Ніхто не стане сперечатися з тим, що Говард Лавкрафт змінив літературний світ і започаткував цілий новий жанр творів. Він не просто доповнив жанр горорів новою течією, він створив цілий міфотворчий Всесвіт, у рамках якого творили й багато інших письменників, наслідуючи Лавкрафта. Разом з друзями та прихильниками він створив цілий вимір, у якому існують забуті Древні, давні космічні боги та первісні форми життя, що збереглися до часів існування людства. Він здійснив революцію у писемному мистецтві, але, на жаль, не встиг насолодитися своєю приголомшливою славою.
Що ж прикметного є у творчості Лавкрафта? Чи варто очікувати одкровення після прочитання його творів? Якою постає легенда 20 століття для сучасного перенасиченого читача?
Зараз я розкажу про свої особисті враження.
Загальні враження
Особисто для мене стиль Лавкрафта виявився надто розлогим та неквапливим. У довгих описах пейзажів, самоповторах та філософуваннях є свій шарм, який буде до смаку певним читачам, але мене це не зачепило. Мені спосіб Лавкрафта, у який він розгортає події та розкриває персонажів, здався нудним та надлишково повільним. Оповіданням бракувало дії та яскравості. Іноді про наступні події встигаєш здогадатися за сторінку-дві до них, а оповідь усе відкладає їх розлогими зверненнями та попередженнями до чутливих читачів. Гадаю, Лавкрафт може сподобатись, як не дивно, прихильникам Толкіна — у трохи сухій та наближеній до наукової манері Лавкрафта прослідковується щось схоже. Він дуже детально пропрацював лор свого Всесвіту та буквально завалює читача деталями світобудови. Інколи він описує свій Всесвіт так, наче пише псевдоісторичну працю, щось на кшталт мандрівних описів Миклухо-Маклая чи Боплана.
Що ж до враження від його літератури жахів, то вона не є саме моторошною. Вона не налаштує на ту атмосферу, коли, читаючи посеред ночі, буде страшно увійти до темного коридору чи зазирнути під ліжко. Можливо ефект переляку нівелюється саме через відсутність раптовості - Лавкрафт дуже поступово підводить читача до жахіть, більше наголошуючи на тому, що читач має боятися, ніж лякаючи несподіванкою. Оповідання Лавкрафта не лякають (особисто мене) і є цінними радше не через свою здатність викликати переживання у читача, а через ту скрупульозність, з якою автор створює свій власний легендарій. Для сучасного читача, пересиченого різноманіттям ринку жахів, не будуть страшними створіння з цих творів. Як би Лавкрафт не наголошував на їхній огидності та протиприродності, сучасний читач вже бачив усіх потвор, на яких тільки здатна людська уява. Втім, Лавкрафт вигадав багато істот, що населяють його Всесвіт, тож їх буде цікаво вивчати тим, хто отримує задоволення від вивчення лору літературних світів. В нього була неймовірно багата уява, і у тих випадках, коли він дозволяє нам побачити створінь зі своїх фантазій, вони дійсно вражають.
Рання творчість Лавкрафта взагалі є доволі наївною. До прикладу, “Старий вар’ят”, яке по суті є пропагандою тверезості на рівні топорної соціальної реклами, або оповідання “Вулиця” - трохи містична, трохи ностальгійно-лірична історія про вулицю, що мала певний рівень сантиментів. Найкращим з ранніх творів Лавкрафта я особисто вважаю “Люба Ерменґард” - це унікальне оповідання, що відступає від типових Лавкрафтівських мотивів, не є ані літературою жахів, ані фентезійним оповіданням про інші світі. Це доволі кумедна пародія на мелодраматичну літературу, що обігрує стереотипи сучасної Лавкрафтові романтичної прози. І попри те, яку іронію у це оповідання закладав сам автор, мені навіть сподобались головна героїня та її пригоди.
Також у деяких оповіданнях Лавкрафта можна помітити мотиви, що нагадують Герберта Велса.
