Вереснева читанка – мала латиноамериканська та польська проза, гарна розважальна НФка, продовження історії світу де всім керує доля, серйозний наукпоп про кельтів, класика нуару, манґа про косплей та зміну ґендерних ролей, НФка про мову, манґа про кровосісь, фотобук старих хат.
Хуліо Кортасар "Усі вогні - вогонь".
Нарешті мої лапенята та оченята дійшли до Кортасара - класика аргентинського магреалізму. Варто було б почати з "Таємної зброї" чи "Бестіарія", як більш ранніх творів, але ні. Я почала з середини творчості - авторської збірки оповідань "Всі вогні - вогонь".
Збірка складається з восьми вельми різних оповідань - реалізм, символізм, нью-вейв, психологічна та химерна проза. Тут можна знайти вельми... різні штуки.
"Південна автострада". З першого ж оповідання й одразу ж в серденько. Ця оповідка понад усе нагадує Балларда, і Балларда соціосатиричного, а не постапокаліптичного, на кшталт "Висотки" та "Бетонного острова". На трасі в передмісті Парижу утворився кількаденний затор, а отже людям треба якось виживати, гуртуватися і все таке інше. З плюсів, люди тут нормальні, а не гімно бо тому що гімно. З прикольного, імен тут особливо нема, люди описуються через свої машини. Було помічено речення на сторінку. Так і запишемо - крапки обкладаються податками.
"Здоров'я хворих". 10 з 10 о боже 10 з 10. Велика латиноамериканська сім'я намагається приховати від матріарха смерть улюбленого хлопчика (хлопчику вже більш як двадцять рочків, якщо що) та хворобу улюбленої тітки. Усі можливі хитрощі йдуть до праці, тільки б не засмутити матусю. Прекрасна іронічна сімейна історія. Тепла, лампова й оце от усе.
"З'єднання". Я тупенька, тому я не знаю, чи є ГГ цієї історії алюзією на Че Гевару, але може і є. Тематика категорично повз мене - група повстанців пробирається крізь джунглі зі складнощами, складнощами та складнощами. Такий собі більш реалістичний ФарКрай 6. Зважаючи наскільки попри мене ця оповідь, здивуйтеся, бо вона таки гарна та дуже мені сподобалась. Чисто за сам текст.
"Сеньйорита Кора". Історія про нічну медсестру та хлопця з ускладненням після апендициту. Нічого неймовірного в аспекті сюжету. Спочатку хлопець готується до операції, а потім очухується від неї. З прикольного - дуже плавно змінні ПОВи. На середині абзацу, речення, ледь не слова, ПОВ може змінитися на 180° і це виглядає на диво органічно та цілісно.
"Острів ополудні". Стюард літака закохується в миловидний грецький острів понад яким щоденно пролітає літак у якому він працює. Мабуть, це історія про зіткнення мрій із реальністю. Ще й дуже приємно написано. Ніби ось ті дифірамби Італії у Гайсміт, тільки концентровано і в одному оповіданні. Щоб ви відчули чому тим американцям в Італії іноді як намазано.
"Інструкції для Джона Говелла". Постмодерна історія про те, що світ театр, а люди в ньому актори.
"Усі вогні - вогонь". Дві часові лінії, два приречених кохання, дещо різні та однаково трагічні фінали й знову, знову, розповідь зі змінними ракурсами, як у "Сеньйориті Корі". Дивна, та гарна історія.
"Інше небо". На превеликий жаль для мене, остання історія зайшла найменше. Богема, повії, напіврозкішний стиль життя та страждання. Дуже цікаво, але ні. Я пас.
Лукаш Орбітовський "Голова змія".
Ну... Перший поляк з серії Amalgama котрий мені не зайшов. Осьо тут Збєшховський, а тут два Раки (Рака?) перший, другий.
[...] і всі були одностайні в тому, що тут відбувається якась хуйня, а може, й щось гірше.
"Голова змія" - це збірка малої форми різних років, які вибірково репрезентують оповідання з 2002 до 2019 років. Взагалі в Орбітовського оповідань багато (що гарно) і вони різні (а це вже не дуже, що дивно, бо зазвичай мені подобається різноманітність).
