Україна втрачає цвіт нації. Кожного дня, кожної хвилини, кожної секунди. Це розуміють і знають усі. Але напевне не хочуть задумуватися, не розуміють всю величину проблеми.
Щодня хоробрі воїни віддають життя, свої мрії, своє майбутнє для тебе і мене. І ми ніколи не виплатимо цей борг.
Мені дивно і бридко чути “я не хочу одягати вишиванку бо я не знаю що буде з Україною далі”. Майбутнє України це ми. Усі разом і кожен окремо.
І я хочу щоб кожен з нас, ставив собі питання щодня : “Що я зробив сьогодні для перемоги своєї країни?”. Бо саме це у нас будуть питати наші діти і внуки.
Щодня ми отримуємо безліч поганих новин з фронту. Але за кожною такою новиною стоїть життя нашого воїна. А це найцінніше що у нас є.
Багато прогресивних молодих людей, що бажали змін у цьому суспільстві, у цій державі відкинули все своє життя на задній план і стали на захист нашої державності. А хтось не може хоча б на публіці розмовляти українською “у нас вєдь свабодная страна”
Вільна, тільки волю ти не заслуговуєш.
Ми вже звикли до вибухів, до тривог, до повідомлень про смерть. Ми згадуємо що війна тільки коли вона приходить до нас у двір. В наш тихий спокійний дворик спального району. Приходить в тиші ночі і забирає людей. Швидко, гучно але так не помітно для інших.
І завтра вже всі забудуть. Будуть гуляти центральною вуличкою міста, пити каву та слухати російські пісні. А про цих нещасних, кого забрали буде пам’ятати тільки маленький дворик.
Я надіюсь що всі ці ангелята, кого забрала російська армія знайдуть свій спокій.
А нам усім, як нації, варто поставити питання “що зробив я задля своєї країни?”
