Це оповідання створене в межах мого челенджу — написати оповідання в кожному жанрі фантастики. Це була спроба в жанр космічної опери. І так, я абсолютно свідома, що космічна опера вимагає набагато більшої масштабності, ніж може надати жанр оповідання. Але чому б не спробувати?
— Сімко, прийом. Прийом! Прийо-о-ом!
— Щоб ти всрався, — щиро побажала дівчина апарату зв’язку, але лише після цього натиснула кнопку й люб’язним голосом відповіла:
— Вітаю! Трошки довго підпливала до апаратури, вибачте. Самі знаєте, тут така гравітація…
— Надалі будь оперативнішою. Я не хочу тут волати в мікрофон щоразу, коли потребую, аби твоя робота була виконана.
«То не волай, я тебе змушую чи що».
— Так, так, звичайно. Що від мене потрібно?
— Будеш супроводжувати детектива.
— НІ.
— Що? Здається, я погано тебе почув.
— Ви добре мене почули, ні! — вона стукнула кулаком по стіні і від цього руку ледь не відлетіла назад, — я добре на вас працюю саме тому, що працюю сама! Я бібліотекарка, а не секретарка!
— А ти й не маєш бути секретаркою. Просто потрібно допомогти знайти відповідні файли. Вважай це… завданням вищого ранку.
— Але хто буде впорядковувати нові файли! Це постійно повинен хтось робити! А на зміні сьогодні тільки я! — вхопилася вона, мов за соломинку, за останній аргумент.
— Оновлення розкладу. Сьогодні на зміні ще Олег, він тренуватиме трьох нових стажерів.
«А Олег який із цього радий, напевно, у вихідний стажерів тренувати».
— І взагалі, чого ти тут сперечаєшся? За пів години детектив прибуде до твого відсіку. Далі він тобі все пояснить.
— Скільки це роботи за об’ємом? Скільки годин на це піде? А якщо не впораємось до кінця зміни?
— А ви точно не впораєтесь. Він буде прилітати кілька днів. Напевне. Стільки, скільки знадобиться. Сподіваюся, твоєю роботою буде задоволений. Усе, вільна. На пів години.
Залунали короткі гудки. Сімка поклала трубку і довгим тужливим поглядом подивились у ілюмінатор.
— Щоб на ньому терабайти закінчилися, — побажала від усієї душі, — нишпорок детективів мені ще тут не вистачало. Супроводжувати! Він що, сам не розбереться?
Звісно не розбереться. І вона чудово це знала.
Вона була на своєму місці з тих самих пір, як прийшла сюди на практику студенткою. І всі наступні вісім років. Це була ідеальна робота для неї, з її запалом до впорядкування і дослідженя. І вона досі не могла до кінця розібратись в Архівному поясі планет. Хоча всіляким нишпоркам про це знати не обов’язково.
Знову почувся дзвінок.
— Слухаю.
— Це я, — голос Олега звучав натомлено — і то не дивно, з огляду на те, що він працював уже шосту зміну поспіль, — скажи мені, що хтось вмер. Бо я не розумію, навіщо на мене так терміново звалили малих.
— Вмру я. Або вб’ю нашого керівника, — пообіцяла Сімка, — він повісив на мене якогось детективчика.
— О ні… — застогнав Олег, — святі записи, це ж…
— Це надовго, — вона похитала головою і знову визирнула в ілюмінатор, — здається, я навіть бачу його капсулу. Летить-летить. Спішить, а мав бути за пів години. Як думаєш, я можу його просто…. Загубити? Скажімо, дуже допитливий детектив раптом поліз у сервер… і його там як засмажить…
— Хочеш потім сервер відмивати?
— І то правда, — скривилась, — сил тобі з малими.
— Не вбий нікого, бо мені так довіку не дадуть вихідного.
Чужа капсула на диво швидко підлетіла до її відсіку.
— Джек, скануй, — вона сентиментально назвала свого розумного помічника на честь прабабусиної улюбленої марки вафель, — що це за капсула?
— Дженінг4000, одна з останніх моделей, — почулось у відповідь.
— Тобто ще і страшне керівництво, — понуро зітхнула. Це було очікувано, з огляду на те, як це все було різко і терміново, але вона десь у закутку душі сподівалась на шістку-підлеглого, якого вона буде стібати, доки той не розплачеться та не втече назад в теплий офіс.