Свій творчий шлях Орбітовський почав зі звання "польського Кінга". Достеменно невідомо, чи таке звання звеличує автора, чи ж прирікає на сумне майбутнє, та маємо те, що маємо. Рання творчість Орбітовського максимально наближено до реальності відтворює буття чьотких пацанчиків з усім відомих районів. Матюки через слово, конкретне сприйняття навколишньої реальності, бла-бла-бла... У автора прекрасно вдається відтворити зріз такого суспільства і перша половина книжки була чудовою. "Розповідь таксиста" (2003) про причини смертей таксистів з вуст сина таксиста, "Пси святвечора" (2003) про життя помірно богемного письменника, вихідця з села, у радянські часи, "Angelus" (2004) про чувачків, що створили агентство, яке повідомить погані новини замість вас, "Шлях до богомолихи" (2002) прохолодна історія, як пацан їхав поїбатися до чужої дівчини, а дорогою перестрів усіх знайомих і шо з того вийшло, "Автострада" (2005) про буття дітей та міські легенди в маленьких містах, "Ломбард" (2005) про, яка ж несподіванка, ломбард та релігію, "Не помирай раніш за мене" (2006) про біблійські апокрифи, металіста та поліцію. От я власне й розказала про першу половину книги. У всіх вищевказаних історіях, окрім "Шляху до богомолихи" є або горорний, або флер міських легенд. Одним словом, щось лякливо-фантастичне та й буде.
У середу може статися що завгодно - народяться кури з трьома головами, а жінки завагітніти без очевидної на те причини.
Але починається друга половина книги та все стає... гірше. Нє, може вам і зайде пізніший, більш вишуканий та вийобистий Орбітовський, але я людина проста. За високою літературою я піду до Кортасара, а не до Кінга-переростка. Сорян за дещо агресивний тон, але далі все було так нудно, що я то особливо не здужала, а коли друга книга в місяці наполовину бека, то це засмучує. Отже. Трохи технічного. Перша половина книги це сім історій. Друга половина - п'ять. Отже, історії стали більші.
"Бійся зірок, ховайся в диму" (2007). Це історія про поступове заглиблення у власний безум вагітної жінки. З максимально особистісної точки зору. Від автора, котрий, за його ж власними словами, "не дуже вміє писати про жінок". Ну. Пан-то має рацію. Варто було не братися за те чого пан не дуже вміє, бо ця історія була нудненька. Попередні оповіді будувалися на діалогах, на відтворення буття гопарських форм життя. І це було добре. Справді добре. А довгий внутрішній монолог із символізмом та описами ну якось не дуже.
"Вірменин Попель" (2007). Друга світова, алюзії на польську класику літератури та ще щось (якщо зважати на післяслово перекладача). Я це взагалі не змогла читати. Було нудно, сумно та печально. А я зара читаю Шульца, мені є з чим порівнювати. Я навіть не певна чи в оповіді є щось містичне.
"Голова змія" (2009). С - символізм. Б - багатозначність. В - висока література. А також нудна огида, нудна затягнутість, яка тягнеться, тягнеться, тягнеться, тягнеться, і ти вже все зрозумів, а історія тягнеться, тягнеться, тягнеться, тягнеться. І тримайте нецікаву огидність, не як у Джюнджі Іто, а нудну та примітивну. І біблійні алюзії, бо "змій", це буквально Той Самий Змій. Бе. Нудно. Нуднонуднонудно.
"Ніч двійників" (2010) та "Час імператорів" (2016-19) я не читала. Моя цікавість до автора зробила фьють-ха. Так що на цьому я й закінчила.
Основна проблема книги - дуже дивне компонування від видавництва. Так, творчість Орбітовського змінюється і це може бути цікаво, але ця книга гарно репрезентує ранню творчість і якимись віхтями показує пізню. Тут шматок, там дрібка і ніхуя не зрозуміло. Якби це було видання з усією малою формою Орбітовського, то окей, питань немає. Але ЦЕ видання... Хочете почитати низьку прозу/горор? Осьо перша половина книги, а з другою половиною - утріться. Хочете читати високу прозу? Так, мені не зайшло, але у людей різні смаки. Тож так, хочете читати високу літературу, подекуди на межі з розважальною? Ідіть нахуй в першій половині книги, але зате ось є друга половина. Ну й шоб шо так робити? Книга еталонно відтворює принцип "ні собі, ні людям". І так, видавець це усвідомлює, бо післямова перекладача нагадує балаканину перед викладачем радянської школи на семінарі де треба виправдати чому в книжці взагалі є щось розважальне та низьке, а не тільки високолоба друга половина.
Марта Веллс "Щоденники вбивцебота".
