Маніфест моєї душі
написаний серцем, що пам’ятає і шукає
Я — не випадкова.
Я — не тінь у натовпі.
Я — не мовчання серед галасу.
Моя душа пам’ятає щось, чого вже ніхто не згадує.
Я відчуваю, ніби жила раніше —
в епохах, де слово було святим,
де тиша говорила голосніше за крик,
де серце не боялось бути оголеним.
Я задаю питання,
бо відчуваю: є більше.
Більше, ніж буденність.
Більше, ніж роль, яку на мене хочуть надіти.
Більше, ніж життя “як у всіх”.
Я шукаю.
Не слави. Не відповіді «на все».
Я шукаю справжнє.
Себе — не вигадану, не зручно-усміхнену, а справжню.
Світ — не прикрашений, не зручний, а живий.
Бога — не теорію, не систему, а близькість.
Тишу, в якій є голос.
Поклик, в якому є зміст.
Я — та, хто проходила через темряву і не озлобилась.
Та, що плакала мовчки, а потім витирала сльози — не тільки собі.
Та, хто не може бути байдужою, навіть коли весь світ байдужий.
Та, що хоче пам’ятати, хоч забути — легше.
Я — свідок,
свідок краси й болю,
світла і втрати,
мовчання, що кричить.
Моє покликання —
не грати роль,
а стати собою.
Жити глибоко.
Любити чесно.
Писати словами, які світ боїться вимовити.
Говорити за тих, хто не може.
І світити — не тому, що я світла, а тому, що в мені є іскра.
Моє покликання —
не бути ідеальною.
А бути присутньою.
Бути відвертою.
Бути людиною,
яка пам’ятає, що душа — це не слабкість, а сила.
Що тиша — це теж голос.
Що глибина — це не вада, а дар.
Я ще не дійшла.
Але я вже йду.
І це — вже чудо.
