Янгола Смерті” відбуваються незадовго до подій “Вогняного Дракона” і розповідають про діалог між випадково зустрівшимися Спостерігачем та майбутнім Янголом Смерті.

    Теми цього довгочиту:

    Msc World
  • «Мої славетні дні» — MSC WORLD 95: Сторібук. Історія II.

    Події “Моїх славетних днів” відбуваються за декілька століть до подій “Вогняного Дракона” і розповідають про спогади одного з п’яти лицарів, що боронили терени Європи від зла та тьми протягом десятиліть.

    Теми цього довгочиту:

    Msc World
  • «Божий суд» — MSC WORLD 95: Сторібук. Історія I.

    Події "Божого Суду" відбуваються за пару років до початку "Вогняного Дракона" і розповідають про те, як бос новоствореної мафії, Капучино Карбоне, зрозумів, хто він є насправді та чого хоче досягти.

    Теми цього довгочиту:

    Msc World

Вам також сподобається

  • Катма масла

    “Дохуя масла” — один із хрестоматійних творів Леся Подерв’янського, у якому Митець живо й барвисто змалював реалії, чи прямо кажучи, визначальні риси злиденного животіння у пізньому Союзі: тотальний дефіцит і безгідне добитництво.

    Теми цього довгочиту:

    Митець
  • Іоан Павел II - перший Папа Римський поляк!!

    В цій статті можна прочитати про польського Папу Римського Іоана Павла II. Він був видатною особистістю та зробив чи мало на своїй посаді за для народу.

    Теми цього довгочиту:

    Історія
  • The Krieger Foundation III-I: Cordellina

    Here begins the story of not too smart mages, Inquisition and the Krieger Foundation. It is full of heavily sexualised violence, power fantasies and somewhat philosophical conversations...

    Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

    Теми цього довгочиту:

    Творчість

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається

  • Катма масла

    “Дохуя масла” — один із хрестоматійних творів Леся Подерв’янського, у якому Митець живо й барвисто змалював реалії, чи прямо кажучи, визначальні риси злиденного животіння у пізньому Союзі: тотальний дефіцит і безгідне добитництво.

    Теми цього довгочиту:

    Митець
  • Іоан Павел II - перший Папа Римський поляк!!

    В цій статті можна прочитати про польського Папу Римського Іоана Павла II. Він був видатною особистістю та зробив чи мало на своїй посаді за для народу.

    Теми цього довгочиту:

    Історія
  • The Krieger Foundation III-I: Cordellina

    Here begins the story of not too smart mages, Inquisition and the Krieger Foundation. It is full of heavily sexualised violence, power fantasies and somewhat philosophical conversations...

    Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

    Теми цього довгочиту:

    Творчість