Події “Моїх славетних днів” відбуваються за декілька століть до подій “Вогняного Дракона” і розповідають про спогади одного з п’яти лицарів, що боронили терени Європи від зла та тьми протягом десятиліть.
Частина 1: «Боже, пробач…».
«Боже, що проживає на небесах
та править нашими долями на землі...
Пробач нам за всі наші гріхи земні.
Ти послав нам надію у наш світ, яку ми були приречені втратити.
Сподіваюся лише на твою милість, Господь...
Господь!
Сподіваюся лише на те, що наші сини зможуть це зупинити
І що кара божа твоя буде справедливою, чесною та не омине нікого
Що вона закінчить усі ці страждання, що нам довелось пройти
І у разі чого,
Я буду молитися та благати тебе, Господь,
Просити
І милувати
Лише не чіпати їх, дітей твоїх.
Амінь.»
Знову ще один самотній день. Відчуваю, що ця самота вб'є мене швидше, за будь-який меч. Якщо такі мечі на моєму шляху ще попадуться... А поки є лише я, та мій вірний кінь. Вогнище палає такими яскравими, жовто-червоними кольорами, ніби й закликає поринути у спогади знов. З таким же самим, жовто-червоним відтінком... У часи, коли було все добре. І у часи, коли не дуже... Пам’ятаю той час, коли нас було більше, ми були сильніші і відчували, ніби можемо підкорити цей світ всього лише дотиками наших залізних пальців. Це були неймовірні дні, сповнені героїчних пригод та праведних вчинків. Колись нас всіх поважали, славили та любили. Ми були захисниками цієї землі. А що нам дісталося зараз? Зараз лише я ховаюся від власної тіні свого величного минулого... Який сором.
Бетельгейзе, Альтаїр, Вега, Фомальгаут та Сіріус — п’ять воїнів, що захищали свій рідний дім та всі старовинні святі землі. Від будь-якого зла, слабкого чи сильного, темного чи червоного, посланого з пекла, чи створеного тьмою... Неважливо — вони бились з усім. Бо була в них зброя, що сильніша в рази. І звалася вона Капачітою...
Ці п’ять воїнів не були чиїмись лицарями якогось королівства. Ці п'ять воїнів не були найманцями, які працювали за гроші. Вони були самі по собі... Вони були вільні. Битися зі злом це було, ніби, їхнє покликання, з самого початку... Тому їх шанували всюди. Це були герої, що давали бій будь-якій потворі та будь-якому монстру.
Найвеличніша битва, за всю їхню історію, яку вони тільки змогли собі уявити та подолати була битва з Величним Драконом, в якій вони в черговий раз одержали перемогу. Цій битві чого тільки не присвячували: пісень, віршів, поєм... А ім'я п'ятьох лицарів назавжди вписалося в історіях та гравюрах.
Після цієї битві в них було все, чого вони тільки могли собі забажати. Але одному з них було мало, і він зажадав більшого... Сіріус, ватажок нашої групи Сіріус. Він знав, що ми можемо мати не лише велику силу, а й отримати безсмертя завдяки ній. Отримати не велику силу, ні. Отримати величезну надлюдську силу, з якою не здатна впоратись жодна людина. Лише хтось, або щось вище за неї. Знаючи, що нам всім цю силу не одержати, Сіріусу довелося жертвувати. І Сіріус, наш друг, який воював з нами пліч-о-пліч, пішов на угоду із тьмою. Стороною, з якою ми боролися роками. Сіріус виявився жалюгідним зрадником. В цю новину нам було складно повірити... А я... До сих пір не вірю в це...
Напевне, були на те свої причини у Сіріуса. Я погано його знав. Але те, що нам прийдеться боротися із ним це я знав точно. Ця битва була б нашою останньою із ним. І причому не разом із ним, а проти нього.
Зранку, втомленими та спустошеними, ще навіть до кінця не оговтатившись після бійки з Драконом, ми, чотири лицаря, зустрілися із ним на полі квітів. Наче, білі троянди були. Пам’ятаю цей день як сьогодні. Це був страшний день. Кров на білих пелюстках. Тоді ми втратили Вегу. Але саме завдяки Везі, ми змогли подолати Сіріуса. Він вхопився за нього своїми руками, і не відпускав, допоки ми били Сіріуса до самих його кісток. Та той меч... Чому він лежав поруч? Чому він його дістався? Чому... Якщо б тільки він лежав далі, ми б змогли... Та все ж... Сіріуса було повалено. Його тіло поховано десь там, на тому полі. Разом з Вегою. Напевно, зараз тільки й скелети залишилися від них. Але ж... Не просто так його ім'я — Сіріус? Сіріус — найяскравіша зоря нічного неба. І прийде колись час, прийде колись година, коли Сіріус знов засяє. Ми його не знищили, а всього лише загасили. Потушили. Ніби відерцем води зірку. А можливо її потушити одним відром? Він прийде знову на цей світ і буде мститися. І мститися так сильно, що світ буде палати... Та палати вже буде нікому. Палати будуть наші діти.
