Темне простирадло окутало перші зорі та відкинуло свій край з молодого місяця. Його світло вдихнуло життя силуетам дерев, з-за який показався стомлений паркан. Ржавими ребрами він ховав стежини, блукаючи якими, можна було відчути насправді “Мертву тишу”. Вона не гнітить, не навʼязує, вона навіть не змушує вірити в свою справжність. Сяючі, як снігова долина місячної ночі, канти обабіч обводили дорогу. Осіннє листя вже мало свій зимовий відтінок, воно вінчало кожен край, кожний бугірець і все, де могло зупинитися.
З поміж однакових обелісків та монументів, що вони нависали навколо, зустрівся самотній янгол. Він здавався чи малим, проте його пʼєдестал не давав змоги зрозуміти його справжній розмір. Очі позбавлені зіниць дивился в зорі. Його вуста розслаблено розійшлися в блаженстві. Він стояв тут, напевно, ще до мого народження. Він не міг рухати головою, проте, можливо у відображенні неба, він спостерігав за тими хто був на кладовищі, і можливо спостерігатиме колись за нами. Під місячним променем, янгол був так само білий, розливаючі світло, він обрамився аріалом навколо себе.
Мовчазний янгол розповідає набагато більше, ніж сотня вчителів. Він стоїть тут, у притулку горя, скорботи та розпачу. Він чує стільки сліз що дня, скільки ми чуємо слів. Йому наврядчи колись хтось усміхавася. Але він стоїть тут без злоби та жалю, лише тихо виконуючи своє покликання.
Янгол карбує думку в памʼяті: “Так як зорі проходять по небу, а сонце що вечір пірнає в пітьму так і час плине до сходу. Мить, що її всі так намагються впіймати вислизає. Її не потрібно ловити, її потрібно створювати”.
автор безграмотний, якщо є помилки, то вибачте