— Я не можу просканувати власника.
— Та й що це нам із тобою дасть?
— Ця інформація могла би бути цінна з огляду на…
— Все, усе, помовч, це було риторичне питання, — відмахнулась бібліотекарка. Вона із сумом поглянула на скафандр — доведеться лізти. Добре хоч своє довге русе волосся сьогодні заплела вранці нагору, аби не заважало, не треба з палаючою сракою пливти до якогось дзеркала.
З панелі сповіщення почулось пілікання. Сімка тяжко зітхнула і по миті натиснула на кнопку.
— Слухаю.
— Запитую дозвіл на приєднання.
— Дозволяю.
Вхідні двері прочинились, впускаючи людину в скафандрі. Та, не вагаючись ні хвилини, чітко і скеровано пропливла до дівчини, не здійснюючи жодного зайвого руху. Вишкіл офіцера.
— Вітаю! — біблотекарка навіть не намагалась посміхатись.
— Мої вітання! — людина навпроти зупинилась і відкрила шолом. З-під нього на Сімку поглянули блакитні очі, кольору синього-синього Земного океану. «А їм лінзи по статуту взагалі можна, чи вона щоранку заповнює рапорт на дозвіл?» — пролетіла непрохана думка. Вона — а це саме була вона, була невимовно красива. Бувають такі люди, у яких усі риси обличчя допасовані ювелірно.
— Моє ім’я Ошін. Я — офіцерка детективного відділу планети…
Сімка пропустила повз вуха назву планету, думаючи, що з’явилось першим — співзвучне англійському слову «океан» ім’я чи оці сині лінзи. Не можуть же це бути просто очі?
— Маю запит на роботу в старих архівах. Про мій приліт мали б попередити.
— А.? Ага, — кивнула дівчина, — наскільки старі архіви вам потрібні?
«Зберися. Вона така ж нишпорка, як і всі інші».
«Якось ти не з повагою до поліції».
«При чому тут поліція? Я всіх відвідувачів не люблю».
-… власне, такі.
— Перепрошую, я ще не прокинулась із самого ранку, — захитала головою Сімка, — давайте ми підійдемо до комп’ютера і я зможу ввести ваш запит?
— Я помітила, — усміхнулась Ошін, — ви так і не представились.
— Та я була певна, що вам вже про все доповіли. Я Серафима, — вона махнула рукою, — рада знайомству, усе таке.
Вона розвернулась, не чекаючи відповіді і підпливла до свого улюбленого місця роботи — плану секторів. Не стримала пориву похвалькуватись — вмикнула проєктор, запалюючи 3D схему всі наявних у бібліотеці відділів. Все ж, не кожен архів міг похвалитись наявністю у своєму розпорядженні поясу планет.
Ошін пропливали крізь голограму, мовчки її оцінюючи, і мовби щось шукаючи. За мить кивнула своїм думкам і вказала на одну з найменших планет.
— Нам треба ось сюди.
— Ні! — бібліотекарка скривилась, — це ж найгірший смітник нашого архіву! Туди немає сенсу їхати. Ви певно помилились. Нагадайте, які саме дані вас цікавлять?
— 2048 рік, справа блогерки в тогочасній мережі «Інстаграм».
— Ні-і-і-і, — застогнала Сімка, — це ж стільки шукати! Вона що, настільки важлива?
— Її прямі нащадки наразі конкурують за важливу земельну ділянку з нащадками тих, хто ніби-то її придбав у неї багато років тому. Саме придбав, а не орендував.
— Велика ділянка?
— Цілий острів на планеті Земля.
— Блогерка? — присвиснула Серафима, — мені вельми цікаво як можна стільки заробляти.
— Вона була люблячою матір’ю трьох янголят
— Що?
— Так їх тоді називали. Вибачте, робочий сленг, — потерла лоба нова знайома, — я так багато працюю в цьому часовому проміжку, що вже звикла сама користуватись застарілими архаїзмами.
— А якщо ви так давно працюєте, чому я тут вас ніколи не бачила?
— Ви ціни на власні послуги бачили? — Ошін гмикнула, — та я за стільки вручну краще буду сидіти й перебирати папери!
