Стук-стук.
— Тихо-тихо… Спокійно. Не рухайся.
Ігнорую цю наївну заборону й щодуху сіпаюся, намагаючись вирватися з ременів, що міцно оплели тіло.
— Ну, дорогенька, перестань. Усе добре.
Нічого тут, трясця, не добре! Мимрю щось заперечувальне та переводжу повний осуду й докори погляд на джерело вмовлянь. «Джерелом» виявляється дородна жіночка з фальшивою усмішкою на пласкому обличчі. Отруйний червоний колір її жилетки виїдає очі, тож замружуюсь і відвертаюсь.
— Так, бляха, я сказала не сіпатись! — рявкає парамедикиня раптовим басом, і я, здригнувшись із несподіванки, слухняно завмираю. — Нарешті, блін. Слухай уважно. Чуєш мене? Кліпни, якщо чуєш.
Вмовляю себе знову привідкрити очі, бодай на секундочку, швидко кліпаю і знову щосили замружуюсь, аби не обпалитися об той червоний. Чому вона не зніме цю дурну жилетку? Вона що, не розуміє, що буквально вдягнена в кольорову зброю?
— Супер. Ти у «швидкій». Сталася аварія в бізнес-центрі, де ти була. Маєш родичів, яким можемо зателефонувати?
Замислююсь над концепцією родичів. Бути рідним один одному — це дуже складно й дуже важливо. Стати рідним — це більше, ніж бути просто друзями. А друзів я однозначно не маю. Рішуче хитаю головою, у нагороду за що отримую негайну нудоту. Знову видаю незадоволене белькотіння і гнівно дивлюся на жіночку. Жилетка миттю накидується на мене, виїдаючи очі яскравим червоним, але стоїчно витримую цей удар і не кліпаю, навіть коли вилицями починають котитися сльози.
— Е-е-е ні, — рішуче хитає головою парамедикиня. — Ревіти будеш потім. А ну, подивилася на мене. Ось так. Вдихнула. Повільно видихнула. Ще раз. Пам’ятаєш, що сталося?
Втягую повітря, що відгонить хлоркою, задумливо глипаю на жінку, аж тут знову чую.
Стук-стук.
Щойно я збиралася пройти крізь прохідну, коли раптом із-за спини, м’яко відсунувши мене в сторону, у турнікет увіпхнулася жіноча дупка — маленька, ледве втиснута в крихітні яскраво-зелені шорти, повна протилежність моїй власній — трохи завеликій, обтягнутій строгою сірою спідницею. Задивившись на цю зелену округлість, я ледве розчула лагідний, муркотливий голос її власниці:
— О, Галюсю, як я вчасно! Дякую, що потримала для мене місце, сонце!
Підняла погляд від шортиків, що вінчали тонкі ніжки, повз білу майку, що обтягувала крихітні тугі груди без натяку на бюстгальтер (це взагалі законно?) і вище, до зібраних у тугий вузол на потилиці темно-рудих фарбованих хімічних кучерів. Олька. Ніхто для неї, дурного стерва, місце не тримав. Також я ненавиділа, коли сюсюкають із моїм іменем. Взагалі ненавиджу це тупе ім’я, але перекручувати його — це взагалі поза межею добра і зла. І ця курва це чудово знала.
— Звісно, — мило всміхнулася я дівчині, і та, щасливо мружачись й ігноруючи довжезну чергу людей позаду мене, проскочила через турнікет, щойно огрядна вартова дала зелене світло. Я пройшла слідом, мріючи розбити скло, за яким вартова поблажливо кривила на мене губи. Потім пірнула у величезний головний гол бізнес-центру.
