“Я вибрала себе”
Сьогодні я знову розбита.
Мені знову боляче… І я прошу вибачення у тієї маленької дівчинки всередині себе —
що знову її не захистила.
Що знову дозволила образити.
Я намагаюсь бути сильною.
Я просто хочу бути коханою й щасливою.
Я ж не прошу багато, Боже.
Чому все так боляче? Чому так складно?
Я кохаю його… тому й пробачаю.
Але в мені живе страх.
Страх, що знову буде кінець. Що він не відпустить.
Що знову протягне руки — не для обіймів.
Що знову не проконтролює свій гнів.
А я знову стоятиму з заплаканими очима, на роботі,
вдаючи, що все нормально.
Сьогодні я сказала собі:
Це останній раз.
Останній раз, коли я дозволила себе ображати.
Останній раз, коли ці руки торкались мене зі злом.
Я не хочу жити в страху. Не хочу плакати щодня.
Я більше так не можу.
Я знаю, що життя — бумеранг.
І Бог сказав: “Бійся сліз скривдженого, бо Я прийду на їхній поклик.”
Я не бажаю йому зла. Я не тримаю ненависті.
Я прошу: пробач йому, Боже, бо він не розуміє, що робить.
Але я не залишусь. Я відпускаю.
Так, мені боляче.
Так, це моє справжнє — хоч і нездійсненне — кохання.
Але коли любиш — іноді доводиться відпустити.
Він не змінився.
Це не каяття — це контроль.
Це не любов — це агресія в обгортці порожніх обіцянок.
Це демон у тілі — з поглядом, який палає люттю, не ніжністю.
Його агресія — неконтрольована, як буря, що може знищити.
Завтра — 22 травня.
Минає рівно три тижні, як ми розійшлися.
Сьогодні ми випадково перетнулися — два незнайомці,
які знають одне про одного все найпотаємніше.
І навіть не привітались.
Це боляче — кохати й не бути разом.
Але я вибрала себе.
Він пише мені листи. Я їх читаю. Вони рвуть душу.
Але коли я побачила рядок:
“Я так хочу снова тобой овладеть”,
я зрозуміла — я зробила правильний вибір.
Нелегкий. Болісний. Але єдино правильний.
Крапка.
Не кому. Не тире.
Жирну крапку.
Я пробачила. Але я більше не дозволю зламати себе.
Я кохала. Але тепер я обираю любов до себе.
Я була жертвою. А тепер я — жінка, яка вистояла.
Я — не чиясь. Я — своя.
💔 Це не слабкість — це початок зцілення.