"Щоденники вбивцебота" це цикл з дев'яти історій малої та великої форми (дев'ята має вийти у 2023 році). Перша історія "Всі системи: небезпека" отримала Неб'юлу, Локус та Г'юго і була номінована на премію Філіпа Діка. Друга "Штучний стан" - номінована на Неб'юлу та отримала Г'юго та Локус.
Ще про технічні моменти. Книжки тоненькі, бо це по факту повісті. Можливо це фінансовий мінус, але як воно так видавалось англійською, то я ніц не маю проти, бо: 1) авторський задум; 2) гарні обкладинки.
"Штучний стан". Перша історія знайомить нас зі світом достатньо далекого майбутнього в якому людство успішно досліджує та колонізує інші планети. Ми ж спостерігаємо за компанією науковців, які працюють на нещодавно знайденій планеті з точки зору вбивцебота - робота-захисника-охоронця, якого добровільно-примусово надає страхова компанія для подібних праць у потенційно небезпечних місцинах. Вбивцебот у нас не простий, а хакнувший власний модуль контролю, бо йому си було нудно, а ще в нього є темне і сумне минуле, але про це пізніше. Тож вбивцебот хакнув сам себе і тепер, замість того, щоб влаштовувати криваву людську баню (що він може) він дивиться серіяльчики (вже на 397 серії "Місячного святилища"). Далі все як завжди. Планета виявляється із сюрпризом, несподіваним, бо рушниці на стінах натякали не на те, а головною принадою стає власне стилістика розповіді з вуст доволі пофігістичного, асексуального (що логічно, він ж-бо не сексбот), та асоціяльного (що кумедно, бо він си встидає від спілкування як анімешний ПЯШ (пересічний японський школяр) при з'яві ґяру).
"Всі системи: небезпека". В другій історії вбивцебот отримує документальну свободу й рушає на простори вільного космосу. Для початку пан вирішує прискіпливо заглибитися у власне непевне минуле (а рушниці на стінах починають натякати, що глобальна ідея циклу буде про повстання роботів, бо нюанси, як завжди, є). Подорож до власного минулого й встрявання в нову пригоду трапляється в компанії з ДАТ (дупоголовим аналітичним транспортником) у якого немає зброї, але є пристрій для розв'язання проблем із метеоритами. Дружба ДАТ та вбивцебота починається з того, що вони разом споглядають серіяльчики. Реалістично, і не посперечаєшся.
Зважаючи на перші дві книги це... власне той цикл, якого мені дуже не вистачало. Це НФка, але не гардкорна, а лайтова. З пропрацьованим світом, але без акцентування на ньому. З гарним гумором, а не надмірною сурйозністю. Це гарна розважальна фантастика з наявністю непоганих ідей. Тож так. Чекаю продовження.
Бернард Корнвелл "Володар Півночі".
Третя частина "Саксонських хронік". Перша тут. Друга тут.
[...] у світі, яким керують боги, а доля людська відома лише трьом прялям, клятви - єдина річ, у якій ми можемо бути певними. І якщо я порушу слово, то ніколи не матиму певності, що люди дотримуватимуться обіцянок, даних мені. Це я добре затямив.
Пригоди Утреда продовжуються, як і принцип 1,5 дівки на книжку. У цій частині Утред стає спроможним допетрати, що Альфред се не найгірший варіянт, а ще хлоп завершує ту частину помсти, яка стосується більш уподобаної ним сім'ї, себто помсти за данського названого батька.
Як не дивно, але третя частина стала помітно кращою. ГГ звучить все так ж ауфно рефренячи щось там про долю та іронізує над християнськими віруваннями. Не можу сказати, що щось із цих двох речей мені не до вподоби. З додаткових плюсів - Корнвелл перестає додавати включення з к̶о̶д̶е̶к̶с̶у̶ ̶а̶с̶а̶с̶и̶н̶і̶в̶, себто історичних та культурних довідок стало менше й текст не переривають на пояснення контексту заради пояснення контексту. Що з цього виходить? Книжка остаточно стає пригодницьким фентезі. Про світ і всякі подібні штуки вам розказують контекстуально, є дрібка ніяк не поясненої магії, побільшало жіночих персонажів, які навіть намагаються щось робити, а не тільки плисти за течією. Я ж кажу, фентезі.
Мав би я вибір між утриманням Беббанбурґа і збереженням якихось мощей, залюбки віддав би хоч і всіх святих покійників. Бо священні мертвяки дешеві, а така фортеця, як Беббанбурґ, - велика рідкість.