Темно-сірий мармур, залитий холодним бездушним світлом, блищав зі стін, з підлоги, навіть зі стелі. Жодного вікна, тільки відгалуження коридорів до безлічі кабінетів та офісів, ліфтів та сходів. Це був би не гол, а один величезний мармуровий склеп, якби не незвичайної форми скляна фігура, що височіла в центрі приміщення. Здавалося, що вона заповнена суцільною темрявою. Ця робота була гордістю власника бізнес-центру, який, за чутками, привіз її від якогось таємничого майстра з Карпатських гір. Я рушила прямо до неї.
— Ти й сьогодні плануєш це зробити? — крикнула Олька з іншого кінця голу. — Як завжди, в один і той самий час? Ти знаєш, що таке обсесивно-компульсивний синдром, сонце?
Усміхаючись, я у відповідь лише недбало помахала їй рукою, наче не розібрала, що вона кричить. Олька похитала головою, але я вже відвернулась — дивилась у темряву під склом. Ця чарівна пітьма мала дивовижну фактуру, ніби ця скульптура була заповнена якимсь чорним димом, таким до неймовірності густим, що зовсім не рухався й не осідав. Ця клята руда дівка нічого не тямила ані в чужому житті, ані у своєму. І вже точно не розбиралася в цінностях. Тільки й робила, що патякала, кожного божого дня патякала! Вона завжди приходила одночасно зі мною, завжди тулилася поперед мене в турнікета, ігноруючи чергу, і завжди вдавала, що ми так і домовлялись. І я кожного довбаного разу мріяла повисмикувати її руді патли.
— Та обле-е-еш її, — протягнув Ольці у відповідь охоронець, ліниво спершись на стіну біля ліфта. Він грайливо підкидав в’язку ключів та корчив дивну міну, старанно вдаючи, що поза розслабленого самця абсолютно природна для нього. Руда на цей театр не повелася й тільки форкнула, звівши брови:
— Ого, новий бронік? Де ти примудрився знайти рожевий бронік?! Вам взагалі таке можна носити?
— Місця тре знате, — прожував охоронець, почервонівши від задоволення. Схоже, що він взагалі забув, як вимовляється буква «и» — мабуть, білі майки без білизни під ними якось негативно впливають на чоловічу пам’ять.
Величезний годинник над центральними ліфтами дзвінко почав відбивати дев’яту ранку.
Я простягнула руку до скульптури і двічі цокнула по склу кісточками пальців.
Стук-стук.
І мені одразу полегшало.
— Так, бляха, якщо збираєшся блювати — негайно попередь, мені така хрінь у машині не потрібна, тут і так нема чим дихати. Чуєш мене?
Чую. Проте ще кілька секунд борюся із маривом, споглядаючи обкладені сірими мармуровими кахлями стіни машини швидкої. Кахлі повільно розчиняються в білосніжності місцями облупленої фарби, і коли, нарешті, зникають — із моїх грудей виривається полегшене зітхання.
Тоді знову переводжу погляд на пласке обличчя парамедикині. Вона нахиляється й відстібує ремені.
— Щось болить?
Підводжуся й сідаю на койці, задумливо жую губи, тоді хитаю головою.
— Чудово, — повторює парамедикиня із явним полегшенням. — Ох, і де, в біса, лазить мій водій, ми й так не мали стільки чекати… — невдоволено бурмоче вона, підозріло придивляючись до мене, і тоді нахиляється до віконця і гаркає:
— Стефане, трясця!
Раптом задні двері швидкої розчахуються, і в них зазирає чоловіче обличчя:
— Викликали додаткові екіпажі, — рубано проказує він. — Там просто жерсть всередині…
Коли чую його — раптом розумію, що це все ж треба зробити. Просто зараз. Парамедикиня з воєм одним професійним рухом висмикує мене з машини у двері. Чоловік намагається відскочити в сторону, але не встигає, і я не без задоволення оббльовую його запилене взуття і штані. Він верещить щось не надто цензурне, і тої ж миті я кидаюсь навтьоки.
Я натужно хрипіла, щодуху чіпляючись за життя та за руки, обтягнуті білою пухнастою вовною, що до всирачки боляче стискали шию.
