Це оповідання створене в межах мого челенджу — написати оповідання в кожному жанрі фантастики. Це була спроба в жанр ретро футуризму.
Гіз застібала гудзики на ретельно напрасованій сорочці, заспано вдивляючись у своє відображення. Ідеально біле волосся, яке всю ніч було на електричних бігуді, тепер акуратними хвилями обрамляло її обличчя. Запшикати лаком — і зачіску не знищить жоден космічний шторм. Чорні штані з такими стрілками, що за ними можна було б лінійки звіряти — вона б так ніколи не змогла, зручно, що її каюта обладнана роботом-асистентом. Він же й накрутив їй волосся, бо аби Гіз це робила сама — кучері точно стирчали б у різні сторони. І він же зараз готував їй каву, акуратно виводячи на поверхні чашки малюнок хвостика від ракети — корпоративний брендинг, усе за правилами. Годинник на руці запищав — її зміна починалася за двадцять хвилин.
— Та знаю, знаю, — вона вимкнула сигнал. Намазала руки й шию зволоджуючим кремом — шкіра знову пересихала. А їй був потрібний здоровий блиск. Клієнти постійно звертали увагу на її пальці.
Маленькі накладні кишені — для чайових, які деякі з відвідувачів усе ще хотіли лишати паперовими банкнотами. Кілька пшиків улюбленими парфумами, нашвидкоруч випита кава й почищені після неї зуби — і барменка вискочила з каюти. Автоматичні двері самі заблокувалися за спиною — відімкнуться пізніше за її командою.
Маленькі підбори зацокали металевою підлогою. Вона проходила повз двері інших кают, пофарбованих в усі кольори веселки — відсік персоналу за барвистістю не відставав від гостьового корпусу.
За це вона любила цю роботу. Відчуття радості й карнавалу було присутнє всюди — від її барної стійки до вбиралень для персоналу. Чисто, акуратно, яскраво, але кольори приглушені — не втомлюють око, не кричать про себе. Усі меблі на їхньому крейсері були здебільшого спокійних округлих форм — якщо за кілька років їй доведеться сісти на квадратний стілець, вельми здивується від гострого краю і слідів на шкірі.
Вона йшла на робоче місце з ідеальним таймінгом — мала вільних пару хвилин, аби застати один із найкрасивіших моментів на їхньому крейсері — Світанок. Звісно, що ні про який схід сонця мови не йшло — який схід сонця, коли ви летите крізь космос на круїзному лайнері. Але вони так називали початок робочого дня — коли всі лампадки і вивіски загорались, коли неонова підсвітка ще несміливо блимала й перші ранні пташки вже спішили зайняти щойно розставлені лежаки на терасі. Роботи-прибиральники завершували останні помахи ганчірками та піпідастрами й ховалися на підзарядку — замість них на зміну приступали роботи-офіціанти, що курсували поміж лежаків і розносили замовлені напої.
Але посада бармена залишалася людською.
Людям було потрібно спілкування з кимось і цей хтось не мав бути роботом. Гіз чудово справлялась із цим завданням — вона знала, коли потрібно пожартувати, коли співчутливо посміхнутись, а коли людина не потребує твоєї присутності. Такого рівня емпатії в роботів наразі не було — і вона відчувала себе доволі спокійно щодо свого майбутнього.
Вивіска «Блиск» якраз загорілась — вона засяяла неоновим золотом, освітлюючи рожеві стіни.
— Доброго ранку, — привіталася вона з адміністратором, що вже чекав її на вході. Сьогодні це був Кай, чорнявий молодий хлопчина, геть недосвідчений. Перші зміни він так хвилювався, що бігав блювати в туалет, змушуючи роботів-парфумерів працювати понаднормово. Гіз із цього співчутливо посміхалась, але ніколи не пропонувала допомоги — їй було важливо, аби він сам попросив. Та вона й не сильно б допомогла — на час зміни вона мала бути мало не приклеєною до стійки.
— Можна мені капуч? — вона ще не встигла підійти до робочого місця, як там уже була перша клієнтка. Мирослава, пані, що все життя накопичувала на цей круїз, брала від нього максимально. Вона вставала о сьомій ранку, випивала каву, і йшла плавати в басейн, доки він ще не повнився галасливими дітьми багатих батьків. Вона плавала в ньому кілька годин, часто просто тримаючись на спині — вода була комфортної температури й без жодних хвильок, що накривали рот чи ніс. Лише після цього заняття Мирослава йшла на сніданок, з усмішкою забираючи останні круасани та накладаючи собі нарізку сиру й ковбас.
