Ми всі чогось невпинно прагнемо: кохання, прийняття, знань, певних вчинків... Я це іменую голодом і спрагою звичайної людини.
Декілька років тому ходила на масаж до дуже цікавої жіночки. Її світогляд різнився, а енергія гіпнотизувала. Не рада процесу масажу, а ось погомоніти – ще той фанат. На тому й зійшлися – вона лагодить моє тіло, а я щось розповідаю. Так, непомітно, вона стала моїм джерелом істини, дзеркалом сліпих зон.
Якось, після чергової емоціональної історії, вона зберегла звикле мовчання, а далі сказала, що я постійно шукаю прийняття й кожного разу, не знаходячи, вкотре помираю й встаю, щоб його знайти. А не помічаю тому, що шукаю його тільки в двох жінок – бабусі й мами. Для мене це було відкриттям.
Далі вона надала гарний приклад, котрий досі використовую, коли чогось невпинно прагну від ситуації чи людини.
«Дивись, люди – це комоди із шухлядами. Уяви¸ що твоя мама – комод, який складається з багатьох шухлядок. Ти невпинно відриваєш шухляду «прийняття», а там порожньо. Закриваєш і відкриваєш, трясеш, б’єшся з нею - все же порожньо. Тим часом, від поштовхів починають відкриватися шухляди самооборони в вигляді негативу. А що, якщо підійти до цього комоду з інтересом і без очікувань? Подивитись, які ще там є полиці? Тоді може виявитися, що вона має багато інших шухляд: «мудрість» чи «хоробрість», чи звичайне «тепло», хоча й без клятого прийняття». Чому б не прийняти відсутність бажаної полиці й не насолодитися наступними опціями?»
Дорогою додому я невпинно думала про цю мудрість і побачила, що все що роблю схоже на коло «дія – пошук прийняття – виснаження, бо мене знову проігнорували – безсилля – дія – пошук…». У тому колі не існувало мене, не існувало життя. Там була жага до чогось неіснуючого та постійна боротьба.
Знадобилося ще декілька років, щоб вийти із цього кола. Відтоді, у випадку жаги до чогось, безглуздої манії, я змушую себе уявляти комод й можливість познайомитися з іншими шухлядами.
Не бийтеся,
Пізнавайте.
