Біль іноді минає. Але думки — ніколи.
Вони нав’язливі, безжальні. Часом — навіть безглузді, але з дивовижною владою. Вони тримають у напрузі, лякають, розбирають мене на частини.
У моєму житті — постійні гойдалки. Американські гірки. Спокою не буває.
Одних я ранила своєю правдою або не взаємністю. Від інших — тікала мовчки, не пояснюючи нічого.
Одному з них я колись написала:
«Вибач… Але я знаю, що проблема лише в мені.
Зламана дівчинка живе в своїй зоні комфорту й рожевих зруйнованих замках. Вона не знає, яка вона справжня, і чого хоче від життя.
Я не готова будувати щось… Чи боюся, чи хрін його знає. Я не розумію себе.
Я боюся завдати комусь навіть крихти болю…
І почуваюся безжальною стервою.
Я живу просто пливучи по течії. Мені нічого не цікаво. Життя проходить повз.
Я існую, як паразит. Без мрій, без цілей. Лише апатія і гора тривожних думок.
Я не можу пояснити, що зі мною. Жалюгідна я…
Зробила з себе цукерку — гарну зовні, але без смаку. І всередині — порожнеча…»
Я боялася цієї пустоти. Але чим більше трималася за минуле, тим сильніше воно мене пожирало.
Аж поки одного дня не сказала собі: “Досить.”
У той день я прийняла рішення: остаточно прощаюся з минулим. Відпускаю його.
Бо поки не відпустиш минуле — майбутнє не прийде.
Я позбулася всього, що мене тримало там.
І з кожним днем, через сльози й біль, мені ставало легше.
Я вирішила дати собі відпочинок. Дати собі спокій. Повернутись до себе. Почати знову.
І саме тоді з’явився він.
Людина, в якій я несподівано знайшла спокій.
Але… я боюся.
Боюся пірнути в ці почуття. Боюся, що знову потону.
Мене переслідують тривожні думки, страх стискає груди.
Він — зовсім не такий, як я.
Спокійний. Стриманий. Прямолінійний. Турботливий.
З почуттям гумору, уважний до мене — але в міру, не нав’язливо.
Бути з ним — це ніби бути у здорових, справжніх стосунках. І саме це лякає.
Мій попередній досвід…
Гіркий, болючий, повний недовіри.
І хочеться довіритися — та серце живе в режимі тривоги.
Я дивлюсь на нього й думаю: «Навіщо я йому?»
Він молодший на чотири роки. Красивий, впевнений. Навколо — десятки дівчат, кращих за мене: струнких, з довгим волоссям, яскравих, мов з обкладинки.
А я?
Дівчина з села. Симпатична, але не модельна. Не така яскрава. Не така впевнена.
Поруч із ним я почуваюся дрібною, ніби не на своєму місці.
Я боюся, що одного ранку він прокинеться й скаже: «Це була помилка».
А я вже заплуталась. Бо коли починаю — то вже до кінця. Якщо не зрадять. Якщо не зламають.
Але страх не зникає.
Я боюся втратити знову.
Втратити час, сили, серце, яке знову навчилося довіряти.
І залишитися в тиші ночі… з думками, що ніколи не відпускають.