Далі Гіз її не бачила аж до пізнього обіду, на який Мирослава приходила червона й розхристана — вона ходила як не на масаж, так на йогу, як не на йогу, так на акваеробіку. Обід у пані був уже спокійний — вона завантажувала собі якусь книжку з місцевої багатотисячної бібліотеки й читала її в залі ресторану, неспішно поїдаючи зелений салат.
На вечір, коли більшість відвідувачів йшли на дискотеку, вона пересідала за барну стійку. Щовечора вона пробувала новий коктейль — і Гіз із задоволенням готувала їй кожний рецепт. Але сьогодні її дещо турбувало — учора вона приготувала останній, 24-ий коктейль зі списку. А до кінця поїздки залишався тиждень.
Тому весь день Гіз поверталась думками до цієї спокійної жінки із завжди акуратно зібраним сивим волоссям позаду — що вона замовить сьогодні? Перейде на «серйозні» напої типу джину чи віскі? Попросить шампанське, ряди якого стояли за спиною барменки?
— Приготуй мені щось авторське, — попросила Мирослава ввечері, — я думала чи варто тебе цим турбувати, але в тебе сьогодні мало людей. То, певно, таки варто.
Гіз розгублено завмерла. У правилах нічого не було про авторські коктейлі — заборони так точно. Звісно, вона розважалась, коли готувала це для друзів вдома — але ніколи не для клієнтів.
— А….ем… чого б вам хотілось? Солодке, солоне, може, терпке?
— Хочу освіжаюче, — Гіз кивнула, уже приблизно розуміючи, які інгридієнти їй потрібні.
— На горілці?
— На горілці.
За хвилину зелений напій уже стояв перед жінкою, виблискуючи листочками м’яти й попахкуючи білим димом.
— Дякую! У тебе чудово вийшло, — вона відмовилася від трубочки і зробила невеликий ковток злегка нафарбованими губами.
— Дякую. Я давно не робила чогось авторського, ви мене прям зненацька заскочили.
— Та кажи до мене на «ти»!
— Не можу, професійна етика, — Гіз вибачливо усміхнулась, колихнувши волоссям. Пані за стійкою простежила за цим рухом.
— У тебе бувають перерви між круїзами?
— Так, у середньому один тиждень. І під час круїзу я ж маю вихідні.
— Не сумуєш за планетним життям?
— Ні, — дівчина посміхнулась, провівши поглядом пару дітей, що забігли за лимонадом із холодильника, — тут набагато яскравіше. І сучасніше. І якось. легше. Вибачте мені, маю працювати.
Вона відійшла на інший край стійки, уже тримаючи в руках потрібну пляшку шампанського. Перед нею була чорнява жінка, яка не відривалася від роботи навіть на круїзі — і завжди мала із собою маленький портативний круглий комп’ютер. Цього разу вона була без нього і із чоловіком під руку.
— Ми святкуємо гарну угоду, — повідомила вона барменці, — чи можна нам…
Гіз театральним рухом дістала з-за спини пляшку й поставила її на долоню.
— Наше найкраще шампанське?
— От тому вас ніколи не замінять роботи, — схвально кивнув їй чолов’яга, — так, будь ласка.
До Мирослав Гіз змогла повернутися хіба за півгодини.
— Вам повторити?
— Так, будь ласкава, — жінка дивилася на неї, але водночас ніби крізь неї. За мить сказала, говорячи в нікуди:
— Ці круїзи — це ніби законсервована молодість.
— Прошу?
— Та ні, не переймайся. Це законсервована молодість, і багато кому тут здається, що так буде завжди. Але що мене турбує, люба Гіз, — її погляд нарешті сфокусувався, — так це що буде з тобою…
— Продовжу працювати, доки сил моїх стане на це, — жартома пограла бровами Гіз, подаючи коктейль.
— Звичайно, що ще ти могла б мені сказати,- усміхнулась жінка. Барменка ввічливо стенула плечима і відійшла далі працювати. Мирослава десь мала рацію — і справді, багато клієнтів сюди приїжджали й розказували їй за баром, що вони молодшають на очах, але дівчині все здавалось, що пані мала на увазі щось іще.