— А ви уявіть, тримати серверами цілі планети! — фиркнула у відповідь бібліотекарка, — ми ж тут не просто так штани протираємо! Гаразд, 2048 рік, кажете, — вона підпливла до панелі керування, ввела власний код безпеки, завбачливо затемнивши монітор, і виміряла відстань. Система слухняно вантажилась, з ледь чутним шумом роботи кулера — але для досвідченого вуха Серафіми це було ознакою сили навантаження, під яким працювала зазвичай ідеально безшумна машина.
На екрані висвітився шлях для її маленького кораблика — треба було плисти до найбільш захаращеного сервера в самому куточку її планетного поясу. Він був навправду не тільки її — ще тисячі таких, як вона, бібліотекарів піклувались про ці планети, але вона була одна з найкращих. Сьогодні їй це й аукнулось.
— Ви ж і так знали, куди нам летіти? — всунула носа Ошін.
— Поліцейські не можуть перестати все розслідувати? Я мала зрозуміти з якого боку до неї підлетіти й куди хоч приблизно приєднуватись, — закотила очі Сімка, — чи ми маємо всю планету дискета за дискетою перебрати?
— Все, усе, мовчу! А що тепер? — між реченнями пауза була хіба що секундна.
— Ми вирушаємо, — бібліотекарка натисла кнопку й корабель рвонув із місця, прямуючи до потрібного відсіку. Вона встигла міцно схопитись за ручку поруч із панеллю керування, а от полійцеську «здуло» кудись всередину відсіку. І на краще — вона не була аж така бісяча, але без неї краще думалось.
Відсік «непевних років», як вони їх між собою називали. Коли люди ще не розуміли (чи відмовлялись розуміти) масштаби цифрового буму. Він тоді тільки народжувався — і вони просто плодили мільйони фотографій, записів і запитів, множачи це все на три щодня.
Усе це було потрібно десь зберігати. Для всього були потрібні сервери — і наявні на самій Землі вже не витримували. Вони перегрівались і вибухали, спричиняючи безлад і пожежі по всьому світу. Тоді багато що загубилось — але, на щастя, на кожен важливий сервер знаходилось запасне копіювання.
— Ви б хоч попередили, — перервали її думки.
— Ми вже майже поруч, попереджаю.
— Поруч з…?
— З планетою Земля, звісно що, — вона поклала руку на пульт керування. — А тепер момент. Кожна мала дитина знає, що планета Земля була перетворена на сервер, після того як її полишили останні люди. Вона була саме тим, першим, експериментальним сервером. І вона ж зберігає всі ці дані, які ви так настирливо шукаєте. Питання — чому це поліцейська, — вона покосилась на значок, — цього не знає?
— Не бачила, як вона виглядає саме як серверна, — здвигнула плечима дівчина, — та і все. Ви ж самі захищаєте ці зображення і вічно чистите мережу від них.
— Ні, питання в іншому. Про який бісовий острів ви мені торочите?! Не могло на ній зберегтись жодного острова! Вона ж тепер висушена і змінена кардинально, вся вода, що на ній лишилась, використовується для охолодження! Це серверна, а не звичайна планета!
— А хіба я можу розповідати справжні деталі справи звичайній бібліотекарці? — насмішливо мигнули карі оченята. Сімка остовпіла від такого нахабства.
— Слухайте! Це мій відділ, моя відповідальність і моя… — вона ледь не ляпнула слово «бібліотека», але вчасно проковтнула, — мій обов’язок стерегти безпеку цих файлів. Тож мені потрібно знати…
— Добре, добре, — Ошін замахала на неї великими руками. Великими їх робили скафандрові рукавички й на мить дівчина задумалась, чи не вкрала та той скафандр із якогось складу або зняла із чужого плеча. Та вмить згадала, що поліцейські джети, один із яких був якраз припаркований до її відсіку, мали найкращий захист у цьому сузір’ї. Вже якщо їх обманули, то їхній системі захисту взагалі кранти.
