Події "Божого Суду" відбуваються за пару років до початку "Вогняного Дракона" і розповідають про те, як бос новоствореної мафії, Капучино Карбоне, зрозумів, хто він є насправді та чого хоче досягти.
Вечір. Стара церква стоїть біля самісінького берега моря. Ще в давнину, моряки та мандрівники, які оминали Італію, зупинялися тут, щоб помолитися на вдалий шлях. Іноді, якщо зупинитися на мить та вдихнути повітря в цій церкві, можна було почути не тільки присутність Бога, але й запах морського бризу в ньому. Особливо тоді, коли хтось відчиняє двері та заходить у неї, розносячи цей блаженний аромат по усій залі. І в цей раз запах не підвів.
Старий, як і це місце, священник, одразу впізнавав нових парафіян по цьому запаху. Не дивно, адже працюючи тут кожен день, складно було б не звикнути до нього, такого легкого та свіжого. Можливо, саме тому він обрав служити небу саме тут?
Вже було близько до ночі. Залишившись останнім в церкві, священник дочитував свої останні молитви на сьогодні та вже збирався йти. Не очікувавши більше людей, він був здивований, як в тіні від кам’яних стін, зовсім непомітно та беззвучно відкрилися томні двері. Можливо, так би ці стіни й зберігали своє мовчання, якби воно не порушилося одним єдиним словом:
— Отче?
— Так? — Спитав він, навіть не обертаючись.
— Можна сповідатись?
— Взагалі я вже планував йти додому...
Все-таки обернувшись та впізнавши знайомий голос, проповідник, не побачивши в обличчя того, хто поставив це питання, машинально опустив очі вниз та побачив лише його руки, що самотньо виглядали з тіні. Ці руки він згадає з тисячі таких же мертвих рук, як в нього. А золоте кільце на правій руці тільки додало йому впевненості про те, хто був цією людиною. Подумавши кілька разів, священник тихо промовив:
— ...Проте це мій обов'язок. Будь ласка.
В кутку цієї старої тісної церкви, була ще тісніша маленька кабіна. Це була сповідальня. Щоб не бачити лиця новоприбулого, священник підійшов до кабіни першим. Зайшовши до неї, він зачинився у дерев’яній будці, та почав чекати, коли до нього підійде сам сповідальник. Пару хвилин мовчання та пару впевнених кроків розпочали процес конфесії:
— Я заподіяв багато зла. Звичайним, мирним людям. І я не знаю, скільки ще мені доведеться причинити шкоди. Скільки ще я згублю душ? Сімей? Доль? Через це доводиться часто думати про смерть. А смерть мені нагадує моє минуле. Моє минуле ніби і є смерть. Ходить за мною, спостерігає і ні на мить не відпускає. Ти закриваєш цю бочку з демонами, а вони все лізуть... І лізуть... І лізуть. Я хочу закрити її та виправитися, але я відчуваю залежність від свого минулого. Наче воно й робить все те погане, що є в мені зараз. Але потім згадуєш, що в минулому... Це все був ти. Це все ти вбив свою дружину. Це все ти вбив усіх своїх дітей… До останнього!
В голосі цього чоловіка можна було почути сум. Справжній сум та тугу, які поступово переходили у сльози. Старий насторожився. Він очікував почути все що завгодно від цієї людини, але щось настільки… Жахливе та одночасно недрібне та особисте для неї, він просто не очікував. Навіщо? Навіщо такій людині, як він, взагалі приходити до нього? Чому саме до нього? Чому саме сюди? Чому саме зараз? У голові священника постало купа питань, на які він в жодному разі не отримав би відповіді. Не сьогодні, не завтра.
…
Плач та повітря, що стояли в цій церкві, перервав гучно пролунавший постріл. Легке повітря солоної води за кілька секунд перервав тяжкий металевий присмак. Швидко схаменувшись, священник відчинив темну та тісну будку, щоб вдихнути повітря. Вийшовши з неї на світло, та тримаючись тремтячими руками за двері, все, що він зміг побачити, це велику червону пляму на його білому одязі.
Старий впав. Його тіло швидко стало таким же самим холодним, як і сама підлога. Не просидівши в кабіні й хвилини, молодий чоловік підвівся з колін. Він вийшов на світло. Світло місяця. Його лице залишалося таким же спокійним, як при тіні. Для нього це було наче звична справа — вбити ще одну людину.
Подивившись на бездиханне тіло старого, чоловік продовжив сповідуватися, наче нічого й не відбулося:
— І я думаю, якщо в минулому також був я, то хто ж зруйнував моє життя? Коли воно пішло шкереберть? Коли я став залежним від себе минулого? Від свого ж, власного минулого? Невже, я вбиваю не тільки людей, а й себе?... Невже моє минуле і є я? Адже я в це не вірю. Ми з ним — різні люди... Цей покидьок... Не я. Це вбив я вас, чи він? Не знаю… То скажіть мені — навіщо? Навіщо мені Бог, Отче, якщо він ще цього не зрозумів? Немає мені більше прощення на світі тому. Все, що я роблю, чи зробив в цьому житті, залишиться зі мною. Я вже в пеклі. І після життя свого в ньому залишусь я. Я прийняв це життя, то ж я прийму і те. Не потрібне мені прощення, та не потрібен мені Бог. Віднині. Я заслуговую на те, що я роблю сам зі своїм життям. Я піду далі, Отче, далі. Своїм життям вправляти далі.
Закінчивши свою промову, чоловік розвернувся та шляхетно направився на вихід. У темний вихід, все ще захований за тінню. І лишень світло місяця з отвору дверей показувало напрям, куди йти.
На його обличчі був не спокій, тепер там було щось більше. Щось таке, що його ніби не турбувало нічого й ніколи, абсолютно нічого в цьому житті. Це було щастя. І навіть не зачинивши за собою дверей, чоловік просто зник в арці монастиря, а разом із ним останній промінь місяця у вікнах старої церкви, що стоїть на березі моря.
Запаху, який так любив старий священник, більше не було. Його замінив вже зовсім інший, страшний запах…
