Буває, ми всі робимо помилки.
Це не новина, і я не виняток.
Але сьогодні — мій перший день без нього.
І я впевнена: так має бути далі.
Без «можливо». Без «а раптом». Без нього.
Знаєте, іноді життя вириває з рук саме те, чого ти найбільше хочеш.
Не для того, щоб покарати. А щоб зберегти.
Бо справжнє кохання — не повинно знищувати тебе.
А моє… воно було справжнім.
До кісток. До болю. До розриву.
Я не знаю, чи зможу ще колись любити так само.
Бо я ніколи так не кохала, як його.
І це — найстрашніше.
Бо саме ця любов стала тим, що мене ледь не знищило.
Але ми переживали це разом…
Кожен по-своєму.
Я — з надривом у душі, зі страхом у грудях, із постійним намаганням врятувати.
Він — з брехнею в очах, з відстороненістю, із запереченням навіть найочевиднішого.
Я довго думала, що, кохаючи, не можна відпускати.
Та насправді, іноді любов — це саме відпустити.
Бо ти обираєш себе.
Він думав, що я відпустила його легко.
Але я просто знищувала кожне почуття, яке ще залишалося.
Добивала їх самотніми вечорами, сльозами в подушку, паралізуючою тривогою.
Я вже не могла вірити.
Бо знову і знову наступала на ті самі граблі.
І кожен раз боліло сильніше.
Я ж хотіла вірити, що він зміниться.
Що знову стане тим, ким був спочатку.
Але кожного разу він ставав гіршим.
Я ловила запах марихуани, коли він заперечував.
Я ловила брехню — в очі, без тіні сорому.
І знаєте, що мене злякало найбільше?
Я почала вірити, що зі мною щось не так.
Його маніпуляції пускали коріння.
Я відчувала себе винною.
Зламаною.
Недостатньою.
Але ні.
Це не я була зруйнованою. Це він ламав мене.
Мовчки. Посміхаючись. Крок за кроком.
А потім був страх.
Справжній.
Страх бути вбитою — емоційно чи фізично.
Бо після слів ішли образи.
Після образ — удари.
А потім — вибачення, квіти, вірші, романтика…
Це називається «медовий місяць» у аб’юзивних стосунках.
Цикл, що повторюється.
І я щоразу думала: «Може, він справді змінився?»
Ні. Просто нова фаза. Новий гачок.
Я не знаю, коли точно зламалась.
Можливо, тоді, коли в його очах побачила порожнечу.
Таку, яка здатна знищити.
Назавжди.
Зараз я — інша.
Стомлена. Замкнена. Втрачена.
Я вже не та дівчина, що усміхалася сонцю.
Я ховаю очі. Я здригаюся від повідомлень.
Я відчуваю, ніби за мною слідкують.
Це не я. Це — уламки мене.
Але навіть зараз я можу сказати:
Я вдячна йому.
За уроки.
За біль, який відкрив мені очі.
За досвід, що навчив — не кожен, хто каже «люблю», вміє любити.
За приклад того, як НЕ можна дозволяти до себе ставитися.
Я більше не хочу жодних стосунків.
Принаймні поки не вилікую себе.
Я боюся, що навіть з іншим буду сумувати за тим, що так і не склалось.
А бути з ним — це як повільне самогубство.
Тепер я розумію: вибір піти — це не про слабкість. Це сила.
І я звертаюсь до кожної жінки, яка читає це й впізнає себе:
🔸 Якщо ти сумніваєшся — це вже сигнал.
🔸 Якщо ти терпиш — ти вже зраджуєш себе.
🔸 Якщо ти думаєш, що з тобою щось не так — подивись уважно, хто тебе в цьому переконує.
🔸 Якщо тебе лякає його злість, його погляд, його руки — це вже не любов. Це небезпека.
Моя порада:
Знайди в собі сили піти.
Навіть якщо спочатку болітиме.
Навіть якщо здається, що без нього — порожнеча.
Бо з ним — втрата тебе.
"Немає нічого страшнішого, ніж втратити себе, намагаючись врятувати когось, хто топить тебе."
🔹 Тепер я вчуся бути собою.
🔹 Тепер я вчуся жити — не виживати.
🔹 І тепер я знаю: справжня любов починається з любові до себе.