— Ти зрозуміла мене? — прошипів чоловік. Я істерично закивала й молилася всім богам, щоби він це побачив — темрява обступала нас з усіх сторін, надійно ховаючи від запізнілих офісних працівників, що поспіхом минали сірий мармуровий гол, дивлячись тільки у свої телефони та на годинники. Чоловік тримав так міцно, що я не могла вичавити ані слова. Мармур глушив усі звуки від ударів змученого й наляканого тіла. Величезні вуха пухнастого білого кроля нахилилися вперед, розтягнута рожева посмішка на його морді ледь не вперлася в моє спітніле від жаху обличчя.
— Це вкрай важливо, — промовив він тихо і пристукнув мною об стіну. З моїх грудей вирвалося ледве чутне «кхх».
— Вкрай, — повторив він і вдарив ще раз. Я відчула, як заніміла потилиця. Щоками полилися гарячущі сльози, і я замружилася, кинувши молитися. — Завтра. За жодних обставин. Не торкайся. Скульптури.
Третій удар, сильніший за всі інші. Мене замлоїло. Господи боже, я на все згодна, навіть якщо він мені зараз скаже когось убити — піду й уб’ю, без жодних клятих питань, тільки б він відпустив, тільки би відпустив!… Я знову гарячково закивала, і горло раптом опинилося на свободі. З хрипом втягнувши таке бажане повітря, кинулася до виходу, навіть не дивлячись, де подівся нападник. Вилетіла через прохідну, якимсь дивом перескочивши турнікет і не розірвавши при тім спідницю, і не чуючи, як волає невдоволена вартова. Притискала до себе сумочку, наче в ній було щось цінне, і тікала, поки один із підборів не вирішив, що з нього досить. Тільки встигла почути короткий хрускіт, як нога боляче підігнулася, коліна простромив біль, сумочка відлетіла, а я дзьобнула асфальт і, нарешті, заспокоїлася.
Чую тупіт за спиною, але обертатися немає часу. Попереду височіє бізнес-центр — скла в жодному вікні не залишилося, з дверей валить густий темний дим. Біжу до нього, наче він зможе сховати мене від усього цього безладу. Поліцейський, що копирсався в мобільному, обертається на ляскіт босих ніг асфальтом, пару секунд тупиться на мене, усвідомлюючи, що коїться.
— Куда, бля?! — видає, нарешті, глибоку думку й вагається, чи хоче він ризикувати й бігти за мною всередину. Цих кількох секунд сумніву вистачає. Перескакую залишки скляної каруселі на вході й пірнаю в дим.
— О, йома, очі відкрила! Я ж казав, що вона жива!
Нудило. Перекотившись на бік, спробувала роззирнутися. Світло тьмяного ліхтаря нещадно било в голову болем. Зі стоном звівшись рачки, потягнулася по сумочку.
— Ей, ти там як, ок? — промимрила тінь десь згори. — Ти ж не відкинешся, га? Швидку треба?
Я піднялася на хиткі ноги та відмахнулася:
— Не треба. Нічого не треба. — ледь впоралася із нудотою й коротко проказала: — Дякую.
— Окіч, — невпевнено відповіла мені округла невисока тінь голосом підлітка. Друга тінь поруч із ним голосно форкнула:
— Це тупняк якийсь. Валимо.
Вони зникли, а я притулилася до холодного металу автобусної зупинки, тоді переповзла до пустої лавки під її козирком. Тіло бив дріж, і я насилу почала згадувати, що взагалі сталося.
Він підбіг до мене в голі — двометровий білосніжний кроль, черговий студент, що пав жертвою швидкого заробітку під егідою рекламної кампанії одного з місцевих офісів. Принаймні так я тоді думала. Звісно, я спинилась — він кликав і махав руками-лапами, провокуючи регіт інших працівників, що минали гол. «Тільки би не змушував заповнювати якісь анкети» — молилася я. Хтось — не знаю, хто саме — таки ті молитви почув. Хтось, кому начхати на те, чи дістану я внаслідок струс мозку.
