(Фрагмент з роману)
Одного разу мені було шість, коли дріт став частиною мого особистого алфавіту.
Він вписувався в шкіру замість літери «Я».
Тато — якщо це слово ще має хоч якийсь сенс, коли у людини замість обличчя зварена свіжа маска зі згорілого цеху і гнійний хрест, який часто плюється гноєм.
Так от, мій рідний тато казав мені, що я народився підором.
— Ти ж, дрібний смердючий підарас, — його голос шипів, як кривавий потік із пробитої кулею кульшової артерії, — знову обісрався! Недарма. Бачить наш владика небесний, що недарма плацента твоя заплуталась, коли тебе, єбучого виблядка, діставали з мамчиної пізди! Яблуко від яблуні. Така ж сука…
Його слова впивалися під шкіру гарячими голками.
Я відчуваю, як вони повзуть по жилах, наповнюючи їх свинцевою тяжкістю.
У роті з’являється смак іржавих цвяхів — я мимоволі прикушую язик, і кров змішується з цим металевим богом.
Голова стає ватною, але біль чомусь пронизливо чіткий.
Кожне слово — новий удар по ребрах, хоча він ще не підняв руку.
У животі щось стискається, бо там справді лишились клапті тієї плаценти, про яку цей родинний виродок кричить.
Коліна підкошуються, але я ще не падаю.
У мені раптом з’являється дивна порожнеча — ніби хтось вигріб усе нутро великою ложкою.
Крізь цю порожнечу проходить його голос, але слова вже втрачають сенс, перетворюючись на звичайну вібрацію, що тремтить десь під грудною кісткою.
Пальці самі стискаються в кулаки, нігті впиваються в долоні.
Біль від цього здається мені чистою, правильною — не такою, як від слів.
У вухах починає дзвеніти, і крізь цей дзвін я раптом чую тихий шепіт. Не його. Мій.
Тоді я притискався спиною до стіни — до тієї самої, де шершаві шпалери облупилися, лишивши по собі вологі виразки гіпсу, схожі на шкіру старого пса, якому здирали шерсть проти волі. Вона холодна. Волога. Від неї тхнуло клеєм, розкладеними мишами й чимось мокрим — хтось багато років тому заплакав тут і досі не зупинився.
Моя рука міцно тримала динозавра. Безголового.
Я спав із ним щоночі, ховав під ковдрою, клав під підборіддя, і коли було боляче — він плакав зі мною. Або за мене.
Я думав, що він усе розуміє.
Він був із твердого пластику, з облупленою зеленою спиною і кігтями, вимазаними в тому, що я називав брудом, але давно знав — це кров із мого носа, коли мені не дозволяли плакати.
Я шепотів. Шепотом, наче молитву, хоча ніхто мене не вчив молитися.
— Тиранозавр…
Пауза. Зуби сильно цокають одне об одне, бо в кожну клітину мого епідермісу зараз уп’ялися ножі води — крижаної і буйної, народженої з-під гвинтів. Не від холоду — від очікування.
— Стегозавр…
У грудях — тремтіння. Грудна клітка вібрує, як каструля, до якої притиснули гаряче обличчя.
— Диплодок…
Слова — це мої заклинання. Мій бар’єр. Мій спосіб залишитися зараз маленькою людиною.
Позаду — кроки. Або дихання. Або просто те, що живе в стіні, коли ти зовсім один і надто живий.
Я не озираюсь. Не маю права. Я знав: якщо обернусь — зникну.
Пальці чіпко стискали динозавра. Він був моїм. Єдиним.
Його гострий хвіст впирався в долоню. Мені було боляче, я не відпускав.
Він мав знати, що я з ним. Так само, як і він — завжди був зі мною.
Я продовжував шепотіти.
— Анкілозавр…
Сльози не йшли. Їм заборонено.
Я весь був напружений, як жила в рукавичці садиста. Як струна. Як деталь у покоробленій катастрофою машині, яку от-от розчавить.
Тіло моє зрадило мене — як завжди.
Ноги оніміли. Плечі втягнулися. Очі не моргали.
І все в мені, до останнього атому, знало: зараз буде біль.
Не тому що я поганий.
А тому що… Так просто є.
Кімната стихла. Але це не було полегшення. Це було затишшя.
Перед тим, що не можна назвати.
Перед тим, що нікому ніколи не можна бачити.
І ніхто не бачив.
Усі все чули.
Бо потім біль досягав небачених висот, і народжувався крик, а біль, створена рідними людськими руками, лиш зростала, безбарвним кривавим деревом виривалася у вікно й тягнула гілки в чужі вікна, в чуже небо, а в інших вікнах шипів неприємні новини старий буркотливий телевізор, люди на кухнях як завжди займалися своїми справами. Люблячи і ненавидячи себе.