— Справа ось яка. Планета Земля і справді, — співрозмовниця покосилась в ілюмінатор, — стала вже надто… непридатна до життя. Але раніше на ній постала інша проблема, перенаселення. Власне, багатьом була зроблена пропозиція, зачасту багатіям, що володіли великою часткою нерухомості та землі… Про що я? Ах, так. Пропозиція переїхати за межі планети — й отримати у своє розпорядження мало не цілу колонію. На Марсі, на Місяці, на інших космічних тілах, які поступово робили придатнішими до життя. Але за умови, що вони віддадуть усі свої земельні надбання. Саме… територіальні. Часто ці багатії найласіші шматочки не віддавали в розпорядок державі, а швиденько продавали — і так один з островів опинився в руках доволі відомої і популярної на той момент блогерки. А вона його перепродала комусь далі. І так далі, далі, і далі, от тільки всі в цьому ланцюжку оформлювали документи як попало, і часто через чорну бухгалтерію. Тож зараз проблема наступна. Усі, хто викупляв його після певної блогерки, власне… вилітали з планети, перепродавши його. І селились на наступних копіях Землі, купуючи собі там… власне, теж острови. Влада старалась давати відповідний шмат землі тому, чим тим раніше володів. Але право їхнього володіння цим островом, м’яко кажучи… сумнівне. Так, гроші вони за нього платили, але чи мали ці угоди якусь справді юридичну силу? Чи не продавалось там часто… повітря?
— І тепер у них усіх можуть бути недійсні документи.
— Так.
— Але ж це типу… Один острів на планеті Земля… І якщо кожен хто його перепродавав, отримував собі маленьку колонію… То його вага дорівнює…, — Сімка намагалась зібрати докупи плутанину.
— П’ятдесяти іншим островам. Не питай, — можна ж ми будемо на ти?, — не питай мене, як так сталось. Ніхто не розуміє. Саме на цьому ласому шматку, вдалось провернути настільки масштабну авантюру. Схоже намагались робити багато де, але зазвичай, порушників ловили максимум на п’ятій копії, і саджали за зловживання, а всіх нещасливих покупців позбавляли права власності на їхні нові землі.
— Мда. І в тебе зараз…
— П’ятдесят сімей, і кожна з яких вважає свої володіння легітимними, — зітхнула Ошін, — тож мені потрібні дані їхніх пра-пра-пра, а також, можливо, цієї мадам, з якої все й полетіло під три чорти.
Ще кілька хвилин вони летіли мовчки. Сімка переварювала почуту новину, намагаючись зрозуміти масштаби проблеми. Вона належала до геть інших нащадків — тих, хто вибирався з Землі жовтими поржавілими ракетами, напханими так, що валізи сипались з них назад.
— Чи потрібно нам буде приземлятись на планету? — Ошін прилипла до ілюмінатора, — вона виглядає доволі… великою. На ній же жило під сорок мільярдів населення?
— Ага, колись. Ні, нам не потрібно. Я все ж таки бібліотекарка.
Пальці Сімки літали над клавіатурою, вибиваючи потрібні команди.
— Мені треба від тебе певні дані… Назва острова, ім’я-прізвише блогерки…
Ошін мовчки перекинула файли одним рухом зі свого наручного годинника до її комп’ютера.
— Все?
— Ага. Я кину запит на приблизно потрібну інформацію, і нам висвітиться весь створений контент, у якому фігурувала а) ця мадама, б) цей острів. Вдягаємо скафандри, летимо до потрібного відсіку, порпаємось у старих серверах, дискетах і ще бозна-чому. Старі архіваріуси прям розважались, зберігаючи все підряд на всьому підряд.
— Але чому ти кажеш, що нам не потрібно буде приземлятись на планету?
— Подивись на неї уважно. Це ж інформаційний їжак.
Колишня блакитно-зелена планета і справді виглядала як напханий антенами дах будинку. От тільки то були не антени, а величезні довжелезні голки-схрони — багатоповерхові будівлі, які минали бар’єр уже давно неіснуючої атмосфери і простягались на багато кілометрів вгору.
— Посилаю сигнал… — вона клацнула по клавіатурі, — тобі це має бути видно через ілюмінатор.
— Так, один із них загорівся.
— Значить, нам туди, — вона натиснула пару кнопочок, — пришвартуємось і спустимось до сховища.
— А… інформація точно не може бути розсіяна між кількома…. «Голками»?
— Ні. Інакше б засвітились кілька.
Вони підлетіли до потрібного місця за кілька хвилин. Вийшли з транспорту, переодягнувшись в герметично закриті скафандри з налаштованим внутрішнім зв’язком.