У оповіданні “Ex Oblivione” головний герой у своїх снах постійно бачить браму з бронзовими дверима, що відділяє його від жаданої цілі, кінця його шляху. У цьому прагненні відшукати двері, що відділяють героя від чогось бажаного, є велика схожість з оповіданням Велса “Хвіртка в стіні”, де головний герой так само бачив двері, за якими бачив прекрасний квітучий сад. Оповідання Велса змальовує популярний на початку 20ст. мотив у літературі — протиставлення естетики мрій та прагматизму реальності. Я не можу стверджувати, що Лавкрафт надихався Велсом, але між оповіданнями біля 15 років і помітно, що вони мають спільну ідею втечі від реальності. І в обох оповіданнях межею між двома вимірами слугує хвіртка у стіні.
Ще одним оповіданням Лавкрафта, яке сильно нагадує Велса, є “Зачаєний жах”. Далі будуть відверті спойлери, тож попереджаю тих, хто їх не схвалює. Отож, у оповіданні Лавкрафта головний герой досліджує історію давнього шляхетного роду, представники якого були відлюдниками та зникли зо 200 років тому зі свого родового маєтку. Згодом герой з’ясовує перебіг тих подій та виявляє, що численні нащадки роду спустилися жити у вириті підземні ходи, що простяглися далеко навкруги маєтку. Колишня аристократія пристосувалася до нового середовища, перетворившись на нічних волохатих створінь. За описом ці створіння неймовірно нагадують морлоків з “Машини часу” - колишні люди, що еволюціонували у пристосуванні до підземного середовища, вкрившись хутром та розвинувши зір у темряві. І те, що вони вибираються нагору темними ночами та полюють на людей, ще більше уподібнює створінь Лавкрафта з морлоками.
Герберт Веллс є одним з моїх улюблених письменників, тож я не знаю як поставитись до такої подібності. Але це лише два оповідання з ранньої творчості і, можливо, вони просто відповідають якимсь тенденціям літературного світу на початку 20ст.
Характеристика міфотворчості
Особливістю творчості Лавкрафта є те, що кожне з його оповідань має за місце подій один спільний Всесвіт. Усі персонажі його творів живуть у одному й тому самому світі, іноді перетинаючись одне з одним, іноді згадуючи події інших оповідань у вигляді такого собі камео.
Провідним мотивом творчості Лавкрафта є те, що поряд існує безліч вимірів, об’єднаних своєрідним переходом, перехрестям між ними — світом сновидінь. Через сновидіння сновиди, мандрівники світами, переміщуються між вимірами. Через сновидіння жахи з інших світів потрапляють до раціонального та прагматичного світу людей.
Найвідомішими творіннями Лавкрафта є Ктулху та таємнича книга Некрономікон. Але, на мій погляд, у “Покликові Ктулху” Древнє та жахливе божество постає менш грандіозним, ніж можна було б очікувати після того, як Лавкрафт нагнітав усю жахливість та огидність Ктулху. Головний герой успішно рятується від цього могутнього та загрозливого створіння, й навіть у погоні у своїй рідній стихії, воді, Ктулху не здатний наздогнати людський човен. Зрештою його прояву (вочевидь, то було не матеріальне тіло Ктулху) просто розчавлюють і він повертається до місця свого ув’язнення та вічного сну. Не стається ані апокаліпсиса, ані масштабних руйнувань, ані великої битви неуявно жахливим породженням глибин — нічого епічного.
Взагалі, складається враження, що чудовиська та Боги не є великою загрозою для людей у Всесвіті Лавкрафта. Максимум, що може статися — божевілля від нездатності осягнуте побачене після зустрічі з позаземними істотами. Самі люди спричиняють куди більше зловісного та жорстокого, і вчинки деяких головних героїв оповідань є дійсно аморальними, тоді як надприродні істоти дуже опосередковано впливають бодай на щось.
Та якщо вони не є загрозою, а лише незбагненною для людського сприйняття формою життя, вони все ж не позбавлені харизми. Принаймні, деякі з них. До прикладу, Ньярлатотеп здається доволі цікавим. Повзучий хаос, посланець божевільних Інших Богів, що існують у недосяжно високих вимірах, він постає у подобі високого худорлявого чоловіка з витонченими рисами. Лавкрафт описує Ньярлатотепа як такого, що має царствену постать, горду поставу та вродливе обличчя, що нагадує темного бога чи архангела. Вдягається він на манір єгипетського фараона й має таку саму смагляву шкіру, як древні правителі. І попри те, що Лавкрафт раз по разу наголошує на тому, що Ньярлатотеп має навіювати жах і є посланцем темних сил, коли читач разом з головним героєм нарешті зустрічається з ним віч-на-віч, Ньярлатотеп виявляється гордим та елегантним, а не втіленням усього моторошного, що існує у світах. Це не єдина його подоба і є у ньому лукавство, але він радше чарівливий та цікавий, ніж лячний.
