Небо… те саме небо…
Синя нескінченність думок і надій,
і шепочуть у височині мрійливі вітри —
і плине життя крізь глибини душі.
Та не всі несуть у собі світлі думки,
і для кожного прийде розуміння:
нема вже того життя
після двадцять четвертого лютого.
І з вибухами впаде небо
зі своєї недосяжної висоти,
гримне, ламаючи все,
й не обмине нікого.
Багато сліз пролилося від цих подій,
аби загасити душевний вогонь…
Та попіл, що летить у повітрі —
це наше зотліле минуле.
Немає вже тих спогадів —
довоєнних, теплих, справжніх…
Бо й мене не оминув
цей життєвий вогонь.
Та все ж ми — сини своєї висоти.
І що б не трапилось — пам’ятай:
життя минає,
але нові спогади ще попереду.
Тож посміхнись…
бо ти ще можеш читати вірші,
а не сидиш у тьмі
власного душі.
Всім привіт.
Я думаю що кожен зрозумів про що цей вірш, і хоч я його не вважаю доволі гарним порівняно з іншими, та все ж він тут, бо маю я ще вірші, але гарне люблю берегти на потім.
Цього разу історії не буде, але є проста коротка думка, що хоч я не пам'ятаю того миру в якому зростав, та все ж пишу й живу далі.
Якщо ви маєте свою історію чи ідею, або просто хочете висловити думку, то прошу до коментарів.