Коли він припнув мене в коридорі до стіни всім своїм величезним тілом і безцеремонно запхав до мого рота м’яку лапу, глушачи крик, я ледь не зомліла від жаху. Де охоронець? Він же має бути прямо тут, біля прохідної, де його чорти носять?!
Я спробувала вкусити цю гидоту, але кроль виявився не дурним — висмикнув із лапи-рукавички пальці та легко, попереджаючи, стукнув мене по зубах.
— Завтра прийдеш не раніше десятої, — глухо промовив чоловік у пухнастому костюмі, поки я таращила очі на його лячну мультяшну посмішку. Коротким рухом відпустив мого рота, але щойно я збиралася скористатися цією чудовою нагодою, аби заволати — схопив іншою лапою за горло і стис так, що в очах потемніло. — Завтра зранку ти пройдеш повз ту скульптуру, і не торкнешся її навіть подумки. Ти зрозуміла мене?
Я кивала.
Позаду хрускотить скло. Розумію, що хтось іде слідом, і, мліючи від кожного шурхоту уламків під власними ступнями, кидаюсь у сторону, аби сховатися в тінях.
— Один, два, три, чотири, п’ять, — тягучий голос розрізає дим і мої ноги підкошуються, щойно впізнаю його. Ледве втримуюся й ховаюся глибше в пітьму. Дим, на диво, не душить і не спричиняє кашлю. Гадаю, що це божественне благословення, і завмираю в куточку.
— Я іду тебе шукать, — сміється чоловік у червоній жилетці парамедика і проминає розламаний турнікет. — Ти знала, що можна спокійно пройти на місце аварії, якщо ти правильно вдягнений? Ніхто навіть не спитає.
Майже перестаю дихати, прислухаючись до його голосу. У голові наростає біль, віддаючи прямісінько в шлунок.
— Я знав, що ти не послухаєшся. Я чекав.
Його голос віддаляється вглиб будівлі. Відрахувавши кілька секунд, нечутно йду слідом.
Ранок привітав нудотою та запамороченням. Коли я, проблювавшись, виповзла з туалету й випадково побачила годинник — ледь не кинулася назад до унітазу. У мене було лише пів години. Лише пів години до… Я не стала про це думати. Не могла про це думати.
Таксі вже ввімкнуло лічильник очікування, коли я, ще не встигнувши застібнути верхні ґудзики блузки, вилетіла з під’їзду. Водій зустрів мене широкою усмішкою, але коли підвів очі від напівоголених грудей до розбитого й подряпаного обличчя, синця на шиї та зкуйовдженої зачіски — скривився й не став нічого казати. Він їхав швидко й мовчки, і мене це цілком влаштовувало.
Коли він, нарешті, загальмував перед центром, я вже не могла втримати нудоту, і, розчахнувши дверцята, рясно окропила бордюр жовчю — шлунок був геть пустий.
Вартова завзято постукувала по екрану мобільного товстими пальцями із нарощеними нігтями бридкого бордового кольору. Відволіклася лише на мить — роздратовано тицьнути в кнопку, що розблоковувала турнікет, але навіть тоді не звела на мене погляду.
Гол зустрів гомоном розмов і яскравою жовтою плямою біля стійки охорони. Та жовта пляма, спираючись ліктиками на стійку, кокетливо щось муркотіла охоронцю, що захопливо ловив кожне її слово, час від часу накриваючи її пальці своїми. Я раптом зрозуміла, де і з ким він був у той момент, коли якийсь психопат душив мене. Яка, нахрін, робота, коли перед тобою відкриваються такі можливості…
Олька смикнула подол своєї жовтої сукні, озирнулася на годинник, а тоді повернула голову й подивилася прямо на мене.
