Писати на білих екранах

Було складно чомусь писати. Руки не тримали папір, пальці не тримали ручку, поруч голови екрани, далі екрани, що блимають і лякають своєю довершено білизною, котра не потрібна письменнику, котрої він не хоче, бо знає, що вона - це пустка. А душа і все тіло благають слів, рядків, поем і романів з долями, що колихають твої думки, спогади та сновидіння, і заколихують їх у чомусь значному і справді чарівному. Тож, де ділось письменництво, де ділися чорнильні пасма, які збуджують кров, слова, які викликають емоції щирі й трепетні, майже дитячі – первісні емоції? Від цього ти ніби народжуєшся, як та зоря у небі блискотить від оди романтичного Місяця – знову поета, прозаїка і драматурга (а повірте яка там драма! які персони!), закоханого у книги на землі, на ґрунті, у садах - зеленних і шумливих співців не слівної забави, а слівного зізнання, яке живе на кожній сторінці письменницької душі. Від сих розмов стає набагато легше, хай папір не темніє рядками, але екрани таки набирають свої літери.