Події “Післямови Янгола Смерті” відбуваються незадовго до подій “Вогняного Дракона” і розповідають про діалог між випадково зустрівшимися Спостерігачем та майбутнім Янголом Смерті.
А сніг йде.
Сьогодні по особливому яскраво і філігранно рухалися сніжинки. Не в тій самій траєкторії, як завжди, а якось... Інакше? Принаймні точно, що знав Джек, так це те, що він в цій бурі дивних білих метеликів зовсім заблукав та залишився сам.
Міст. По сторонах — його кінець. Куди не глянь — черговий обрив мосту. А якщо подивитися вниз, то лише крига. Замерзша вода. Якщо впасти туди, наврядчи залишишся живим, чи хоча б цілим. І так знову. І знову. Обриви мосту і лід. Залишається йти або вперед, або назад. Іншої дороги, в Джека, мабуть, і немає.
Та яку б зі сторін він не обрав, все одно його чекає одне й те саме — біла пустеля. Стає дедалі холодніше.
Тут Джек натрапляє на самотню металеву лавку. На цьому мосту ще є щось, окрім снігу. Та навіть більше — тут є життя. Тут є... Спостерігач. "І як йому тільки не холодно сидіти на цій промерзлій лавці?" подумав Джек.
Інших варіантів в нього не було, тож Джек підходить до лавки, сідає коло нього та продовжує дивитися в білий горизонт, який так і не бачить, ніби, намагаючись наслідувати самого Спостерігача. Так і починається їхня розмова...
— Як вам погода?
— Часом бувала краща, — незадоволено відповів Спостерігач.
— Тож чого сидите тут?
— Що мені ще робити? Я спостерігаю...
— За чим?
— За цим світом. За кожною з цих сніжинок, що іноді повільно, а іноді настільки швидко опускаються на землю, що я навіть не встигаю їх розбачити...
— Тоді чому ваші очі заплющені? Хіба...
— Хіба так стане краще видно? Мені ні, я все одно сліпий. Так, мені видно набагато краще.
"Якийсь ненормальний" — подумав Джек. Але вирішивши, що інших співрозмовників в цій срібній пустоті немає, не залишається нічого кращого, ніж продовжити розмову... З ним.
— Можна перейти на "ти"?
— Звичайно. Я б вже давно перейшов.
— Та щось заважає?
— Сліпота, мабуть.
"Точно хворий" — впевнився Джек.
— Тобі не здається, що сьогодні вони рухаються занадто хаотично.
— Що? Ну... Можливо. Хіба є різниця?
Спостерігач повернувся обличчям до Джека та розплющив очі:
— Так. І справді немає... Та диви.
Спостерігач простягає руку і серед тисячі сніжинок, що дивно пролітають через його руку, він ловить лише одну, яка повільно, як і будь-яка інша, нормальна сніжинка, приземлилася йому на руку.
— Коли всі навколо хворі... І здоровий здається не таким, егеж? — запитав Спостерігач.
Джек засумнівався за тему розмови.
— То тебе бісять ці... Здорові? Бо сам ходиш зламаний та хворий... Як ті сніжинки. Я тебе розкусив.
— Я второпав...
Випадкова думка Джека Ді'Анджело лише підтвердилась — так, розмова йшла зовсім не про сніжинки...
— Ні, скоріше, лише деякі з них... Їхня поведінка, образи, мабуть... Я вже звик до хворих, таких як я, — намагається виправдатися Джек.
— То нащо ти ставав хворим?
— Складно в наш час залишитися при здоровому глузді, з холодною головою... Ніби ця клята епідемія...
— Ти ніколи не думав… — вирішив різко змінити тему Спостерігач.
— Про що?
— Чому ти насправді займаєшся вбивствами. Точно не через гроші. В цьому є... Якась... Більша причина, чи не так?
Спостерігач повертається обличчям до Джека і починає дивитися йому прямо в очі, своїми, сліпими білими очима. Що горизонт, затьмарений снігом, що очі Спостерігача — обоє затоплювали своєю глибиною. Джек мовчить, бо розуміє, що Спостерігач — це далеко не звичайна людина. Він точно знає більше, ніж повинен був бути.
— Звідки ти знаєш, що я вбиваю? Ромео? Жан тобі сказав?
— Я не знаю цих людей, Джеку. Зате я знаю тебе. Як тільки ми зустрілися, тут, прямо зараз, я побачив тебе. І побачив наскрізь усього. Тобою керує лють. Ненависть. Зло. Щось більше, що не дає тобі спокою. Не знаю, що саме, воно дуже сильне. Я знаю, ти... Намагаєшся це подолати. Я відчуваю, як ти б'єшся всередині з цими демонами. Я сам з ними б'юся. Та ти, бачу, програєш…
— Так… — вдумливо і одночасно недовірливо відповів Джек.
