Ще від самого малку періодично почувалася ніби поза межами свого тіла і наглядала за собою зі сторони. Тоді здавалося що всі так живуть, але в підлітковому віці я усвідомила, що якщо цей стан мінливий і заважає мені жити, то щось тут не добре.
Хочеш відчувати життя, а замість того почуваєшся кепськи як ображений робот.
Натомість від початку війни якимось чином я “полагодилась” і вважала, що ці симптоми не повернуться.
Але завітали вони в перші ж дні переїзду до нового міста, причому з такою силою, що здавалося, ніби я взагалі мертва, а тіло - це якась фікція. Я усвідомлювала, що психіка вже трошки не вивозить починати знову новий етап життя, але що вона так здасть у той момент, коли є тільки ти і велике місто… то був подаруночек.
Так ось, друзі на відстані переживали, що це вже депресія і що мені потрібна допомога, бо сама не впораюсь і залишуся на вулиці. Я зовсім не спала, ходила по 30000 кроків на день, не могла працювати та навіть боялася йти до магазину, бо це взаємодія з людьми…
Так я впала від безсилля.
Лежачи вже котрий день на підлозі, я почала згадувати, коли ці симптоми вперше з'явились і чому, за яких обставин вони зникали і повертались.
Побачила, що моя емоціональність і надчутливість завжди ганьбилися родиною, я мала бути ідеальним бійцем у їх очах, ким я і була. Такий собі хамелеон у людському тілі, котрий був усім, але тільки не собою. Я вдячна їм за те, що навчили завжди йти вперед та бути відповідальною, але симптоми деперсоналізації почалися саме тоді, коли маленька дівчинка не мала права поплакати, посміятися та навіть побути звичайною дитиною.Іноді настільки було боляче, що я розривалася між дорослими й собою, що я навчилась виходити із себе і виконувати завдання.
І ось це “вийти із себе і просто робити” вмикається під час кризисної ситуації, котрого не помічаю допоки не почнеться це відчуття, ніби я мертва чи не маю тіла.
А тепер щодо того, як я зараз усуваю ці симптоми і підтримую стан живої людини.
Щоденна рутина у вигляді праці з тілом - це ваша зброя. У мене це стретчинг, йога чи танці. Важливо свідомо повертати свою увагу до тіла і підтримувати цей зв'язок. Доречі, прогулянки чи біг мені не допомагають, бо я ніби ще більше тікаю від себе.
Я прийняла свою надмірну емоціональність і вчуся не уникати неї. Зрозуміла, що мені важливо вести особистий щоденник, писати і читати. Що це не просто звичка та розвиток, а необхідність. Емоціям потрібен вихід у зовнішній світ.
Сон. Я люблю зустрічати світанки, читати поезію чи відверто поророзмовляти аж до ранку, але тепер розумію, що одна ніч сьогодні може збити мій сон на тиждень, тож я вчусь знаходити із своїм “хоооочу” компроміс і йти спати.
Оточення. Багато людей жерли мою енергію, тепер їх немає в моєму житті. До того ж я надто емпатична, тому близьке оточення тепер обираю з великою відповідальністю.
І ще багато різних дрібниць з котрих будується наше життя.
Ще важливо пам’ятати,
що якщо ви до чогось схильні, то воно може знову проявитися, тому важливо працювати зі своїм станом протягом усього життя.
Хочу зауважити, що це моя особиста історія, котра можливо когось підтримає чи зверне увагу на проблему. У мене немає діагнозу деперсоналізації, буває тільки виражена симптоматика, тому я можу впоратися сама.
У когось було щось подібне? Як допомагаєте собі?
Давайте ділитись.