Про технічні моменти. Блискучий малюнок на обкладинці, як завжди, видно тільки з певних ракурсів, зате білі крапочки видні просто чудово. Можливо це баґ, але мені норм. Папір все ще еко. Ляссе все ще є. З мінусів ляссе - воно того штибу, яке легко кошлатиться і яке не можна підпалювати, бо воно горить, а не запечатується. Позолота на обрізі стала краще, більше не лущиться на пучки пальців.
Даїті О гОґейн "Історія кельтів".
"Історія кельтів" - це, як на мій дівоцький розум, саме наукова праця про історію кельтських племен. тому читалась вона складно та довго. Та й таке. Не буду казати, що я зрозуміла/запам'ятала все-все-все, але навіть та залишена в голові дрібка інформації доволі цікава, хоч книжка скоріше призначена для істориків, або людей котрі сильно в темі.
Отже, перший з десяти розділів розказує про походження кельтських племен та спільні, скажімо так, культурні та мовні принципи цих племен. Наступні вісім розділів розказуються про та на базі інформації від тих, у кого була розвинена писемна культура та імперія. Себто, більша частина книги буде розказувати про те, як взаємодіяли кельти та римляни. Нє, іноді буде розповідатися про взаємодії з іншими цивілізаціями, але зазвичай... Сулла, Карфаген, Цезар, Економічні завоювання Риму, воєнні перемоги Риму (іноді й поразки, але на великий дистанції все фігня), податки Риму, мито Риму, романізація, централізація, імперіалізація, і так далі. Останній розділ розказує на загал про долю залишків кельтів у новому світі без Риму й на світанку Середньовіччя.
Що ж по цікавинках. Кельти жили по всій Європі й були розрізно-єдиними, що правда не дуже допомогло проти опрессії імперії. Менш розмаїтої та цікавої, проте більш цілеспрямованої. Однією з найбільш дивовижних, особливо після Корнвелла, штук, було усвідомлення масштабів всього за часів Риму. Від розмірів армій, які з тисяч та десятків тисяч всохли до вуличних сутичок стінка на стінку та радістю при наявності сотні воїнів. Це звісно дещо перебільшення, й проблеми з кельтами охоплювати всю Європу, а не один острівець, та все ж. Взагалі іронічно, що основна думка за результатами книжки, це роздуми про те якою ж махіною був Рим. Все ще цікаво що було б, якби він не дав дуба…
По технічних моментах. Ілюстрації, чорно-білі, є у вигляді окремого блоку всередині та по тексту розкидано трохи таких же чорно-білих карт.
Реймонд Чендлер "Глибокий сон".
Реймонд Чендлер - це один з основоположників жанру нуарного детектива. Сценарист та письменник, народжений в Америці, але зрісший та отримавший освіту в Англії й знов повернувшийся в Америку після невдачі реалізації на ниві поетства.
Лицарі на конях нічого не означали в цій грі. Це була гра не для лицарів.
1939 рік. В Європі розминаються жорна Другої світової війни, а в Америці? Найактуальнішими подіями досі залишаються наслідки сухого закону та Великої депресії. І ось, приватний детектив Філіп Марлоу (тверезий та гарно вбраний), стоїть перед дверима непристойно багатого, по суті паралізованого та повільно конаючого нафтового магната у якого є дві проблеми. Одна невиказана - Вів'єн (старша донька, одружена з колишнім членом ІРА, колишнім бутлегером, котрий звіявся в невідомому напрямі), а одна вельми очевидна - Кармен (молодша донька дещо несповна розуму, котру в черговий раз намагаються шантажувати непристойними світлинами). Розв'язанням, більш чи менш успішним, цих проблем й буде зайнятий пан Марлоу найближчих сторінок 192.
Більше тут казати особливо нема чого. Це нуар. Тут будуть femme fatale, які з більшим чи меншим успіхом мімікрують під damsel in distress. Тут буде прискіпливий та витончено жартуючий ГГ, котрий весь такий з себе низький духом, та вкрай високоморальний, це просто світ навколо спорчений, як гниле ябко. Бла-бла-бла. Типовий нуар, обожнюю таке.
Про технічні штуки. Видання стильне, з іноді дещо флуорисцентними, але цікавими кольоровими рішеннями. Додатковий плюс - видавництво Вавилонська бібліотека планує видавати Чендлера й надалі, навіть анонс є. З нюансів - це анонс третьої, а не другої книги в циклі й на питання в коментарях чом зроблено саме так відповіді немає...
