Інтро: людина переважно прагне, щоб за неї прийняли рішення, намалювали мапу руху і пнули в спину прямо по розрахованому маршруту, щоб вона летіла виключно до позитивних наслідків прийнятих кимось іншим рішень.
Текст натхненний діалогом Андрія Павленка і Тані Микитенко на новорічному етері 31 грудня у контексті того, чому люди думають, що є якась абстрактна війна, і щось чи хтось умовний має її закінчити, і тому ці люди для завершення війни нічого не роблять і чекають на чудо (це ну дуже стислий переказ).
Звісно, взяти відповідальність за своє життя і мати над ним контроль — це хана як складно.
Легше, щоб за все взяв відповідальність хтось умовний, чи дуже навіть реальний, але, ймовірно, всесильний, бо «він же знає краще».
У модифікації КПТ, схема-терапії, існують такі поняття як «дефективність» та «безпорадність».
Дефективність описують наступним чином: «Ця схема характеризується відчуттям неповноцінності й непотрібності. Людина переконана, що не заслуговує на любов, повагу, увагу від інших». У мені вона звучала так: «Всі вони знають краще за мене, як треба вчинити».
Безпорадність звучить так: «Людина вірить у те, що не здатна впоратися зі щоденними обов’язками без допомоги інших. Часто відчуває себе безпорадною, перебуває в напрузі, тому шукає того, хто візьме на себе цілковиту відповідальність. Це призводить до відсутності автономії та впевненості в собі». У мені ж вона звучала: «Я хочу, щоб прийшов хтось дорослий і врятував мене».
Ці обидві установки — наслідок багатьох життєвих факторів, які змусили маленьку Наталочку, і ще силу силенну людей, думати про себе саме так. Можливо колись ці копінги врятували мені життя. Але як саме було — «про це ніколи не дізнається ніхто».
Я думала, що терапія мені з цим всім швидко допоможе. Well, трохи допомогла, але на це пішло цілих 11 років, і я все ще в процесі, бо сповна цього ніколи не позбутись.
Поясню все на прикладі роботи.
Я завжди повторювала: «Напевно я більше виконавець, ніж лідер, бо мені важливо, щоб мені сказали, що зробити, і я це зроблю, але не треба на мене перекладати відповідальність».
І це завжди ставило мене у позицію маленької Наталочки, де «всі знають краще».
А потім я прийшла на керуючі позиції, де потрібно було приймати рішення. Багато рішень, бо «хтось це має зробити».
І я почала їх приймати.
Дуже незграбно, дуже побоюючись того, що збуватиметься мій страшний страх: негативні наслідки прийнятих мною рішень.
А що не жах? Я ж кажу, жах.
По факту, це стало найофігеннішим, що зі мною трапилось.
Найочевидніше, що якщо приймаєш рішення, то з тобою 100% дещо трапиться — це наслідки. Хороші, або погані. Все. Гірше, коли наслідків взагалі немає. Це означає, що ви довірили своє життя у чужі руки і нічого у ньому не вирішуєте.
І ці перші усвідомлення наслідків своїх свідомих рішень в житті принесли мені нові відчуття, де я уже була в позиції дорослого, і де я відчула, що я маю оунершіп, відповідальність, внутрішню силу.
Чому ж цього не було з самого початку у моєму житті? Певно, було багато причин.
Але визначальну роль страху відповідальності і певної інфантильності зіграла надмірна релігійність родини. Я називаю це «релігія мозку».
«Бог допоможе», «На все воля Божа», «Віддай на Боже», «Помолись, а воно якось буде», тощо.
Відчуваєте, яка велика потреба, щоб прийшов хтось великий, знав краще за тебе і взяв цю кляту відповідальність, коли ти завмер в очікуванні?
Чи можна сказати, що це залишає людину в інфантильному стані, у позиції малого, дитини? Певно що.
Але це мої причини. У когось іншого вони будуть теж інші.
І ось це все дуже відгукується мені у контексті «контролю над своїм життям і над своєю роллю у війні».
Велика частина людей звикла віддавати все на Боже, на астрологів, на гороскоп, на того експерта, який знає краще.
Це брак освіти, брак досвіду, брак ще купи всього. За день це не перевиховаєш.
Але єдиний вихід — це говорити про цю проблему (головне, щоб не сталось як з терміном «критичне мислення», яким почали всі прикриватись), а ще постійно йти у цей страх і приймати ті довбані рішення. Дуже сильно факапити спочатку, страшенно губитись. Потім кріпнути і ставати саме тим здоровим дорослим, який бере відповідальність за своє, бляха муха, життя.
Виходить, нас не вчили, що таке бути дорослим? Давайте тоді будемо надолужувати саменькі.
Ну і повертаючись до вступу. Так, війна сама собою не завершиться. Треба, щоб критична маса людей взяла за неї відповідальність на себе і відчувала, що на своєму рівні вона має над нею контроль, контроль чого б це не був.
У мене все.