— Твоя зброя - снайперська гвинтівка, так?
— Не тільки.
— Неправильна в тебе зброя. Бийся... Любов'ю...
Джек продовжує думати про те, що це лише якийсь черговий безхатько-божевільний. Джека охоплює лють, він піднімається з лавки та різко дістає пістолет з кишені та приставляє пістолета до Спостерігача і питає:
— Яка. В біса. Любов?
— Справжня, Джеку, справжня. Терпимість, спокій, прийняття. Ось твоя справжня зброя, — лише легко розвів руками Спостерігач.
Джек мне пістолета в руці, наче готується до пострілу в Спостерігача, але насправді, він просто боїться правди.
— Так, Джеку, це правда.
Ще трохи і Джек натисне на гачок, його руки тремтять, ноги підкашують, а з лоба тече піт. На останок, він питає:
— Ти читаєш думки, так?
Так. Джек здогадався. Спостерігач читає думки.
— Лише моментами. Лише актуальні. Ті, що тебе тривожать прямо зараз і прямо тут.
— То як їх позбутися? Як? — Питає сердито Джеку, підштовхуючи пістолета до голови Спостерігача.
— А ти скажи, Джеку, як вибратися з цього мосту? Нічого не видно, ані тобі, ані, особливо, мені. Тож... Терпимість, Джеку. Відклади всі свої емоції і увімкни свою голову. Прибери пістолет. Заспокойся. Сядь.
Джек спочатку косо дивиться на Спостерігача і не довіряє йому, але згодом відкладає пістолета та знову сідає на лавку.
— Справді приємно, так? Розуміти, що в цій битві, переміг ти. Може, ти й хворий, але... Ніколи не пізно вилікуватися.
— То он про що ти.
— Не бери близько до серця, я тобі прощаю. Розумію, що це був не ти, а твої демони в голові. Іноді, мені здається... Що коли читаєш думки людей... Бачиш їх демонів наяву, біля них. Ходять поруч, риються в головах. Я варюся в цьому котлі з чортами кожен день. Навіть зараз. І коли сніжинка за сніжинкою знову приземляються мені на руку - я знаю, що демони зникають.
Спостерігач знову повертається до Джека:
— В будь-якому випадку, Джеку, якби ти не владнав із цими демонами, із ними, владнав би я... І вбив тебе. Всі, хто не можуть перемогти власних демонів — вже давно стали демонами, тому заслуговують на смерть. І тебе чекає та ж доля, якщо не розберешся зі своїми емоціями.
— Ми зараз говоримо про емоції чи про демонів?
— Це одне й те саме. Як ти ще не зрозумів...
Джек впав у роздуми.
— Зрозумій одну річ... Якщо не переможеш їх... То рано чи пізно... Вони прийдуть за тобою... І переможуть тебе. Ти приймеш їх сутність, а я вже нічим не зможу тобі допомогти… Я тебе попередив.
Спостерігач встав з лавки, відійшов на пару кроків, але наостанок розвернувся, подивився на Джека та сказав:
— Джеку, подиви. Твої плечі всі в снігу.
Після цих слів Спостерігач остаточно пішов в сторону свого улюбленого кафе, за порцією теплого Американо з молоком, залишивши Джека з власними думками. Через сильну хуртовину, Спостерігач майже зник у горизонті окутаним білими обіймами снігу.
На цьому фронті, Джек залишився сам.
І справді, Джека почало засиплювати снігом. Сніжинками, що раніше, ніби, обтікали Джека, почали на нього лягати товстим шаром. Та й хвилини минути не вспіло, як метелиця почала втіхати. Сніг зупинився. А все навколо знову осяяло. Пейзажи стали знову видимими. Виявилося, що міст був дуже малим, низьким і переходив через дуже вузьку річку, а навколо мосту було дуже багато гарних будівель.
Та куди встиг дітися Спостерігач, для Джека було таємницею, на яку, він врешті-решт ніколи не отримає відповіді. "Чи це просто все був сон?" — як завжди, наївно, подумав Джек.
Тепер все тільки в його руках...
...
Та чи варто розповідати, що Джек підказкою Спостерігача не скористався?
Майже через рік після цієї випадкової зустрічі, восени, накануні Геловіну, Джека чекала ще одна зустріч з доволі цікавою особою, яка замовила в нього 5 вбивств... Виконавши всі вимоги, Джека схопили демони до ниток його кісток, які ще почали свій процес минулого року, а може, й ще давніше... Спостерігач його попереджав.
Так Джек Ді'Анджело став Янголом Смерті. А сніг йде...
