Осінь принесла в Прагу не лише холод і паморозь, а й ретельно спланований задум, що пов’язував жахливі вбивства, розкидані по старовинних костелах міста, із долею невдахи, на ім'я К. — тіні, вигнанця без роботи й майбутнього, але з пристрасною любов'ю до міста, яке повільно руйнувалося на його очах. Він жив у сутінках великої історії, що день за днем стирала стару Прагу і замінювала її порожніми й холодними будівлями. Страждання від безсилого споглядання цього занепаду точили його душу, доки на світло не вийшов загадковий лицар, який побачив у К. щось більше, ніж просто жалюгідного спостерігача. Нарешті настав час, коли таємниці, змінюючи свою подобу, повідають правду, яку століттями приховували величні костели, адже пробудився відкривач прихованих істин…
Хто вбивця, а хто жертва? Чи винен той, хто заплющив очі на злочини? І чи зможе К., головний герой роману «Сім костелів. Готичний роман з Праги», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, знайти істину за завісами минулого, перш ніж його власне життя буде знищене? Відповіді заховані у стінах костелів, серед вузьких вулиць і місць, де зупинився час і ніхто сторонній не наважується зайти.
Разом з цікавістю до будь-якого подальшого навчання вивітрились і останні рештки цікавості до суспільного життя, мені це все було огидним. Намагаючись втекти від власних думок, я вештався містом від Тєснова до Витоня і від Боїштє до Жофіна, і з чорною пеленою перед очима виміряв столицю, те, що визначає і творить її тілесну оболонку: її будинки. У Новому Місті всі церковні споруди старі й усі світські споруди нові, міська рада є винятком, який підтверджує правило. До церкви я вже не ходив, але чітко зауважував, що з храмами не могла зрівнятись жодна будівля; тоді як старі споруди, крихкі і вразливі колекційні експонати, мають величезну цінність і роблять Прагу Прагою, будівлі, яким заледве сто років, — це промислово витворені предмети щоденного вжитку, які могли б з таким же успіхом стояти десь у Хрудімі чи Усті-над-Лабем, усюди такі ж великі, такі ж зручні, такі ж безплідні. Архітектори шести століть розтоптали задуми засновника Нового Міста, я просто-таки відчував їхню злість, яка накопичилась через нестачу покірності, їхній дріб’язковий спротив предкам, їхню помсту за те, що рівня будівництва XIV століття може досягнути лише горстка найбільш талановитих. Я щиро ненавидів цих новочасних архітекторів, оскільки вони мали своїх учителів, які були найкращими з найкращих. Готичні будівничі були єдиними, хто підняв бунт проти античності, вони запропонували стиль, який досягав неможливого: у людських житлах він відобразив перемогу духа над матерією. В усіх попередніх і наступних періодах відбулось протилежне. У мене виникла думка, що світ не мусив би дочекатись провалу модерності в апокаліпсисі XX століття, якби він залишив собі свій середньовічний архітектурний стиль. Злочин, очевидно, не став би щоденною буденністю, — як цього і не було за Карла IV, — ми б не наїдалися нею, як чорною гостею, поданою ведучими телевізійних новин. Телебачення взагалі не з’явилося б. Не було б модерної архітектури. Такі люди, як отець Флоріан, не мусили б гинути від рук безбожників.
Але історія йшла іншим шляхом, з цим нічого не можна було вдіяти. У навколишньому світі, за яким я спостерігав, я не хотів жити, але з цим нічого не міг зробити. І все ж я відчував якусь потребу. Хотів якось опонувати порядку, який уважав поганим, перекрученим, убивчим. Так у мене виникла думка приєднатись до поліції. Я сам з цього сміявся, уявляючи себе у формі, як зі зброєю за поясом охоронятиму всіх цих обмежених, засліплених дурнів — мешканців міста, що занепадає; мене поглинали приступи сміху, настільки чорного, що я в ньому знайшов вихід з вічного смутку своєї душі. Ця фантазія раптом відібрала в мене сон: якщо всі з такою радістю хапаються за нечувані можливості, які їм пропонує нова ситуація, чому б мені теж за них не вхопитися? Однак іншим способом і по-своєму.
Одна перевага була в тому, що, ставши поліціянтом, я уникнув би обов’язкової служби в армії, яка мені загрожувала вже з дня на день, але найважливішим для мене була підвищена небезпека для життя, до якої я, як сподівався, очевидно, потраплю. Я переконав себе, що стану божевільним зразком для нашого особового складу, швейком навиворіт, зелотом у поліційній формі. Я не хотів жити, однак у мені не було ані достатньо відваги, ані рішучості, аби з усім покінчити. Пожертвувати життям задля іншої людини — це вже було щось геть інше. Я хотів ризикувати, раптом я захотів озважитись, довідатись, що в мені є, нехай це й буде останнє, що я про себе дізнаюся. Підставити власну шкуру й показово її втратити — чи ж це не ідеальне алібі для того, хто жив з відчуттям, що він народився в неправильний час?
Ця наївність, непозбавлена, однак, певної винахідливості, розбудила в мені певну веселість. Господиня дому мене вже давно не бачила в такому стані і тому вирішила, що я остаточно з’їхав з глузду. У цьому настрої я зголосився в приймальному пункті поліції для другого празького округу. Мене прийняли без жодних застережень і визначили дату початку навчання в академії. Коли я зізнався поліційному лікареві, що останнім часом у мене були проблеми з алкоголем, він, сміючись, мене переконав, що це вони з мене легко виб’ють.
Вишкіл пішов мені на користь, попри те що там з мене вибили більше, ніж я того хотів. І я ні в чому не відзначався. При стрільбах з пістолета мої тремтячі руки становили загрозу для інших стрільців, заняття в автошколі я облишив після того, як одного разу зденервовано покинув автомобіль на людному перехресті. Мені краще давались завданя з комунікації, гірше — фізична підготовка і бій один на один. Разом з іншими я подолав усі предмети, однак уникав практики там, де це тільки було можливо: мене нудило від близькості спітнілих чоловічих тіл, я відчував у них дух брутальності і насильства. Уже тільки цим запахом мої суперники виганяли мене з рингу, свої втечі я пояснював алергічними нападами або неконтрольованою кровотечею з носа. Мої майбутні колеги лякали мене, я мучився, уявляючи, на що здатен їхній гнів. Так легко втратити співчуття, сумління і здоровий розум! Півень, бик, баран і пес — це були чотири категорії, на які я сортував бійців на смердючих матрацах, повільно стежачи за ними з хустинкою біля носа. Мені вже геть не подобалось, що я з власної волі погодився стати одним з них.
Шлях до інших мені знову, як і багато разів перед тим, заступило моє ім’я. Як я й передбачав, зовсім скоро воно стало предметом кпинів. Деякі кадети пішли назустріч моєму проханню і називали мене К., але навіть вони не сприймали мене серйозно. Упевненість у собі знову почала кудись зникати, вона витікала як вода крізь пальці.
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
