Уткнувшись хребтом у дошки, розпухлі від вічної сирості та смердючі розчавленою жабою, я груз у гнізді, набитому кислою ганчіркою, що ввібрала стільки сечі, що вже не промокала, а ставала мертвою шкірою — крихкою, лускатою, як пелена з очей утопленика. Під тілом хрустіло, ніби я лежав на купі засушених квітів з похоронного вінка. Кожен шурхіт нагадував: я — не тіло, а канал, крізь який протікає все найгниліше, найвонючіше, наймертвіше, й воно не зникає, а осідає, гніздиться між ребрами і вбирається, як радіація.
Простирадло, згорнуте в виразкові клубки, обіймало мене маніакальною ніжністю, як беззуба мертвонароджена бабця, в якій залишилось лише одне — задушити, зламати, залишити сліди нігтів на шиї й розтанути у важкому хрипі. Його тканина прилипала до паху, попереку, між стегнами, як запечена тканина на опіку. І десь всередині, між хребцями, у спинномозковій прослойці, почала повзти маса — не страх, не біль, а саме маса, тремтяча, як м’ясо в руці старого, щільна, хижа, і вона повзла вгору, ніби лізла з дупи, по судинах, по внутрішніх тунелях, як щури під шкірою, і зрештою рвалася в грудях феєрверком.
Але не світлом — уламками. Кристали — як сльози, заморожені в морозилці, розпиляні тупою пилкою і вставлені в тіло. Вони крутились, як леза м’ясорубки, у венах, артеріях, у кожній слизькій трубці, прорізаючи тканини, як мовчазні хижаки, залишаючи холод, що палив, як рідкий азот, і звук — не біль, а звук — ніби хтось тер по вушну раковину шприцем, наповненим термітами. Я бачив таких — вони вилазили з крісла, коли батько влетів у дім із синцем під оком і матір’ю в волоссі.
Кожен вдих став згодою на катування. Легені тягнули повітря, але воно було чужим: густим, як прокислий соєвий соус, із цвяхами і кислотою, в якому вже повзали личинки. Вони не ховались. Вони хотіли бути поміченими. Я годував їх собою. Кожне скорочення діафрагми — мов удар молотком. Вони вповзали в трахею, виїдали бронхи, повзали плеврою, і я чув їхній сміх. Катетер. Без сенсу. Без причини. Просто вживлений. Просто вставлений. Як покарання за те, що я дихаю.
Коли я заплющував очі, в темряві виникала карта — не бачення, не сон, а карта, як анатомічна дошка, вирвана зі стін патологоанатомічного театру, де замість студентів — сліпі жерці, які не навчаються, а моляться гниттю, вирізаючи молитви скальпелем у кишках немовлят, а потім заливають усе це формаліном і читають уголос.
Судинами текло не життя. Не кров. А іржава залізна суміш. Кільця паркану, уламки скла, цвяхи, бумеранги. І кожен з них знав, як мене ламати. Не вбити. А саме ламати. Щоб хотілось залізти пальцями в живіт, знайти селезінку, відгризти, розчавити в долоні, виплюнути, померти — але повільно, з насолодою. Щоб голову розірвало судомою, і вона билась об камінь, як голова немовляти в баченні туберкульозного пророка. А потім прийшла б лава. Так. Лава вічності. Не вогонь — а пір’я. Пір’я мертвих птахів, що здихали в муках.
А в серці сидів ком. Без образів. Без релігії. Просто ком. Твердий. Сморідний. Як недосмажена печінка з пліснявою. Він слизився. Як бог на троні з гною. І їхав на протитанкових їжах — тих самих, що крутились у грудях. Я знав: він чекає. Він дихає. Він жере. Він знайде мої кристали, втопить їх у жовчі, обліпить слизом, зшитим з проклять, і потягне їх у кишки. Туди, де темрява. Де живе страх. Де все тремтить. Де все гниє.
Я лежав. Мовчки. Дивився у вікно. Одне скло — порожнє. Інші — завішані. Тканина стара. Тхне котом. Пліснявою. Псинею. Я шукав щось. Хтось мав бути живий. Але вулиця — мертва. Як язик корови. Відрізаний. Кинутий. Що шевелиться. Але не говорить.
І тоді воно прийшло. Не паніка. Не страх. А вічність. Слизька, як гній з очей, з дупи, з болю. Я зрозумів — тіло моє стало ганчіркою. Мокрою. Не від води. Від розпаду. Не від сліз. Від трупних соків. Слабкість не приходила. Вона завжди була. Вона жила. Смоктала. Як бог-паразит. Як черв’як з венозними щупальцями. Як святиня, вилізла з дупи батька, що здох у туалеті, а потім повернувся з жовчю в бороді.
І вони — так, ці черви — повзали. По підлозі. По калюжі. Повільно. Один луснув. Як сосиска. Шкірка — залишилась. І всі вони рухались — в ритмі мого серця. Один в один. Синхронно.
Це не хвороба.
Це пробудження.Пробудження