Через декілька років після битви з Сіріусом, зник Фомальгаут. Його знайшли мертвим, повішаним у хліві, наче скот на забій, наче як якусь паршиву свиню... Ще через п’ять років помер й Бетельгейзе. Зарізаним та з відтятими кінцівками... Залишився лише я, Альтаїр. Я знаю, що мене чекає така ж сама доля, як і у Веги, Фомальгаута та Бетельгейзе. Мені залишається лише просто її покірно чекати. Колись, в тихий та спокійний день, моя доля прийде за мною. Смерть буде стояти на моєму порозі, а я лише буду дивитися на неї. Дивитися у її темні, як сама вона, очі... І навіть не тручатися. Я прийму свою долю. Візьму її косу та зарубаю сам себе. Чого мені це вартує? Лише хай дасть випити мені мій останній келих пива...
Ніхто вже й не згадає цих п’яти імен. А колись, всього лише десять років тому, їх знала уся Європа. Зараз, про них не говорять. Мовчать та намагаються забути... Як страшний сон. А демони все лізуть і лізуть. Наче з бочки, повної щурів… Цей світ страшний і його чекає така ж сама страшна доля... Якщо нічого не змінити.
Справді сумую за тими днями. За тими людьми. Навіть за Сіріусом. Сумую за всіма вами. Бо це дні моєї слави — це мої славетні дні…
Частина 2: «Тьма завжди починає з лиця».
Альтаїр приєднався до групи мандрівників і торговців, що блукали по Європі, як і він сам в його кращі роки. Одного ранку, з їхніх походів, Альтаїр відбився від групи. Його зачарувало дивне поле білих троянд. Таке саме поле колись він бачив під час битви з Сіріусом. На такому самому полі він колись бився із ним.
Знов навіяли спогади. Жахливі та приємні. Запахи крові, запахи любові. Запахи старого вина. Якимось чином, наче не по своїй волі, рука Альтаїра потягнулась до однієї з квіток. Це не були почуття та рухи Альтаїра, це були не його. Але вже було занадто пізно.
Блискучі обладунки перетворилися на закручені кущі роз. Обмоталися руки, ноги. Стовбури були сильні, листки колючі, пагони болючі, а самі квітки прекрасні. Альтаїр навіть не намагався вийти з зеленого полону квітів — він залишався спокійним. Він прийняв те, що сталося з ним. Як він і обіцяв. Альтаїр був завжди таким. Просто приймав те, що міг змінити. За це я його і не любив.
Тьма завжди починає з лиця, а білизна квітів забирає найсвітліших людей. Набираються з них не тільки м’яса, але й цієї не владній природі силі — Капачіти. Тьма завжди починає з лиця, об’їдає особистість, душу, їсть те, де знаходиться найбільше сили. Тьма завжди починає з лиця, на десерт залишає серце.
Коли квіти завершили трапезу, вони розкрили зв’язане тіло Альтаїра. Точніше лише те, що від нього залишилося — моторошний скелет в обладунках. Полеглий лицар, але не в бою. Загинути від тьми, мабуть, найжахливіша смерть. Не вдячна і зовсім не славетна. Але нарешті. Нарешті завдяки йому, я зможу знову постати у цей світ. Знову засяяти. Дякую тобі, Альтаїре, тебе не вистачало більше всього. Ти ще далеко не останній мій кріпосний, але саме завдяки тобі я зможу з’явитися на цей світ в своїй справжній оболонці. В мене ще попереду багато роботи. Дякую і всім вам. Вега, Фомальгаут, Бетельгейзе. Ви всі були... Лише чудовою оболонкою.
Нарешті. Я занадто довго цього чекав. Нарешті Сіріус знову може ходити по цій землі, як це було раніше. Прийде час. Прийде година. І я засяю…
Засяю для того, щоб врятувати цей страшний світ.