Та Мирослава більше цю тему не підіймала. Ні цього вечора, ні наступного, ні всі сім вечорів, які були далі. А потім скінчився круїз, Гіз мала кілька днів вихідного, і геть викинула жінку з голови.
А там почався наступний круїз, цього разу до Поясу червоних планет.
Першого ж дня на новому місці Гіз застібала гудзики на сорочці, заспано вдивляючись у відображення. Ідеально біле волосся, що всю ніч було на електричних бігуді, тепер акуратними хвилями обрамляло її обличчя. Жодна волосинка з нього не стирчала в іншу сторону. Запшикати це все лаком — і зачіску не знищить навіть знаменита Червона буря. Темно-бордові штані з ідеально напрасованими стрілками — цього разу вся команда мала вдягатись у такий колір, аби ще більше підкреслити червоність цієї поїздки. Робот-помічник готував їй каву, акуратно виводячи на поверхні чашки малюнок хвостика від ракети — корпоративний брендинг, усе як завжди. Годинник на руці запищав — її зміна починалася за двадцять хвилин.
Цей корабель був інакшим — він був оснащений ліфтами. Дивне, смішне, красиве рішення — великі ліфти, схожі на пігулки за формою, вони вміщали заледве трьох людей і їздили як вертикально, так і горизонтально з одного кінця корабля на інший.
— Гей, потримайте двері, будь ласка, — її окликнула блондинка, що з’явилась з одного з робочих номерів.
Хтось із її колег. Хтось, чиє ім’я Гіз вивчить (а за кілька років більш за все що забуде). А можливо й ні, і вони стануть подругами й будуть бігати одна до одної в номер за новими насадками для робота-помічника й розпиватимуть пляшку вина, яку Гіз завбачливо спише на барі, і говоритимуть, говоритимуть… Але зараз у Гіз не було жодного уявлення хто це, тому все, що вона могла робити в цій маленькій капсулі-ліфті — це дивитись у дзеркальні двері й намагатись не надто нахабно розглядати незнайомку.
Вона була молодша. Це не було так помітно — і не так разюче вони і відрізнялись, але дівчина була інша — трошки яскравіший погляд, трошки менш втомлене обличчя, і волосся, чортове волосся — воно інакше лежало й було менш сухим. Ця різниця була майже непомітна — але вона була. Гіз розуміла, що попри всю її професійність, вона як барменка мала бути ще і приваблива. Це дорогі круїзи. За квиток сюди платять великі кошти багаті люди. Усе має виглядати мовби з картинки «Світ ідеальності», бо цим вони й були, вони, туристичний бізнес в епоху роботів та космічних перельотів. І вона ідеально вписувалась у цей світ. Зараз. І десять круїзів тому. Навіть тридцять круїзів тому. Але… Ні… Так. Та ні, це не так. А якщо… Та ні, дурня в голову лізе.
Вона тепер вдивлялася лише у власне відображення, намагаючись зрозуміти — чи хтось помітив, що вона вже трішечки відрізняється від дівчинки поруч. І дівчинки з плакату на сайті круїзу, на який вони обидві були такими схожими.
День видався нервовий. Щоразу коли на неї якось не так дивився клієнт, Гіз хвилювалась, що про неї думають як про занедбавшу себе. Вона ловила своє відображення в крані для пива, і моментально сильніше відтягувала плечі назад, аби не було й шансу на те, що хтось побачить її друге підборіддя, якого вона досі й сама не бачила.
— Геть розлінилась на цих круїзах, — бурчала собі під носа, мішаючи коктейлі і приймаючи вітальні усмішки.
Вона — ота, молодша — на очі їй не траплялась. І це було щастям. Гіз не витримала б, аби хтось побачив їх поруч — досить було, що вона себе з нею порівнює.
Наступного ранку вони не зустрілися. Більше Гіз дівчину взагалі не бачила — а клієнти все так само були привітні, п’яні, тверезі, галасливі, неприємні, радісні — такі, які вони зазвичай і бувають. Але не засуджуючі. Ніби нічого не сталось. Ніби нічого не помічали.
«Я все собі придумала», повторювала вона, дивлячись собі в дзеркало. Міжгалактичний зв’язок коштував галактично, тому зателефонувати подругам і переконатись, що вона справді придумала собі дурню шансу не було. Але поки вона й сама добре справлялась.
