Оповідання
І тече її волосся невідомо куди
І тече її тіло невідомо куди... — Г. Чубай
Сонце черкало рівні дахи і падало під землю. У болоті тонули витіюваті візерунки світла. Одинокі хмари розповзлися піднебессям, розріджуючи тьмяну блакить своїми пухкими тілами. На ламаній вулиці — ламаній і за формою і за назвою — щойно вляглася курява після проїзду автомобіля. Віка стояла в тій куряві, за звичкою то стискаючи то розтискаючи долоні, і дивилася на дах будинку, по якому мерехтливими зайцями бігали вечорові промені сонця. Довкола стояла блага, народжена високо в небі тиша.
-Онде ти, - несподівано озвався дзвінкий юнацький голос за спиною дівчини, - ми тебе всюди шукаємо.
Віка озирнулася. Перед нею стояла вся їхня дровова «банда»: Христина, Люба, Юля і лідер групи — Стас, якого частіше кликали Стасік.
-Ходи, - мовив Стасік, - там у дворі вже й інші прийшли. Ти сємки купила?
-Та купила, - якось невдоволено відповіла Віка. — І «Орбіт» купила. Все купила...
Молодь ринула на затишне подвірʼя, обгороджене парканом із сітки. У центрі стояв деревʼяний стіл із двома лавками. Стас глянув на годинник — була 19:30, час «ТСН». Із прочиненого вікна Вікиної квартири доносився голос Алли Мазур. Сьогодні неділя.
Компанія розклала на столі атрибути своєї зустрічі — сємки, кальмари, чипси та колу. Хтось навіть дістав пляшку пива.
-А я їй кажу, - хильнувши пива, говорив Стас, - шо ти дура. Розумієш, кажу? Ти — дура. Все, крапка. Вона ж мене бере і викидає з класу. Отако, за шиворот, р-раз — і я на підлозі. Ну, та я дістав мобілу і давай дзвонити баті. Кажу: «Батя, мене тут класуха бʼє». А батя мені каже: «Ну, якшо бʼє, значить заслужив». І кидає трубку. Я, карочє, в шоці стою. Думаю: нема базару, викинула мене за двері — я пішов. Арівідерчі, Рома!
-І куди ти пішов? — спитала Віка, ковтнувши того пива й собі.
-Та куди мені було йти? Пішов за школу, дістав дзигара. Курю. Бачу — історик наш іде. Ну, він нормальний чувак, не то шо деякі, але все одно якось невдобно. Я дзигара швиденько затушив і вйо назад до школи. На другий день викликають батьків до директора. «Анаконда» каже: син ваш непутящий, віддайте його в суворовське. Там навчать, повірте. Ну, батя мій то всьо послухав, почухав рєпу та й говорить: синок, ти не переживай, переведем тебе в іншу школу, а за суворовське не думай, таких як ти і звідти поженуть. Підеш у четверту. Там колись я вчився, вчитимешся й ти. Нічого, каже, до 9-го головне дотягни — а тоді я тебе в ПТУ засуну. Може, і бізнес свій частково передам. Куплю тобі джіпа. Будеш мати бабки.
-Повезло ж тобі з родаками, Стасік, - сказала рудоволоса Юля. — Блін, ті комарі мене вже задрали. Де вони беруться? Я вже четвертого вбила.
-Ти просто дуже сладінька, - єхидно всміхаючись відповів Стас і в ту ж мить ущипнув Юлю за ногу, від чого та скрикнула.
-Ай, дебіл! — дівчина відсахнулась від хлопця.
-Шо таке? Юль, та не ображайся. Так моя баба каже, коли мене комарі кусають.
Наслухавшись історій про Стасові пригоди, Віка знову пірнула в якусь незвідану меланхолію, яка накрила її ще тиждень тому, коли вона повернулася з етнофестивалю «Підкамінь». Туди з двоюрідною сестрою вони поїхали потай, не сказавши нікому ані слова. Можливо, то була форма підліткового протесту — хто зна. Повернулися вони звідти буквально по вуха в болоті — в останній день фестивалю Підкамінь накрила небачена доти злива, до якої ніхто не був готовий, позаяк уже кілька тижнів увесь захід країни випалювала серпнева спека. Дісталося ж їй тоді від батьків... Та це була звична справа в ті часи. Часто неповнолітня, заряджена фестивальною культурою молодь швендяла по країні в пошуках пригод: від кримського «Казантипу» до дубенського «Тараса Бульби», а звідти на Шипіт, до правдивих українських гіпарів. Бо життя одне, а молодість не вічна. Навіщо її просиджувати в Бродах?
