натомлені вулички давно понурилися в ніч. В дитячому ліжечку ніжелося чиєсь чадо утоплене мʼякесенькою ковдрою на весь зріст. Заспокійлива Темрява обвивала кімнату, гілочки лисих дерев гойдаючи кидали на стіни змій. Як раптом, солодкий сон було закінчено, хлопчик усвідомив нічну кімнату. Щось знайоме, але не дружне заблукало його головою. “Це Воно…” подумав він.
Робберт відчував страх не так як його малюють у кіно. Його страх завжди ходив за руку із злісттю. Робберт боїться - значить злиться на те що його лякає.
це Воно полізло смердячим гнийником по темній кімнаті, ховаючись по той бік ковдри. це Воно йшло до хлопчика; і його голова закипіла думками. Крізь все присутній страх він хотів би сказати цьому Воно “Ну давай, йди сюди, я тебе не боюся”. Але його тіло було зажате кілометрами непроглядної товщи, навіть рухати губами він не міг. Та думок було цілком достатньо, це Воно чуло все, бачило все та могло все. Ніч - її територія. Після таких думок хлопчика, створіння тільки ще більше залютувало, та Роберто це відчував. “Зараз, тільки хочаб скинути простирадло, лише тебе побачити” - думав хлопчик. Створіння лютувало дужче, воно повинно було зламати хлопця і він це знав, та продовжував боротися. Страх кутав тіло крижаними кайданами не даючи жодного шансу і потрохи вся злість та впертість покидала Робберта. Його сутність стала схожа на вечерю павука, який висмоктав перетравлене своєю слиною Все, окрім знедолюючого страху. Як цеВоно чуло думки Роберта, так і він чув її думки (слова). це Воно хрипіло: “Моя Перемога”.
Рушімий лише страхом та безвихідністю, хлопчик все ж видав бодай якийсь звук. Це був стон на допомогу, що його може видати ледь притомна людина до поки свідомість її непокинула. Шепотливий схлип, на думку хлопчика, повинен був допливти кімнати батьків. “Бородьба?" - спільною думкою загуділо в сплетеному розумомі істоти та малюка. “Ти/Я ще за це отримаєш/отримаю” - продовжувалося в думках.
Страх сочився по всьому тілу густою чорною рідиною. Думки взвивали свідомість, всі свої сили Роббі направив на череду хоч чогось схожого на звук. “Божечкі, нехай мене почують, допоможіть, я не можу із цим впоратися”.
Аж ось, це Воно зникло, кімната затихла. Без шумно зайшла матінка. Малеча це зрозумів, бо тепле світло розлилося крізь ковдру. Від радості він забув що його тіло було досі нерухоме.
— Тише, тише, Роб, все гаразд, це мама, все гаразд, я тут, я чула…
Її ніжний голос був таким заспокійливим. Роберт ніколи не розповідав їй про нічного гостя, та вона говорила так, ніби вже знала та раніше не вірила своєму малюку.
— Все гаразд, я поруч, все гаразд… я буду поруч.
Ковдра почала підніматися, потрохи забираючи усі сумніві - матінка поруч. Вона просковзнула у дитяче ліжечко, показавши свою статуру. Крізь тунель що його утворювала натягнута між їхіми тілами ковдра, Роберт побачив немов своє, але набагато доросліше бліде обличчя, чорне короткострижене волосся та кирпатий ніс. “Мама?…”