Круїз проминув зі швидкістю світла — вона навіть знайшла в собі сили в останній день вийти помилуватись Червоними планетами, що вишикувались у рядочок просто перед їхньою палубою.
— Красиві, правда? — посміхнувся до неї Дем, адміністратор, що відповідав за затишок кают. Він на палубу міг виходити ще рідше ніж вона.
— Ага, — вона схилилась на позолечені поручні, — уяви, ще якихось сто років тому…
— Не було навіть кисневого поля, — гмикнув він.
— Я вже в житті почала говорити рекламними слоганами? — вона жартом прикрила рот долонею, — жах, ось до чого робота доводить. Скоро думати ними почну.
— Точно почнеш, — гмикнув Дем на диво сумно.
— Що?
— Ми станемо не на тиждень, як зазвичай, а на півтора місяці. Наступний круїз скасований.
— Що?! Чому?!
— Якісь проблеми зі службою охорони здоров’я. Ще й конкуренція підскочила, стало складніше знаходити клієнтів. Навіть до Червоних планет не ми одні гасаємо.
— І що буде з нами?
— Поселять у якийсь дешевий хостел. Будуть платити, але небагато. А корабель із голови до ніг обліплять рекламою. І все місто теж. І ці… будуть дні відкритих дверей.
— Ми що, університет? Чи музей?
— Ні, але я чув від керівництва цю ідею — демо-версія круїзу, прийди і відчуй затишок і красу подорожі.
— Без подорожі?
— Ну та. Їх же треба якось переконати заплатити за подорож саме нам.
Гіз похитала головою. Ідея була гарна — але оце вибивання зі звичного робочого ритму радувати її не могло.
Водночас — вона спиниться на Червоних планетах! Рубінах цієї системи! Їхні жителі точно захочуть полетіти до повної води Оази — невеличке турне, унікальне тим, що круїзний лайнер не просто долітав до планети, а і справді приземлявся туди. На три дні й тільки в чітко визначений ареал — але там можна було скупатися в одному з озер. От тільки летіти туди треба було тиждень через порожній закуток всесвіту — геть нема на що подивитись. Круїз мав бути місцем, де вони б не занудьгували не до, не опісля Оази.
З хорошого — Дем помилився щодо оплати. Додаткові робочі дні, які, зрештою були симуляцією і рекламою для відвідувачів, оплачувалися подвійно. Гіз задоволено дивилась на обіцяну суму, рахуючи, скільки із цього зможе відкласти на свій маленький джет, аби не залежати від отаких-от компаній із круїзами. Її лишень турбувало, що тут клієнти можуть бути величезним потоком із ранку й до вечора — і щодня будуть нові, жодного шансу до них звикнути, щодня викладатись як у перший і передостанній день звичайної мандрівки.
Але це не виявилось проблемою. Проблемою стали величезні двохметрові плакати, що увішували все місто. Намальовані картинки місць, які могли відвідати користувачі круїзу — пів біди. Величезні малюнки усміхненої команди, що припрошувала гостей до круїзу були найгіршими. Вони були безликі — не змальовані із жодного члену екіпажу, водночас весь екіпаж був схожим на них. І серед них була блондинка. Блондинка із закрученим волоссям. З формою, що сиділа на ній так, ніби вони разом народились. З поглядом, що драйвив і запрошував — водночас нічого не обіцяв. Це не було вульгарне зображення — і в якийсь момент Гіз дозволила собі дурну думку, що краще б воно таким було, най би воно було сексуалізоване, тоді вона б подала на цю рекламу скаргу, але зараз що вона могла вдіяти, подати скаргу на те, що постер бездоганний? Застібнутий під саме горло комірець, але він не здавлював шию, навпаки, був видний сантиметр між ним та шиєю, а вона, аби так застібнула свою уніформу, то не мала б чим вдихнути зайвий раз. Плавні лінії рук на голограмах біля магазинів махали відвідувачам у сторону корабля — і вона дивилась на свої пальці, згадуючи всі ті рази, коли нехтувала кремом для рук та рукавичками.
Дні роботи, що й так були наснажливі, потягнулись ще сильніше і важче — постери обліплювали її всюди, де вона тільки була — компанія добряче заплатила за рекламу. І за кілька тижнів Гіз не витримала. Не витримала — і звернулась за рекламним оголошенням. Не до круїзу, звісно що. До пластичної косметики.