Переклад, як і зазвичай, краще російського. Радянський відрізнявся традиційними психами замість геїв, а "нова редакція" змогла повернути гомосексуалів, та не педиків/педерастів. Так-так, це Америка кінця тридцятих, з політкоректністю тоді було складно. Ну й Пакард з відкидним верхом так і не зміг перетворитися на кабріолет. Сум та печаль. Що вже казати про тканину, яку, виявляється, їдять мухи, а не міль.
Шінічі Фукуда "Ця порцелянова лялечка закохалася".
Іноді, люди відрізняються особливою логікою. Спочатку японці десятиріччями пишуть у газетах, що "гяру" - то такі тупуваті дівчата з надмірним статевим потягом, а потім витрачають наступні десятиріччя на відбілення несправедливо заплямованої репутації. Так і живемо...
"Ця порцелянова лялечка закохалася" це манґа (й аніме 2022 року) про двох однокласників (дуже незвично, знаю), та їх не зовсім типові захоплення. Тож так, тут будуть не тільки очищувати репутацію гяру, а ще й просувати вже звичну для аніме тему відсутності зв'язка між ґендером та вподобаннями.
Наші головні герої це:
Вакана - дещо замкнутий та лякливий хлопець, відверто захоплений бажанням стати майстром ляльок Хіна (за що його чмирили у дитинстві, бо як же то так, хлоп за ляльками бігає, тож тепер він приховує від усіх своє захоплення/сімейний бізнес), але поки в нього вдається робити тільки гарні вдяганки, а на якість мальованих облич дідо дивиться вельми несхвально.
Марін - найпопулярніша дівчина школи, красуня, модель, гяру (себто модна дівчина, що любить носити підкреслено жіночні та дещо відверті одежі), яка водночас є отаку серії ероґе "Академія святого слизу безсоромне чудове життя леді у клубі принижень" на загал та особливо панянки Шідзуку, яка є однією з героїнь цієї гри та саме тому Марін дуже, дуже-дуже, дуже-дуже-дуже хоче зайнятися коплеєм.
Тож так, це манґа про косплей (з велиииикоою кількістю цікавих косплейних нюансів. Я, як людина не в темі, водночас і не нудьгувала, й дізнавалась багато нового), дружбу з дрібкою підліткової еротики (тут навіть стояки у ГГ бувають й на це навіть реакція нормальна!(відвернути обличчя улюбленої ляльки Хіна перед тим як подрочити на еротичний сон із Марін в косплеї Шідзуки в головній ролі)), трошки шьоджьо (гомеопатичні дози, бо так треба, як мінімум весь перший сезон аніме був сфокусований на косплеї й це чудово).
Що вам може не зайти в "Ляльці"? Сподівання на темповий глобальний сюжет й темпову романтичну лінію. Ми тут зібралися, щоб дивитися на Марін у принадних костюмах та дізнаватися щось цікаве й іноді пікантне про косплей. В усьому іншому - це гарна історія з прикольним гумором про процес косплею та інтеграції Вакани в суспільство. Можливо колись навіть нормальну романтику завезуть...
Косуке Ооно "Шлях домогосподаря. Том 3".
Технічно-постовий момент. Тут постик про різні адаптації "Шляху домогосподаря". Тут - про перший том манґи, а тут - про другий. А тут про другий сезон аніме.
Лікнеп, як хто не знає. "Шлях домогосподаря" це мультимедійна франшиза, що складається з манґи, аніме та дорами (може десь на теренах Японії є ще і якісь радійопостановки, але про них я вже точняк не знаю). Як і зазвичай, все це багатство почалося з манґи, про третій том котрої й піде далі мова. Історія розказує про домогосподарське буття колишнього якудзи Тацу, який обрав куховарити та тримати в ладі хату його коханої побутової інвалідки/бізнеследі Міку. Що тут сказати... Зміна ґендерних моделей поведінки, реінтеграція кримінальних елементів, нормалізація соціально нестандартної та нешкідливої поведінки. Люблю японців. Ніби й все в кращих традиціях західних ідеалів, а ніби і якось з душею зроблено.
