Я хочу розповісти історію. Історію про часи, коли світ був непізнаний, а одна область уявлялась величезною на всю Україну, коли навколо було безліч див, дні були довгими, а сон крепким і безтурботним. Історію про часи, коли зав’язування шнурків і розплутування вузлів здавались невирішуваними завданнями, а мама навдивовижу просто з цим розбиралась за кілька миттєвостей. Часи, коли літо було довжелезним, а Нового року чекати цілу вічність. Коли кожен день був цікавим і неповторним.
Звісно ж… це про дитинство...
Я пам'ятаю перші спогади про себе досить смутно. Вони прийшли до мене зі сну. Я прокинувся від страху, що не міг наздогнати маму, ми були на протилежних берегах озера, йшли один за одним та ніяк не могли зустрітись. Багато років по тому прогулюючись по рідному селі, коли приїздив до бабці, я проходив повз сільський клЮб. Поряд з цим “місцевим осередком культури” був величенький котлован заповнений водою. Я зупинився неусвідомлюючи, що саме мене зупинило. Озирнувся навколо і згадав свій сон…то був не сон!!! То була реальна подія з реального місця.
Очевидно, та подія була трагічною для мене і відклалась у пам'яті, як жах втрати найближчої людини, що для дитини віком до 5 років рівносильно власній смерті. І цей сон час від часу нагадував про той страх. Страх не за маму, що вона загубилась, а за себе, що не зможе вижити самостійно у цьому світі.
З цього періоду є в мене і щасливий спогад: найяскравіший і найтепліший.
Ми вже жили в іншому місці. Загалом ми досить часто змінювали місце проживання. Були і нові місця, а кудись повертались знову. Коли мені виповнилось 13 років батьки нарешті вкорінились остаточно…ну так здавалось. За моє життя то був вже шостий (чи сьомий?) переїзд, в місце, яке стало мені домівкою аж на 10 наступних років. Але про це пізніше.
Так от. На той момент ми жили в старенькій, можна сказати Шевченківській хатинці, з глиняними облупленими стінами, соломяною стріхою і малесенькими вікнами. І це було чарівно. Перед хатинкою був маленький палісадничок, за тин якому слугували акації, бузина і ще багато всіляких корчаків, настільки густих, що з вулиці геть нічого не проглядалось. То було наше затишне казкове місце, де нам (малечам) подобалось гратись, куди ми ховались від зовнішнього світу.
Подвір’я заросло бур'янами, а навпроти входу в хату росло величезне дерево разів у п’ять грубше за мене. Я не знаю, шо то за дерево та воно довершувало казковість цього місця своєю кроною на пів неба і загадковим дуплом, в якому висіла чорна куколка якоїсь комахи.
Звісно, яка ж хата в селі та без городу. В дитинстві мабуть всі городи здаються безкраїми, особливо, коли потрібно копати картоплю. А за городом…за городом було поле по якому їздили комбайни. А трохи ліворуч обриваються і поле, і город. Там була крута прірва. Всі люди називали це місце скалою. Внизу на вузькій смузі рівними клаптиками розташовувались ще городи, які впирались в широку річку.
Казкове місце! Скільки я туди не приходив згодом, помилуватись краєвидом, мені завжди дух перехоплювало. Нагадує сцену з фільму “Мабуть Боги з’їхали з глузду”, там де бушмен приніс пляшку з-під Кока-Коли на “край світу” аби викинути її і звільнити своє плем’я від зла.
З цього місця в мене багато спогадів саме літніх. Я завжди рано вставав, не пам'ятаю днів, щоб я спав до півдня. Мій братик, отой любив спати аж до вечора, я ні. Одного літнього ранку я вистрибнув з-під тепленької ковдри і побіг на двір. Сонечко світило яскраво та було ще раненько. Роса парувала під сонячним жаром, хоча голяка було прохолодно. В одних трусілях я швиденько побіг до туалету (це ж село) зробивши свої справи я повертався назад через город з картопляним бадиллям, що було вищим за мене. Стежка була така приємна для ніг, сонечко гріло в потилицю. Я присів навколішки поміж бадилля, обхопивши себе руками аби зігрітись.
Насправді я почувався ніби ліліпут у країні веліканів і навколо мене росли дивні величезні дерева. Пригледівшись до дерев я помітив незвичайних полосатих жуків. Вони були попереду, з боків… я обернувся, а вони усюди! Жартома злякавшись, я чкурнув швиденько звідти ніби від жахливих монстрів.
Я пам'ятаю те відчуття, відчуття радості і безтурботності. Ніяких переживань тривожності, просто життя, життя в моменті, як воно є.
Важко описати словами, та й зараз в мене напевне інше сприйняття почуттів від спогаду. Я зараз хочу відчути те, що відчував тоді, а насправді мене переповнює сум, ностальгія і розпач. Час не повернеш назад, але ж далі я можу жити так, щоб мені не прийшлось сумувати за колишнім. Я можу створити таке життя, за яке мені не буде соромно перед самим собою через двадцять років.
Насправді, цей спогад є спогадом про спогад, його тінню. При кожному згадуванні на нього нашаровуються певні відбитки почуттів прожитих років і такий слоїк почуттів і домислів дійшов до моїх 45. І виходить, що мій спогад то скоріше моя фантазія, моя мрія повернутись у ті часи, стати тим хлопчиком знову і прожити хоча б день того життя…відчути себе щасливим. Згадати знову, тому що з роками я забув, як це - бути щасливим.
Та чого вже дурити себе: хочеться прожити це життя знову, але з невеличкими поправками. Знаєте, як при розкладі “Солітеру”? Теоретично, будь-який розклад повинен розбиратись до кінця. Тому, коли не виходить то відмотуєш по одному ходу назад до якогось критичного моменту і робиш інший вибір. Буває, що починаєш спочатку, а іноді робиш ну зовсім нелогічні ходи, які і приводять до перемоги. Так і в житті: прожив свої 45 років отримав певний життєвий досвід, але результатом не задоволений, звісно життя на тому не закінчується, але вже хочеш щось змінити і знаєш, що саме. Можна відкотити років до 20 і спробувати прийняти парочку інших доленосних рішень. Хоча, насправді корінні зміни потрібно робити в досить юному віці. Прожити парочку альтернативних життів, як у фільми “Ефект метелика” дорогого вартує!
Я прихильник теорії, що ми на землю приходимо, щоб отримати певний досвід для своєї душі. Наприклад досвід безтурботного життя багатої, відомої людини. Чи людини, яка ростить і виховує трьох дітей самотужки, віддаючись їм повністю і помирає самотньою та нікому не потрібною. Або досвід людини, що немає нічого і все життя живе на вулиці і харчується чим попало. Душа сама обирає своє втілення, з самого початку знає куди потрапить, ким буде і через що їй доведеться пройти. Вона свідомо обирає певний шлях, щоб отримати саме ті уроки, що на її думку допоможуть стати розвиненою. Для чого? Це окрема глобальна тема, на яку я планую тут порозмислити також.
Тому наше життя таке неоднозначне і наша планета така різноманітна, як парк атракціонів - є “розваги” на любий смак. Також, повертаючись до змін в житті, хочу сказати навіть якби була змога змінювати розвиток подій, навряд чи вийшло би змінити щось докорінно. Все вже вирішено: є пункт А і пункт Б, якими би стежками ти не блукав - ти прийдеш в Пункт призначення і виконаєш свою місію!
Далі буде…