Коли стало темніти, молодики розійшлися по домівках. Але не для сну. Далі на всіх чекали нічні пригоди. «Банда» домовилась зустрітися в казематах брідського замку об 11 вечора. Було достатньо часу, щоб підготуватись до гульок, тож Віка сиділа в себе і неквапно фарбувала нігті. У сусідній кімнаті бубнів телевізор — Вікині батьки дивилися якесь кіно. Її молодший брат грався машинкою на дистанційному керуванні, яку нещодавно йому подарував хрещений. Зненацька щось пішло не так і машинка на всій шидкості врізалась у Вікину ногу.
-Льоня, блін! — невдоволено сказала Віка. — Дивися трохи за тою штукою, нє?
-Ну я випадково! — відповів Леонід, сповнений почуття провини.
Квартира складалась із двох кімнат, невеличкої кухні, крихітного балкону й коридору. Особливістю цього помешкання був старий кахельний пʼєц, вмурований у стіну між двома кімнатами. Дуже часто його потрібно було розпалювати по-новому. Таким був дефект цього старого радянського велетня - він гаснув, тільки-но трохи нагрівши хату.
-Ти коли вернешся? — строго запитала мама Віку, коли та вже взувалась у коридорі.
-Я ж тобі казала: перша ночі — вдома.
-Ну ти дивись мені, щоб я тебе знову не шукала по цілому району.
У відповідь Віка невдоволено закотила очі й цокнула язиком, як це вона робила завжди, коли вислуховувала чергову мамину «проповідь».
Броди заполонила ніч. У вузьких проходах поміж старими будинками дрімали приблудні собаки. Вулиці освітлювали тьмяні ліхтарні. У їхньому світлі нервово роїлась комашня. У той час у Бродах було обмаль місць, куди молодь могла б піти на відпочинок. Тож залишалось найочевидніше — піти в каземати і там пити пиво, піти на стадіон і там пити пиво, або для екстремалів чи готів — піти на цвинтар і там теж пити пиво. «Банда», як і домовилась, зустрілась у казематах. Окрім них тут тусувалось ще кілька компаній. Каземати, збудовані кілька століть тому, вже давно перетворились на руїну.
-Тут купу шприців, - мовила Віка, сідаючи на пів розвалену цегляну підпору. - Де ті наріки беруться?
-У мене дружбан — нарік, - ніби хизуючись відповів Сава, молодий рокер, що тільки-но зібрав свій перший гурт - «OR!».
-Серйозно? І він колеться?
-Та да. Я йому казав: кидай ту шнягу, братан. Ти ж басист, у тебе руки мають бути сильними, а не в слідах від шприців. А він каже, що не може. Все. Хоч убий чувака. А шкода...
-Йоой, то це Марік? По ньому й не скажеш.
-Удень він нормальний, а тільки-но настане вечір — починається... Але то його вибір. Здохне, то здохне.
Компанія сиділа напів колом у зруйнованому казематі. Сава приніс гітару, на якій умів грати майже віртуозно. Залунали пісні - «Вона», «Місячне сяйво твого тіла», «Старі фотографії»... Потім хтось увімкнув на колонці «Bring me to life» гурту Evanescence. Коли пролунали перші акорди пісні, Віка роззирнулася. Вона побачила тінисті обриси палацу. Дерева в парку, що безформною тінню хилитались на вітрі. Контури інших споруд — котельні, гаражів, ринкових будок. І на мить їй здалося, що в усьому світі є тільки ця ніч, і ця ніч — це все, що є у цього світу. «Дивна думка, - гадкувала Віка. — Чому вона виникла саме тут і зараз? Ніч як ніч. Завтра буде така ж, і післязавтра, і через двадцять років.» Та якась дивина таки відбувалась. Зорі були яскравішими, ніж зазвичай. Музика стихла. Дівчина обернулась і побачила, що сидить сама. Усі її друзі таємничим чином зникли.
По тілу пробігли дрижаки. Віка гукнула:
-Алло, народ! Це не смішно. Ви де? Вилазьте!
Її погуки розносились луною по казематах і розчинялись у подувах вітру. Віку ніхто не чув. Коли заціпеніння минуло, дівчина встала й попрямувала в місто. Зорі на небі кружляли в хаотичному танку. «Може, то сон?» - подумала юнка й ущипнула себе, але на своє розчарування прокинутись їй не вдалось. То таки була дійсність. Місто було вщерть порожнє та мертвотно тихе. Вуличні ліхтарі підвели свої соняхоподібні голови й дивились на Віку. Будинки довкола міської площі виглядали незаселеними або давно покинутими. Вікна були схожими на дзеркала, в яких відбивалась уся ця нічна містерія. Усе, що свідчило про існування людей колись у Бродах — то припарковані обабіч тротуарів автомобілі.
