Мене любив тато і зараз любить. Я дівчинка яку так сильно хотіли. Ми жили в скруті. Як і більшість міленіалів. Але не дивлячись на усе що було з нашею сім'єю з родичами, а як же ж без них. Я бачила що тато любив маму, навіть з її деструктивізмом, і я відчувала як він любить мене.
Вони не залишають слідів на шкірі, не змінюють кісток, не фіксуються жодним томографом. Але вони реальніші за будь-який перелом - ці невидимі шрами минулого. Що робити, коли неможливо забути?
У розчаруванні теж є щось хороше. Воно звільняє нас від ілюзій. Чому ілюзії ранять сильніше, ніж будь-яка правда?
Як переживається депресія? Чи то це просто спосіб мислення з дитинства? Потік думок про те, наскільки болісно іноді переживається життя
Чи дійсно час зцілює? Можливо, ми просто вчимося жити з болем, перетворюючи його на силу, яка штовхає нас вперед. Цей текст про те, як через втрати ми стаємо сильнішими.
можливо вона не так сильно любила червону помаду
один з найболісніших текстів. підбиття підсумків за 2022 в домішок з особистими подіями, що миготять на фоні. 30 грудня
Цікаво ж виходить...що кохання це страждання? Відчуваю себе повною дурепою... Такою,що як на долоні йому душу,а він із нею бавиться...
тут розлилась моя душа