— О, панянко, та вам же тут усього кілька маленьких підтяжок, — почулось мало не одразу з-за рецепції. Дівчина за нею оглянула її професійним поглядом, — вас записати на первинну консультацію? Ви неперевершено виглядаєте, впевнена, доведеться до нас прийти всього двічі!
Гіз кивнула, нервово вивчаючи її поглядом. Ідеальна лінія підборіддя, гострі вилиці та очі, під якими й натяку не було на якусь зморшку чи складочку.
— Я сама користуюсь нашими послугами, — перехопила її погляд дівчина, — як бачите, усе гаразд, ніяких алергічних реакцій, абощо.
Барменка густо почервоніла від розуміння, що її думки щойно прочитали.
— А… А скільки вам років? — втрачати їй уже було нічого.
— Сорок, — посміхнулась незнайомка, яка за станом шкіри та обличчя не відрізнялась за неї, — бачте, як ідеально можна законсервувати молодість!
Гіз вимушено, радше навіть вимучено всміхнулась. Її покликали на консультацію, на якій радісно й дуже легко пояснили все, що з нею не так. І як це можна усунути. Або зупинити. Або навіть відмотати назад. Потрібно лише легкий укол ось тут. І невеличка підтяжка ось тут. А ось тут її врятує просто серія масажів перед сном. Вечірня робота? Йой, тоді до масажів потрібно додати ось такий догляд.
Вона ледь встигла із цим розібратись до нового круїзу — і сходити на всі-всі прописані процедури. Її запевнили, що після круїзу вона має продовжити відвідування в іншому відділенні клініки. Не дарма ж вона міжгалактична — такі омолоджувальні центри тепер були доступні в кожному туристичному аеродромі. І так — доки вона не відчує заспокоєння.
Вже за пів року Гіз застібала гудзики на своїй сорочці, з помітним задоволенням вдивляючись у своє відображення. Свіжо пострижене, ідеально біле волосся, що всю ніч було на електричних бігуді, тепер акуратними хвилями обрамляло її обличчя. Гострі вилиці, мовби сама матінка природа з них лінійку ліпила. Ідеальної форми світлі брови, по яких вона якраз пробігалась щіточкою. Жодного натяку на зморшки — навіть подушка на шоці не відбивалась. Маленький носик, що виглядав мовби кнопочка — вона нарешті змогла збалансувати власний вигляд у дзеркалі, зменшивши його. На сорочку слід було надягнути темно-синій сарафан із великими кишенями. Новий корпоративний брендинг, аби не набридати одним і тим же виглядом постійним клієнтам. Вона із задоволенням поглянула на свої руки, кожен пальчик на яких тепер був привабливо тоненьким. Жодних мозолів на внутрішній стороні руки. Жодного натяку на сухість шкіри. Ідеал. Вона виглядала довершено. Робот-помічник готував їй каву, акуратно виводячи на поверхні чашки малюнок хвостика від ракети — корпоративний брендинг, усе як завжди. Годинник на руці запищав — її зміна починалась за двадцять хвилин.
От тільки тепер, зустрічаючи поглядом жінок-клієнток вона не могла припинити намагатись зрозуміти — скільки ж їм років. Вони однолітки? Вони старші? Наскільки вони старші? Чи користуються вони цими ж спа-салонами, що і вона? А якщо так — і від цього запитання їй ставало трошки страшно, — чому їхній вік так добре видно?
Але від себе ці запитання вона відганяла. І тихцем поглядала на її команду по кораблю, коли вони перетинались. Гіз мало спілкувалась із колегами-дівчатами, але чим далі, тим більше підмічала за ним схожу з нею поведінку — вони могли перетнутися в одному ж салоні, вони могли тримати в руках той же рекламний буклет, який вручили їй, чи отримувати від робота-поштаря доставку з тим же маркуванням, яке приїде їй завтра. Вона відчувала дивне тепло всередині від цього. Вони були такими, як і вона.
***
Десь за багато-багато світлових років від неї в офісі цієї круїзної фірми молодий маркетолог Нев роздивлявся рекламні банери.
— І чого ж так тяжко? — він зітхнув, почухавши щоку. — Нові банери для трьох круїзів! І для нових сеансів масажу! Я вже втомився нові слогани придумувати! Ці жінки й так туди підуть!
— Але їм треба думати, що це їхній самостійний вибір, — всоте, але терпляче пояснював йому керівник з-за плеча