— Галюсю! — закричала вона на весь гол і засміялася. — А я казала, що ти встигнеш! Але люба, я правда гадаю, що тобі варто звернутися до лікаря!
Рожева плитоноска розчаровано застогнала, й Олька грайливо ляснула охоронця по плечу.
— Я ж казала, вона не зможе не прийти. Це хвороба така, ти її не вмовиш.
Годинник почав бити дев’яту, і я кинулася через залу до скульптури.
Раптом попереду виріс величезний білий кроль. Ноги підкосилися, і коліна, що були роздерті вчора об асфальт і ледве встигли схопитися кірочкою, цвіркнули темною кров’ю по мармуру. Я не могла відірвати від кроля погляду, горло звело судомою, наче та біла лапа знову стискала його. Чоловік не рухався, лише стояв межи мною та скульптурою.
— Будь ласка, — просичала я жалюгідно тонким та безвольним голосом. — Ти не розумієш, мені це потрібно!
Він мовчав, а годинник дзвонив далі. Сльози душили, і, здавалося, весь світ зараз просто перестане існувати, якщо я не постукаю по склу. Чому він не дає мені це зробити? Так, я роблю це щоденно, починаючи з моменту, як ця скульптура тут з’явилась. Щодня, навіть у вихідні, рівно о дев’ятій я двічі стукаю по склу. Але ж це нікому не шкодить. Це взагалі ні на що не впливає! І мені це потрібно, трясця, мені це потрібно!
З останнім ударом годинника підхопилася на ноги та кинулася просто повз кроля до скла. До бажаної цілі лишалася безкінечність — величезний гол, заповнений людьми. Зап’ясток знагла перехопили металевим захватом, усе тіло смикнулося з інерції. Я щодуху заверещала з відчаю, падаючи під білі пухнасті ноги.
Годинник затих, а з ним, здається, затихло моє дихання. Я лежала на підлозі, згорнувшись клубочком та витріщившись перед собою, не в силах повірити, що це сталося. Серце шалено стукало в груди, наче я ще мала хоч якийсь сенс до існування, але легені не могли втягнути в себе бодай ковточок повітря.
— Нарешті, — почулося полегшене з-під маски, і кроль, відпустивши мою руку, відступив.
Саме тоді все й вибухнуло.
— Виходь-виходь, — співає чоловік у червоній жилетці, повільно торуючи шлях уламками мармуру та гіпсокартону. — Де б ти не ховалась.
Повільно слідую за ним, старанно обираючи, куди ставити ноги. Мимоволі залишаю по собі темно-багряні, нерівні сліди порізаних ступнів, але не відчуваю болю. Очі потроху звикають до темряви. Навколо висяться купи сміття, що колись були кахлями, перегородками, меблями. Замість стін навколо видніються лише металеві каркаси з де-не-де бетонними стовпами, але сама будівля чомусь і далі стоїть, наче ігнорує той факт, що майже всі її конструкції пошкоджені.
Щось ворушиться в темряві перед нами і я заклякаю.
Усе світло разом зникло. Я чула гуркіт падаючих уламків, чийсь виск та стогони, але не знаходила в собі сил озирнутися, чи бодай розгорнутися із того клубка, у який щосили стислася від страху. Зверху тіло привалило чимсь м’яким і важким. Із-за коміра м’якого і важкого на мій лікоть крапала кров. Я не дивилася. Не хотіла бачити. «Будь ласка, будь ласка, будь ласка» — тільки й могла шепотіти, але про що я молилася — не знала сама.
— Допоможіть!
Цей відчайдушний вереск, цей знайомий голос змусив мене зіштовхнути долу бідолаху, чиє бездиханне тіло прикрило мене від уламків, та повернути голову туди, звідки почувся крик. Крізь пилюку та темряву з-за уламків ледь виднілася безформна жовта пляма, поцяткована червоним. Вона була так близько… Але нескінченно далеко.
