Порізи, що так глибоко ранили мою душу. Біль, яка затьмарила розум. Синець, який зʼявився нізвідки, наче дощ, в теплий літній вечір. Шрам, який залишиться на тілі, наче вічне нагадування. Згадка про страждання, вічна памʼять про минуле, це наче тату, яке зроблене безрозсудно.
Кожен день, прожитий на марно - крапля в бездонному океані, життя - це всього лише мить вічності. Але ж у безкінечності немає меж. Вона без початку та без кінця, без таблички «фініш». Сенс тоді грати,якщо немає виграшу? Участь - складова великої історії, побудованої з мотлоху та непотрібу. У моїй вічності я буду людиною з синдромом Плюшкіна, що безупинно збирає по частинках кожний фрагмент фрески..