Те саме можна сказати й про більшість створінь, вигаданих Лавкрафтом. Вони схожі на міфічних істот — сатирів, фавнів, химер, ґарґулій тощо. Деяких з них складно назвати приємними на вигляд, але й страшними теж. Ґулі (упирі в українському перекладі) взагалі є доволі шляхетним та дружнім видом попри деякі жорстокі звичаї. Сам Лавкрафт характеризує їх як таких, що викликають настороженість та відразу навіть коли виявляють приязність, але особисто в мене вони викликали симпатію впродовж усіх Картерових “Сновидних пошуків незвіданого Кадату”.
Словом, мені творчість Лавкрафта радше виглядає фентезі, ніж жахами. “Дивна література”, хоча в ній більше містичного, ніж дивного.
Цікавий погляд на міфологію
Лавкрафт доволі цікаво поєднав концепцію своїх світів з наявною міфотворчістю людей. До прикладу, у його Всесвіті легенди про дивний народець, що населяє безлюдні пагорби в непрохідних глибинах лісів, були спровоковані тим, що ці усамітнені місця є центром видобутку корисних копалин для позаземної розумної раси. Міфи про снігову людину походять від зустрічей людей з доісторичною расою прибульців, що населяли Землю ще задовго до виникнення на ній життя на тому місці, де згодом утворилася Антарктида. Перекази та казки про рулалок, либонь, утворилися після зіткнень людей з підводною расою безмертних істот, що є підданими Ктулху.
І хоч особисто я віддаю перевагу міфічній містиці та чарівним істотам з традиційної міфології, мені дуже сподобалось, що Лавкрафт вирішив пояснити існування міфів втручанням позаземного життя. Це додало його Всесвітові правдоподібності, оскільки вийшло так, що люди у Лавкрафтівській реальності так само пояснювали собі незрозумілі явища у той самий спосіб, що й наші реальні предки. Вони створили ті самі легенди, вигадали тих самих надприродних істот, щоб пояснити невивчені явища довколишнього світу. Як на мене, це дуже кмітливий та творчій підхід з боку Лавкрафта.
Застереження
Говард Лавкрафт жив у минулому сторіччі. І якщо сучасному суспільству ще дуже далеко до рівності, людяності та терпимості, то про часи Лавкрафта годі й говорити. Тогочасні упередження знайшли відображення у його творах. Часто Лавкрафт зневажливо відгукується про людей нижчих статків, асоціює інші соціальні групи з різноманітними моральними недоліками тощо. У його творчості присутні як елітаризм та класизм, так і расизм. Розвиненій сучасній людині можуть бути неприємними подібні висловлювання, що є цілком нормальним та зрозумілим. Варто пам’ятати, що по стількох роках після смерті Лавкрафта вже немає сенсу засуджувати його погляди, адже те суспільство та його упередження вже залишилися в минулому. Неможливо переконати того, хто вже помер. Але можна бути готовим до того, що у творах Лавкрафта зустрічаються висловлювання, які здадуться образливими сучасним читачам. Зрозуміло, що неможливо повністю відокремити погляди автора від його творчості, особливо якщо вони вплетені у сюжет багатьох його творів, але завжди варто оцінювати літературу критично та розуміти контекст.
Так само, як немає сенсу відміняти “Нову Елоїзу” Руссо за упередження проти жінок та пуританське моралізаторство, немає сенсу відміняти Лавкрафта за його погляди - письменники завжди творять у контексті своєї реальності. Колись мораль наших сучасників також застаріє і покоління майбутнього засуджуватимуть наших улюблених письменників за їхні варварські погляди.
Але, звісно, якщо подібні речі у тексті вас тригерять та псують задоволення, краще звернути увагу на якогось іншого автора.