— Допоможі-і-іть! — знову заверещала Олька, але я не поворухнулась. Тільки лежала й не зводила з неї очей. Обабіч з’явилася ще одна світла пляма — двометровий кроль, чия донедавна біла вовна була вся вимарана пилюкою. У нього не вистачало голови, але він усе одно рухався. Підійшовши до Ольки, нахилився, і я почула до нудоти знайомий голос.
— Ніхто не вижив у цій трагедії, — із сумом промовив чоловік в костюмі кроля. Мене замлоїло. Ольчин вереск обірвався, і в ту ж мить під моєю щокою з’явилася маленька калюжка блювотиння. Кроль озирнувся на звук і я побачила, що він просто без маски. Темне волосся і смугляве обличчя майже зливалися з пітьмою. Цю мить безнадії зненацька прорізали сліпучі ліхтарики і чийсь сильний голос:
— Є хто живий?!
Кроль зник у темряві, і я заплющила очі.
Вона піднімається з пилу й уламків, дедалі вище й вище — велетенська, безформна, незбагненна… чарівна. Зіткана з пітьми й загадки, пускає довгі допитливі мацяльця, що сторожко торкаються кожного предмету навколо, а потім рвучко втягуються назад у колосальне димчасте тіло. Я знаю, що це саме вона. Я чую її голос у своїй голові, відчуваю її цікавість: куди я зникла? Чому не прийшла сьогодні? Чому перервала ритуал? Замість слів кольоровими, емоційними образами передаю їй усі свої думки та спогади. Отримую у відповідь хвилю ніжної любові та підтримки, погрозу, обіцянку, і ледь не падаю з ніг від хвилювання.
Відчуваю питання. І моя відповідь миттєва: так. Так, абсолютно.
Забуваю про обережність та простую прямо до неї. Відчуваю таку насолоду, таке щастя, таку щирість!.. Він постає межи нами, знову. Затуляє мене від неї й каже до темряви ніжно, шанобливо:
— Богине!.. Свята, я так довго шукав тебе! І, нарешті, знайшов спосіб…
Говорить щось іще, але я не чую. Дивлюсь вгору, туди, де в глибині пітьми ховається розум, нескінченно далекий від людського. Вона пропонує мені дещо, і я з насолодою погоджуюсь. Знову і знову. Завжди.
Ти і я. Проти всього світу.
Роблю крок уперед, і темноволосий скрикує. Вкотре хапає мене за шию. Усвідомлюю, що цього разу жодних попереджень, жодних пом’якшень.
Цього разу я помру.
— Коли ж ти, бляха, здохнеш, — шипить чоловік, і… несподівано обм’якає, повисає, наче на гаку. Завмираю, налякано роздивляючись смертельно зблідле обличчя. Рот його відкривається, і звідти визирають тоненькі чорні мацяльця богині, обвиваються допитливою восьминіжкою навколо носа і рвучко ховаються назад. Мертвий кроль-псевдо-парамедик-дурень-з-діркою-в-потилиці каменем падає долу. Переступаю його та йду вперед.
Ти і я.
Гігантське божественне тіло стискається, зменшується, нахиляється до мене, а тоді викидає вперед мацяльце.
І дзвінко стукає по уламках скла біля моїх ніг.
Стук-стук.
Я заходжуся істеричним реготом. Богиня розкидає мацяльця навсібіч, розривається навпіл, відкриваючи широчезну пащеку, і всміхається мені всією тисячею своїх гострючих зубів.
Ти і я. Проти всенького всесвіту.
Завжди.
Кінець.
Від авторки:
Дякую за прочитання! Сподіваюся, ця неоднозначна робота вам засмакувала. Буду рада відгукам та коментарям!
Також це оповідання доступне в аудіо-форматі: https://www.youtube.com/watch?v=4ct83GeqSNU
