Просто біль. Мене огортає незрозумілий біль. ВІн повільно поглинає мене. Наче хоче задушити і захопити моє тіло собі. Ніби все, що залишилося це просто біль.
Іноді він відпускає мене. Всього на декілька митей. Коли я обіймаю друга, граюся з котом, чи хтось уважно мене слухає. Тоді я можу відчувати ще щось, окрім болю.
Але він завжди повертається. Він тягучий, ніби тебе повільно стискають лещатами. Ніби стіни повільно стискаються навколо тебе. І тебе накриває. Тоді ти не можеш нормально мислити. Тоді ти не можеш відчувати любов. Ти можеш відчувати лише безмежний всепоглинаючий біль. Який був тут завжди. Який залишиться тут назавжди. Ти можеш лише вдавати, що його немає. Посміхатися іншим. Щось їм розповідати. Але потім залишається лише біль.
Ти не можеш думати, бо кожна думка відчувається наче голка, що повільно залазить під шкіру і прагне до серця. Тебе огортає ковдра з цим маленьких голок і ти не можеш думати ні про що. Окрім «будь ласка, можна це припинити?» і це катування, яке ти робиш сама для себе. Більше немає нікого окрім тебе. Ти сама. Однісінька. І з тобою є лише біль, від якого не втекти, але дуже хочеться сховатися. І в тебе майже немає сил його терпіти. В тебе немає сил ним ділитися. В тебе немає сил ні на що. Лише лежати на ліжку і бездумно заповнювати тишу шумом.
Тобі постійно потрібен цей шум. Аби переносити цей біль хоч трохи легше. Ти просто відволікаєшся. Вдаєш, що не відчуваєш його. Але ти все ще оголений нерв. Який стискається від будь-якого руху. Який просто хоче, аби його не чіпали.
Люди ніби розуміють тебе. Але ж ні. Вони не бачать, що всередині тебе все руйнується. Все вже зруйнувалось і ти сидиш на руїнах. Ти просто плачеш від будь-чого. Ти не можеш не плакати. А за мить ти вже не можеш плакати взагалі. І це навіть гірше. Коли ти не можеш заплакати. Коли ти не можеш розбавити біль пеленою сліз. Коли ти просто можеш лежати і боліти. Боліти вся і повністю. Коли не лишається шматочка шкіри, який не болить.
Будь ласка, заберіть мене звідси, я не хочу цього відчувати. Заберіть мене з цього тіла, з цього життя, заберіть в мене життя. Це надто нестерпно. Все, чого я хочу — аби на трошки перестало боліти. Аби хоча б на трохи мене залишило це пекуче відчуття. Наче весь твій мозок нестерпно чухається, але ти не можеш нічого з цим зробити. Ти безсила перед цим болем. І ніхто не може тобі допомогти. Ти можеш лише тонути в цьому.
Іноді допомагає музика. Є пісні, де ти відчуваєш, що це воно. Це те ж саме відчуття, лише в музиці. Ти починаєш дивитися фільми про самогубців. Намагаєшся знайти в них причини жити. Намагаєшся нагадати собі, що це не вихід, що завжди є задля чого жити. Іноді ти в це віриш. Іноді ні. Іноді біль це все що від тебе залишилось.
Іноді допомагають люди. В обіймах ніби болю стає менше. Коли ти пригортаєшся до чужих грудей, чуєш чуже серцебиття. І наче ти в цьому більше не одна. Наче з тобою є ще хтось, хто забирає частинку болю на себе. Але є одна прикрість. Обійми завжди закінчуються. А біль… він залишається.
Він наче твій старий друг, якому ти відкриваєш двері з посмішкою і розказуєш, що сумувала. Але він нікуди не ходив. Він весь час сидів і чекав під дверима. Коли ти втратиш пильність і двері привідкриються. І перші секунди тобі здається, що все не так страшно, ви вже знайомі, що поганого може статися? А потім він накидається на тебе і починає душити. Недостатньо, аби ти задихнулася. Але достатньо, аби було важко дихати. Наче ти хочеш вдихнути на повні груди. Але виходить вихопити лише маленьку частинку повітря.
Іноді тебе питають, а коли це почалося? І ти намагаєшся пригадати цей момент знайомства. І ти пригадуєш. Ось тут, на початку університету. Ти втішаєш себе думкою, що це був перший момент. Але потім згадуєш, ось цей момент в старшій школі. Потім згадуєш ще один, в середніх класах, коли ти залишилася без друзів. А тоді ще попередній, як було страшно і самотньо в молодшій школі і на вулиці, де тебе обзивали і сміялися. А тоді ти з жахом згадуєш: мені приблизно три чи може чотири. Ми залишилися самі. Лише я та мама. І їй дуже погано. Я намагаюся знайти спосіб її підтримати, але не можу. Мені лише три чи чотири. Весь мій арсенал це лише маленькі дитячі обійми, які не можуть затулити ту дірку. І ось тоді цей біль теж був поряд. Тримав за руку. Обіймав за маленькі плечі. А спогадів більше не залишилося. Це твій перший спогад себе. І ти розумієш, що біль це частина тебе. Він живе в тобі майже від народження. Він вже став тобою або ти стала ним.