Дівчина брела взовж площі, потім вийшла на Золоту і зупинилась біля супермаркету «Колібріс». Піднялася до входу, зазирнула всередину, але в скляних дверях побачила лише своє відображення. «Авжеж, - пригадала Віка, - в мене ж є мобільник!». Вона дістала свій Siemens і спробувала набрати маму, але поділок звʼязку не було, тому дзвінок завершився тишею. Віці нічого не залишалось, як піти додому. Вона перебіглась кількома вулицями і опинилась біля свого будинку. Зайшла до коридору і спробувала відчинити двері ключем, але той ніяк не пролазив у замок. Із дверима теж було щось неладне. Віка відступила крок і запримітила, що двері немовби вшиті у стіну. По краях вони зливались із нею, утворюючи суцільну цегляно-металеву структуру. Так було з усіма дверима в коридорі. Дівчина вибігла на вулицю і спробувала зазирнути у вікна, але й тут не побачила нічого, крім власного відображення у непрозорому склі. В паніці вона почала гупати по ньому кулаками, та скло було надиво міцне і тільки ледь-ледь прогнулося під її ударами. «Куди мені далі бігти, - думала Віка, - що за хрінь тут відбувається, де я в чорта потрапила?»
Вона швендяла Бродами з годину, не натрапивши на жодну живу душу. Звичне на перший погляд місто все ж відрізнялося від того, яким було зазвичай. Усі двері були ніби запаяні в стіни, а вікна в будинках перетворились на дзеркала. Зірки й надалі виконували свій химерний танок. Здіймався вітер. Коли він проносився повз Віку, в його посвисті вона вловлювала ледве чутні голоси то з жіночими, то з чоловічими тембрами. Не маючи куди податись, юнка вирішила йти за його подувами. Віка пройшла всю Райківку, минула педколедж, завернула за стадіон і опинилась на Бугаях. У неосвітленому урочищі відгонило застояною водою і очеретом. Звично тут кумкали жаби й було чутно цвіркунів, та зараз Бугаї поглинула неприродня тиша. Віка спустилась до ставу й присіла на піску. Куди далі йти і що робити вона гадки не мала. Телефон розряджався, та й користі з нього не було ніякої. Дівчина дивилася вдалечінь, на київську трасу, по якій зазвичай стрімголов їздили фури й легкові машини. Зараз траса була порожня.
Віка лягла на пісок. Зорі перед її очима й надалі крутилися в танку. Тривога минула. Її змінив незвичний спокій. Дівчина раптом усвідомила, що не може нічого вдіяти. Що куди б не вирушила, всюди її зустріне порожній простір і міріади далеких огнів, які вигарцьовують тихий танець. Вода біля її ніг то накочувалась хвильками, то віддалялась. Віка востаннє глянула на годину перед тим, як телефон остаточно розрядився: була 1:30 ночі. Потім вона заплющила очі, підклала руки під голову й спробувала заснути. Пролежала так кілька хвилин, коли зрозуміла, що вода прибуває все ближче та ближче. Незабаром вона відчула, як розріджується її волосся і всякає в сухий пісок. За мить вона перестала відчувати пальці ніг, трохи згодом самі ноги, плечі, шию — і так аж доки все її тіло не перетворилось на воду.
Разом із течією Віку понесло вглиб водойми, до старого джерела, що наповнювало озеро. Пірнувши в нього, вона опинилась у довгому тісному тунелі, де протікали струмені прадавньої води. Стіни тунелю були розписані дивними візерунками, які поступово перетворювались на повноцінні картини зі сюжетами. Ось малюнок вʼїзної брами, при якій чатують вартові. Ось середньовічна міська забудова, ринкова площа і натовп людей, що стоїть у черзі по якийсь крам. Мало-помалу сюжети ставали сучаснішими. У якусь мить Віка почала впізнавати в них себе. Чи то на дачі з родиною в сонячний день, чи з друзями в міському парку, чи в школі на перерві. Її свідомість починала гаснути. Вода все дужче змішувалась, утворюючи все нові та нові русла. Останнє, що дівчина встигла побачити — малюнок затіненого берега й озеро при нім. Воду, що накочувалась хвильками. Воду що віднесла її в це темне студене місце.
У мить, коли Вікині обрії остаточно розпались у ніщоту, високо понад водою урвалась одна зі струн Савиної гітари.
02.11.2025
