Дощ падав сильний, він стукотів по стрісі, наче вибивав там дірки, прогинав її вниз, щоб утворилися його персональні металеві гори, вимивав сантиметри старезного пилу та бруду в кожній шпарині міста. Було не так страшно, як неприємно від постійного гудіння, яке не глушилося ні телевізором, ні чайником, що закипав раз по разу, ні музикою у навушниках.
— Він же має колись скінчитися, — відповідаю я бабі.
— То як скінчиться, вже нічо не лише!
Він й направду нашкодив не на жарт, побив квіти, збив з дерев цвіт, затопив грядки і вимив ґрунт на бруківку.
— Матка боска! — бралася за голову баба, натягаючи на себе якусь хустку і ховаючи локони волосся всередину.
Я йшла слідом за нею, то ж вся тяжкість ситуації доходила до мене пізніше, але з емоційним голосінням засмученої жінки. Усі зламані квіти ми складали у великий кошик, щоб достояли в хаті, допахнули своє коротке життя у теплі. Збирали гілля, розкидані вітром речі, змінили для собаки ковдру в буді. Вода все ще стікала зі стріхи, падаючи вже і в так величезні калюжі, чи утворюючи нові, чи переповнюючи відра, що мали служити для збору дощової води. Тепер тої збираної води ще довго не буде потрібно.
— Калабаніща! — кричала далі баба.
Зелені стебла донедавна з бутонами, виднілися на половину з-під коричневої калюжі. Дерева облисіли від цвіту, але не повністю, то ж надія на врожай ще залишалася. Білі пелюстки красиво попадали на зелену траву, що здалеку нагадувало “Зоряну ніч над Роною” Ван Гога, але більш реалістично, ближче до нас — людей.
Коли тобі двадцять, і ти все рідше приїжджаєш додому, то не відчуваєш плинності часу, який відбувається там. Лише, як результат, а не процес, помітно, як виросли дерева, як сад став більше схожим на сад, а не на простір із саджанцями, з яких невідомо що буде. Але коли тобі двадцять, ти все ще причетний, невловимо, але прив'язаний до плинності часу цього саду, села і міста, в якому зростав чи зростала. У моїй пам'яті баба була енергійною, молодшою, з меншою кількістю зморшок і рідшою задишкою. І яке ж складне розуміння того, що сад виростає, а баба старіє! Усвідомлення старості на тебе накочується хвилями, грозами, які щойно пройшли у твоєму селі, тебе ніхто до цього не готує, бо всі решту живуть з цим кожного дня, помічають непомітне, вчаться з цим співбути. А ти ні. От і живи з цим.
— Кого там визираєш? — питає баба.
— Та нікого, то я просто.., дивлюся.
— Нічого вже дивитися, йдемо в хату.
Баба знову поставила чайник на плиту. Її руки стали тонші, “побабчилися”, земля позастрягала у її нігтях, втерлася з роками в шкіру. І тепер вже не пригадую, чи були колись її руки молодими. Я обрізала квіти так, щоб всі були однакової довжини, рівняючи їх до найменшого тюльпана і поставила у вазу.
— Занеси у свою кімнату, хай око твоє радіє.
Колись давно, я для себе вирішила, що квіти для краси більше зривати не буду. Це рішення прийшло випадково, без якихось на те підстав. Було набагато приємніше споглядати, як вони ростуть, цвітуть і в'януть на грядці. Фотографувати їх після дощу чи поливати, коли тижнями світило сонце і випалювало все життя з ґрунту. Плинність життя квітки у вазі коротше, як маленької свічки, яка ось зараз догорить і від неї залишиться лише міліметр мотузки і чайна ложка розплавленого воску. Безсоромні сподівання втримати красу.
Наступного дня світило сонце і сад скидався тепер більше на новий пуп'янок, у якого є багато шансів на порятунок. Баба поралася біля квітів, але зробити могла ще мало, бо земля була як моє перше кепське тісто для пирогів, більше прилипає до пальців, ніж міситься. А у мене якраз з’явилася можливість натішитися новим велосипедом, який тато вчора купив.
Ми витягли його на вулицю і довго розглядали: висока рама, міцні колеса, 7 передач. Тато проїхався навколо будинку, а потім ще раз. Виглядав більше як завелика дитина для щойно справджених мрій.
— Колеса не сильно прогинаються?
— Ні, все гаразд.
— Тепер ти спробуй.
Я проїхала пару метрів, але було сильно незручно, я ледь досягала до педаль, а руль виявився надто високий.
— Треба опустити сидіння, я думаю. Мені високо.
Тато пішов за інструментами, а я залишилась поруч велосипеда. Перевалювалася з ноги на ногу в очікуванні. Такі моменти з татом — велика рідкість. Невловима єдність, яка між нами утворювалася, робила з нього молодшого на років десять чоловіка, його голос ставав м'якшим, вимова лагідніша і щасливіша. За роки мій мозок навчився вирізняти тони його голосу.
“Я заєбався”, — він міг сказати так, що мороз пробігав по шкірі і ти завмираєш, сили є хіба, щоб підвести погляд на його обличчя. Очі ставали як чорні впадини, шкіра лиця сіріла. То ж тепер начувайся, виходь з кімнати крізь стіни, сиди тихо, мовчи, дихай рідше. У такі моменти могло трапитися все, або не трапитися нічого. Сигнал тривоги.
І навіть те, як він повертав ключ у вхідних дверях, говорило мені про його настрій. Коли ключ прокручується майже не помітно, або навпаки, наче він стогне, бо ось-ось надломиться від сили тиску.
— Ми зараз відкрутимо тут, опустимо і прикрутимо. — шепотів сам до себе тато, чим повернув мене зі спогадів.
От так стоячи і споглядаючи, як тато робить мені велосипед зручним, можна вмить зменшитися в розмірах, відчути приплив дитячої радості, передчуттів швидкості і крижаного вітру на своєму обличчі. А коли все було зроблено, я сіла на велосипед і поїхала навколо хати.
— Тепер все гаразд?
— Так, дякую!
Тато відкрив мені ворота і притримав пса, щоб той не втік.
— Ти ключі маєш? — крикнув мені вслід.
— Маю!
Їдучи вперед, минаючи бузкові кущі, розвалені сади і затоплені городи, я подумала: як це непристойно соромно, у свої двадцять, вловлювати секунди щирої батьківської турботи. Ці хвилини — як квіти, що після грози, ми поставили у вазу в хаті. Вони ще є, навіть пахнуть, але більше не ростуть.
