Не можу споживати контент, який не допомагає пережити і осмислити актуальний для нас з вами досвід.
Не. Цікаво.
Беру світову художню книгу, вмикаю іноземний серіал про відірваний від нашої реальності світ, і залишаю на 15 сторінці чи хвилині (і зараз я не про ADHD і хуйове фокусування).
Мені тупо не хочеться знати про ось ці нові «інші турботи». Все здається таким примітивним, награним і вигаданим на фоні реалій, у яких ми живемо, що я не уявляю, коли знову почну сприймати цей контент, як цікавий для себе.
Книги. Фільми. Серіали. Без осмислення релевантного для мене досвіду — бє.
— Там на Netflix вийшла нова американська true crime документалка! Ух!
— А ще скоро вийде друга частина того британського серіалу про…
— Начхати…
Раніше я задивлялась все підряд, щоб стишити тривогу. Але коли тривожність трохи пофіксилась — відпала потреба у цьому «зажиранні задивлянням».
А з лютого 2022 взагалі не знаходжу нічого, що б цікавило з художніх видумок, та й потреби у цьому теж не знаходжу.
Все що мене цікавить — це реальні історії реальних людей. І бажано, що стосується виключно України. Це документалки, автобіографії, новини, розслідування, інтерв’ю, рефлексія людей у подкастах, безкінечний ютуб, і щоб все або про психічне здоров’я, або про війну, або про історію, ну і трохи живі скандали, і музика/шоубіз.
Нахєр оці всі хеппі енди, романтику, якісь надумані сюжети, драми і так далі (і це я говорю про новий контент останніх років).
Тупо не відгукується і не хочеться це споживати.
Якщо надумаєте зі мною про щось поговорити — я буду такий собі співрозмовник в плані обговорення «нового», але вас уважно слухатиму.
