Буває, ранок дихає туманом,
І день здається важчим за свинець.
Коли старе ятрить глибоку рану,
А думка шепче: «Це уже кінець».
Але у цьому затінку німому,
Де холод обіймає за плече,
Я раптом згадую про шлях додому
І те, як в жилах теплий струм тече.
Це не втеча у вигадані мрії,
Це вибір — бачити, як сонце п’є росу.
У кожній дрібці, що серце гріє,
Я відчуваю істинну красу.
В горнятку кави, що парує ніжно,
У випадковій усмішці в юрбі,
У тому, як весна, нестримна й сніжна,
Дарує право бути «тут» собі.
Ми сильні тим, що вміємо прощати
Свої падіння, втому і жалі.
Ми вчимося заново літати,
Тримаючись міцно за край землі.
Бо щастя — це не відсутність болю,
А здатність прорости крізь камінь і пісок,
Писати власну, не чужую долю
І робити впевнений, живий і світлий крок.
Поглянь на руки — в них тримаєш всесвіт,
Поглянь у дзеркало — там воїн і дитя.
Ми збудували надії перехрестя
На самім вістрі дивного життя.
Нехай за вікном гуркочуть громовиці,
У центрі бурі в нас — ясна затишність.
Ми бережемо світло у зіницях,
Бо в кожнім «зараз» квітне наша вічність.
І ось він — ранок. Чистий, як молитва.
Дорога кличе в обійми золоті.
Програна втома. Виграна битва.
Найбільше щастя — просто йти.
Жити. Любити. Дихати. Прощати.
І знати: темрява не має влади там,
Де ми навчилися сонце створювати —
На зло всім вітрам і всім вікам!
