Кожен день я хочу написати,
Про свої щирі почуття,
Та знаю я - що зроблю лише гірше,
Тому карбую їх на своїй шкірі,
Кожен штрих, кожен поріз,
Мій власний прояв почуттів,
Що залиша мене на самоті,
В моїй - темній голові.
Себе втрачаю я у цьому,
Бо з кожним разом в катакомбах,
Власних помислів й ідей,
Мене бурить одна й та сама,
Єдиний спосіб її глушити,
Дати випити своєї крові.
Чому я став такий чорнющий,
Як так трапилось зі мною,
Що не можу я забути, відпустити,
Почуття ці щирі,
Що кожен день карбую - на своїй шкірі.
Вже місць немає - повне полотно,
Колись воно стане новим,
Світлим - але уже зневіченим,
І буду я писати далі, на нім ті рими гоструваті,
Що біль душевний перетворять на тілесний,
І в нім я буду спокою шукати,
А спокій це - поволі помирати.