— Тут специфічна сила тяжіння, може бахнути з незвички, — докинула Сімка, обережно виходячи з корабля на величезну платформу для приземлення поруч зі шпилем хмарочоса.
Ошін промовчала, але зійшла на трап ще обережніше. Вона мить постояла, звикаючи до горизонтального положення і того, як ноги втиснуло в землю. А потім підняла голову.
— Вау.
Сімка повторила її рух. Над їх головами було земне небо — і зараз воно складалось із величезних металевих планет, що ніби нависали над ними, крутячись кожна зі своєю швидкістю. Це було моторошне і водночас дуже красиве видовище.
— Чому вони не врізаються одна в одну?
— Запрограмовані так.
— А якщо програму хтось…. Вимкне? Зламає код?
Сімка подивилась на співрозмовницю як на неприкаяну.
— Неможливо зламати цей код ззовні.
— Чому?
— Бо доступ перекрито. Усе. Це закриті двері. А чужих ми сюди не пускаємо.
— Окей, тепер я відчуваю себе безпечніше.
«Розніжились у своїх відділках».
— За мною.
Дівчата попрямували до люка, під яким виявились довгі сходи. За довгими сходами — велика кімната із зарядженими самокатами, на які вони пересіли.
— Тут теж нема повітря?
— Ні.
— І власне… акаунти інстаграму — це одне ціле, — продовжила попередню розмову бібліотекарка, — тож по суті в них ціле окреме місто-сервер. У даному випадку — башта-сервер. Мені від тебе буде потрібна тека-дос’є на нашу «піддослідну» — це хоч трохи полегшить пошуки серед усього, що вона наплодила. Ти ж узяла?…
— Так, звісно, — але дівчина дивилась геть не на бібліотекарку. Вона навіть на серверну не дивилась — вона оглядала планету з висоти двісті вісімдесяти трьох поверхів.
— Що таке? — помітила її заминку Сімка і роздратовано клацала язиком. «Якщо вона тут буде кожен куточок оглядати, ми не те що тиждень, ми пів року так проведемо».
— І отут… Отут раніше поміщалося все людство?
— Ну так. Нас же було всього пару мільярдів чи щось таке, — здвигнула плечима Сімка, — і планета геть інакше виглядала. Пішли вже, пані поліцейська. У мене ще робота є, окрім як із тобою тут валандатись.
— А чим займаються бібліотекарі?
— Ну, за версією сучасних неуків, я тільки те й роблю, що цілими днями переглядаю нюдси столітньої давнини. Але робота всяка буває.
Вона враз завмерла, прислухаючись до чогось, відомого лише їй. Ошін скопіювала цей порух, але нічого не чула, окрім гудіння машин, що рівномірно супроводжувало їх від моменту прибуття на цю планету. Вона вже було відкривала рота запитати, але Сімка вчасно помітила цей рух і махнула рукою, зробивши страшні очі, мовляв, мовчи, бо я сама тебе на місці приб’ю.
За мить і поліцейська почула дивний дзвук — дзижчання, мовби в набридливої мухи, що рухалось до них.
Серафима скривилась і потягнулась рукою до чогось на поясі. Нечутно діставши з накладної вишеньки щось, що досі виглядало як товстий грифельний олівець, крутнула його в руці. Олівець виріс у велику палицю. Його кінчик ледь помітно заіскрився.
З-за кутка нарешті показалось «щось», що дзижчало й шумілоч перебираючись на восьми лапках.
— Павуки-спамери, — прошипіла крізь зуби Серафима, — наше щастя, що воно сліпе.
Вона розмахнулась і з усієї сили вгатила олівцем у верхню кришку істоти, що, почувши звук її голосу, якраз на нього і гнала.
Та зашипіла, пронизана десятком маленьких зарядів.
— Зззаробіток… Вдома… — почулось крізь шипіння розбірливі механічні слова.
— Що це в бляху таке?
— Кажу ж, спамери. Раніше таку роботу вели люди, а потім винайшли… оце, — з гидливістю скривилась Серафима, — і це жахіття. Вони розплодились і тримаються серверів старих соцмереж, підживлюючись від них.
— Але… Якщо ти кажеш, що сервери захищені… І це доверешниий код, який нікому не зламати… Чому вони досі існують?