І ти постійно намагаєшся боротися. Ти відбиваєшся від нього, як від ворога. Ти вчиш прийоми самооборони. Але цей біль сильніший. Він наче чорна діра, затягує тебе всередину, з кожним роком все глибше. І ти не можеш нічого змінити. Ти почуваєшся безсилою перед ним. Як можна боротися з частиною себе, яка знає тебе краще ніж ти? В неї завжди буде більше шансів, скільки б ти не старалася. Це більше за тебе. Ніби навколо тебе є валичезна оболонка болю. І все, що ти можеш, це іноді її ігнорувати.
Але ти намагаєшся знову. Ти намагаєшся залюбити її. Ти намагаєшся протиставити болю любов. Втішаєш себе з усіх сил. Пробуєш всі можливі варіанти проявляти любов. Читаєш книги, де написано, як полюбити себе. Але біль завжди більший. Він всеодно повертається, знищує собою все, чого ти досягла. Спопеляє всі твої старання. Але ти намагаєшся знову.
Просто втомилася боротися. Якщо біль це частина мене, то чи маю я полюбити цю частину? Чи можна її полюбити і повністю прийняти? Чи можна навчитися жити як нормальна людина, коли біль завжди триматиме тебе за руку? Чи можна спокійно жити, коли знаєш що він поруч і дихає тобі у спину? Чи можна навчитися любити свого внутрішнього насильника? Чи це вже буде стокгольмський синдром? Чи у тебе вже стокгольмський синдром, бо ти втомилася намагатись від нього втекти?
Чи можна позбутися болю любов’ю? Чи можна заліпити ту чорну діру, якій все мало? Чи існує у всесвіті настільки багато любові? Ця чорна діра все просить і просить: ну полюбіть мене. Полюбіть мене такою, яка є. Постійно ниюча, болюча, всепоглинаюча. В яку впадає вся підтримка і любов оточуючих. І так важко помітити, що вони були. Бо ці почуття розчиняються в цій чорній дірі. Тобі здається, що море обіймів зможе це виправити. Але вони завжди закінчуються. Слова, написані з турботою в щоденнику закінчуються. Турбота від інших закінчується. Друзі закінчуються. Хороші дні теж. Муркотіння кота на руках закінчується. Як і улюблені страви, напої, серіали і книги. Закінчується все. Залишається лише біль, тримаючи за руку тривогу і безнадію. Бо ти не зможеш виплисти на поверхню. Ти не зможеш попрощатися з болем. Ти можеш лише полюбити його і прийняти, як старого друга. Знайти для нього найкращу кімнату, найкраще ліжко і ковдру, найкращу їжу. Аби він хоча б ненадовго засинав і ти могла набратися сил, аби любити його, поки він стискає на твоїй шиї свої могутні руки. Ти можеш лише здатися в його обійми і припинити чекати. Припинити чекати завершення.
Лише сильні можуть зізнатися в своїй слабкості. Лише по справжньому сильні можуть зазирнути слабкості в очі і полюбити її. Прийняти її. Якщо я можу зізнатися в своєму болю, чи можу я вважатися сильною? Якщо я час від часу дивлюся на нього і намагаюсь розгледіти його відтінки, він стишується? Якщо я зможу побачити його повністю, роздивитися усі частини, хіба не має стати легше? Бо ти не можеш любити того, кого не знаєш. Коли ти когось любиш, ти намагаєшся дізнатися про нього все. Якого кольору його очі, коли він дивиться на сонце, яка вена випирає, коли він сердиться, які слова він говорить, коли засмучений, як його можна заспокоїти і підтримати, яке в нього обличчя, коли він займається тим, що любить. Яка його улюблена кофта, улюблена поза для сну. Де і як потрібно поцілувати, аби очі закотилися від задоволення. Ти намагаєшся дізнатися все: від найкращого до найгіршого. І тоді обираєш, любити чи ні.
Але якщо, коли я дізнаюся про біль достатньо багато, я не захочу його любити? Як можна полюбити насильника, який тебе не відпускає? Можна подивитися на нього співчутливим поглядом, сказати, що тобі шкода, що він такий. Можна обійняти його і попросити піти. І він наче йде. Але як в усіх історіях абʼюзивних стосунків він повертається. З букетом квітів, ромашковим чаєм і словами, що він усе зрозумів і змінився. Що він більше не буде тебе ображати. Але як і всі насильники, він бреше. Але він вже тут і тобі не втекти. Ти лише заново пробуєш його полюбити. Бо так ніби легше терпіти його. Так ніби немає рвотних позивів і ридань до головного болю і повністю висохших очей. Ти просто миришся з ним.
Поки тебе знову не накриває. Поки тобі не здається, що фізичний біль може перекрити цей. Що фізичний біль може відволікти тебе хоча б на трохи. Але це теж працює ненадовго.
І ти продовжуєш тонути в цьому океані болю. І будеш тонути, допоки не потонеш назавжди. Бо він надто великий, аби з ним боротися…
