Крізь відчинене вікно під рясні співи цикад неквапом вповзає побронзовілий липневий вечір. Слідом за ним, соромлячись, зазирає молода повнотіла вишня. У пустому чистому небі губиться звук останньої електрички, що везе своїх нечисленних пасажирів на захід, прагнучи наздогнати сонце, яке вже ген далеко за горизонтом. Лише помаранчеві відблиски, які помалу рожевіють і тьмяніють, мов старе золото, видають його нещодавню присутність.
Вже не чутно голосів дітей із рум'яними щоками. Гойдалки сутуло стоять поміж пісочниць і смутно роззираються довкола. Чекають ранку і нового руху. Не чутно гамору з сусідніх дворів. Усі роботи скінчено, а інструменти повернуто до прохолодних майстерень і комірчин. Простір темнішає і сповільнюється. Часом гостре світло автомобільних фар з близької дороги намагається прорізати темряву. Але вона одразу ж сходиться за ними, як вода за кораблем; виповзає з-під набубнявілих зеленим соком крон, аби розповзтися світом. Ще трохи і неприродньо біле від екранного освітлення обличчя буде єдиним острівцем світла на цьому маленькому клаптику життя.
Невловимими й нечіткими силуетами пролітають нічні птахи. Шерхає трава, вигинаючись від чиїхось лап, а очі іскряться, віддзеркалюючи останні світла. Западає ніч, в яку виходять усі ті, кому підвладна навіґація темряви. Непомітно палахкотять достиглі вишні, переливаються у темряві грудки порічок, впинається у м'яку темряву вістрями стебел зелена цибуля, дрімають і ростуть маленькі кулачки яблук і довгі виноградні лози, обплітаючи собою паркани і ринви. Засинає все, що має спати.
Прокидається все, що розуміється з ніччю. І видно тільки силуети розлогих крон: чорніші за ніч, вони віддають їй свою непроглядність. Ще трохи і все зчорніється. Ще трохи і бронза вечора стане вугіллям, а цикади замовкнуть, бо їхні голоси не матимуть сил переспівати цю темінь. Лиш собаки час од часу вигавкуватимуть в ніч свої смутні пісні. Але не почувши відклику, вертатимуть у дерев'яні будки, тарахкочучи ланцюгами. Тиха містерія ночі. Все спить, попивши на ніч з ріки молока.
Ось і все. Немає більш нічого, крім блідого обличчя і метких пальців, що вистукують слова чорними квадратами. Вартувало б написати ще щось, скориставшись розкішною нагодою — у ніжній тиші споглядати й описувати вечір, не менш делікатний і спокійний. Таких тепер мало.
Набагато більше інших вечорів — рубінових від вогню і масних від диму й крові. Страшних, набагато чорніших вечорів, із вибитими вікнами, крізь шпари яких вповзає лише загибель під рясне ридання скалічених. Сьогодні нашому шматочку простору, можливо, вкотре пощастить — він зостанеться недоторканим. І завтра знову буде нагода для маленької розкоші — якусь мить не думати про війну.