— Тому що для цього мають бути часті і ретельні внутрішні чистки. Власне, від бібліотекарів, — неохоче визнала Сімка.
— А чому…
— Бо ми замість своєї роботи супроводжуємо всяких важливих особин, — гаркнула дівчина, — усе, усе, рухайся. Я сподіваюсь, тобі не потрібно оформлювати протокол на цього робота за напад на представника влади?
— Взагалі-то… — але вона швидко знітилась під спопеляючим поглядом, — ні, не потрібно.
— От і добре.
Далі вони рухались мовчки, маршрутом, який був відомий хіба Сімці — але із часом стало видно, що вона теж не знає куди йти. Їй вказував промінчик лазера, що світив з обручу на голові — він підсвічував потрібні проходи і двері. Роботи-спамери зустрічались їм ще кілька разів — і щоразу їх чекала одна й та ж смерть.
— Гаразд, ми… приблизно на місці, — тримаючи в руках дос’є блогерки бібліотекарка роззирнулась. Вони проминули кілька коридорів і зайшли до рожевої кімнати.
— Тут зберігаються дані блогерів-мільйонників із Західної Європи за 2040–2090-ті роки. Вона має бути тут, — висунула шухляду з потрібною літерою на ній, — знайдемо першу дискету, і є шанс, що знайдемо, що тобі потрібно. Або ниточки до наступних носіїв. Ми не маємо права виносити такі речі за межі серверної, тож доведеться разом усе передивитись. Сподіваюсь, це займе не більше тижня. І сподіваюсь, ваші дані правильні, тому що якщо ви помилились із тим, яка саме блогерка вам по… а де вона?
Серафіма знову і знову перебрала дискети, намагаючись зрозуміти, чи це вона щось наплутала, чи збилась порядковість.
— Слухай, не хочеш допомогти? — але коли вона обернулась, першим побачила не готову кинутись на допомогу поліцейську, а заряджений пістолет, направлений на неї.
— Кинь зброю, — сказали одночасно, і втупились одна в одну злими поглядами. Серафіма перша оттямилась і показово відкинула свій електроолівець подалі.
— Це в нас що, зловживання службовими обов’язками?
— Для цього я мала бути на службі, — стенула плечима Ошін, — а так і я не я, і форма не моя.
— Чого тобі треба?
— Щоб цю справу ніхто ніколи не знайшов.
— Так її немає!
— Бо ти не там шукаєш. У документах, які я тобі дала — її справжні ім’я та прізвище. А вона їх ніколи не світила абсолютно ніде — і була під псевдонімом. Користувалась іншим прізвищем.
— Але навіщо? І… і як?
— Скажімо так… Я ніде тобі не збрехала, — акуратно позадкувала Ошін, прямуючи до дверей, — але скажімо так… деякі… нащадки цієї блогерки… хочуть мати де жити. І їм абсолютно нецікаво, що хтось там ще на щось претендує. Тож… Вибач, нічого особистого. Просто робота.
— Але як ти… обманула поліцейських?
— Ну… справжній детектив уже напевно годину б’ється біля твого корабля, вимагаючи зайти. Мені треба було лише трошки його сповільнити й обігнати. А у твоїй каюті порушити зв’язок з іншими станціями. От і все.
— Але… Я тебе бачила! Тут безліч камер! Ти не можеш просто витягти справу! Більш того, — Сімка гарячково розмірковувала, — тут безліч бекапів! Ти не можеш їх знишити в кожній башті!
— Можу, — і вона пронизливо засвистіла. За мить почувся скрегіт спамерів, що весело бігли на незнайомий звук, — можливо, код вашого сховища нелегко зламати. Але код оцього — запросто.
— А… А я?
— А ти… А ти ж так мріяла поєднатись зі своєю роботою… От і згори з нею.
Серафима кинулась на неї, але не встигла. Ошін вистрелила, цілячи в коліно — і з легкістю пробила скафандр, випускаючи з нього кисень та пошкоджуючи ногу. Бібліотекарка впала.
— Вибач, але… Іноді варто бути ввічливою з тими, хто приходить до тебе по роботі. Бувай!
Віддалялась вона. Віддалялись крики спамерів-роботів. Віддалявся кисень, тож за кілька хвилин віддалились і стіни навколо, і шафи. Лишилась лиш темрява.