Третій том все ще перетинається зі зробленими сезонами аніме. Тараканячий підступний наступ, святкування Різдва з діточками, відпочинок Міку, офіціанство Тацу, історії про буття колишньої панни клану та колишнього начальника Тацу (і його песиньки!), свято в ТЦ з поліцайками, День народження Тацу та спін-оффна історія про знайомих персонажів у школі. Сумно, та історій про коте не було, як і отаку з першого тому.
Загалом, нічого особливо не змінилося. Жарти все так же зіштовхують минуле й теперішнє Тацу, з чого й з'являється комедія. Головна зміна третього тому виключно технічна. Обкладинка надрукована просто ідеяльно й жодного снігу не видно, як її не крути.
Семюел Ділейні "Вавилон-17".
Ох. Семюел Ділейні та його "Вавилон-17"... Гм... З чого б почати... Певно, варто почати з автора, бо чом би й ні-то?
Семюел Ділейні це автор цікавий як своєю особистістю, так і своєю творчістю. Темношкірий американець та гомосексуал з Гарлему, у котрого була кохана дружина-лесбіка-поетка, та ще й спільна донька була. Ще він був одним з представників нової хвилі, на фандомних зібраннях його плутали з Желязни (не питайте. Дуже схожі складні для вимови прізвища, не інакше) й тому вони домовилися, що будуть підписувати книги одне одного (бо "Перетин Айнштайна" віддавали в чужі руки ну дуже часто). Окрім "Балади про Бету-2", цей роман може належати тільки Ділейні. Ще творчість Ділейні почалася з НФ-ки різних штибів, а зрештою видозмінилась у твори про сексуальність та всіляке складне. "Далґрен" був фантастичний, а "Тритон" я й досі хочу прочитати після "Серед інших" Джо Уолтон (і так, всі вищезгадані книжки я хочу українською). Ще Ділейні виплекував тексти своїх творів до повнісінької довершеності, створюючи спочатку концепцію, потім знаходячи все дотичне, що можна було прочитати по цій темі, а потім вже намагався написати щось таке, що не писав ніхто раніш.
Знайшла я цю книжку теж чудово. Заґуґливши видавництва, що видають фентезі, незбагненні шляхи Ґуґла привели мене до статті про якийсь із колишніх Арсеналів де в останньому абзаці було згадано, що видавництво Амальгама видало "Вавилон-17". Сказати, що це було несподіванкою - се не сказати нічого. Тож так, книжка в кошик та до мене у руці. В процесі ще була прочитана стаття перекладачки про те, як на світ з'явилося саме таке видання. Якщо довго - зазирніть на сайт й гляньте самі. Якщо коротко - пані перекладачка закохалася у "Вавилон-17" ще до фахового навчання, а перечитавши після нього зрозуміла, що це чудова історія про любов до мови, тож і переклала. А оскільки видати через інші видавництва тоді не вдалось, то з поміччю чоловіка та друга, котрий зробив ілюстрації, "Вавилон-17" з'явився українською.
І от лишень тепер ми поговоримо про саму книгу. Особисто я ідеалом раннього Ділейні вважаю "Баладу про Бету-2". Так, я не можу не, вибачте. Але "Вавилон-17" другий з улюбленців. Цей роман отримав Неб'юлу разом з "Квітами для Елджернона", був номінований на Г'юго. За задумом автора мав бути надрукований разом з "Імперською зіркою". що сталося лишень у 2001 році, а роман-то 1966 року. Вплив "Вавилона" нескладно помітити в низці творів. Роман про те, як мова змінює наше сприйняття реальності й навколишнього світу та використовується як зброя. "Снігопад" Ніла Стівенсона? "Історія твого життя" Теда Ченґа? І це тільки те, що виникає в моїй голові одразу ж та без роздумів. Вікі каже, що ще щось було в пані Урсули та у Джека Венса та Чайни М'євіля.
"Вавилон-17" розказує історію того, як поетку Ридру Вонґ попрохали допомогти воєнним Альянсу в боротьбі з безжальними Агресорами, й розшифрувати Вавилон-17 - чи то шифр, чи то мову, яка, можливо, має якийсь стосунок до збільшення випадків саботажу. Окрім загадки Вавилона-17 й картин прекрасного майбутнього (де ви можете бути воскрешені, або невтілені (і це різне), можете бути частиною НЕ моногамною та дуже близької сім'ї, або поставити собі якийсь із безлічі можливих імплантів, що змінить ваше тіло й сприйняття навколишнього світу), цей роман є роздумами про те, як на нас впливає мова. Що змінює наявність, чи відсутність "я" та "ти"? Що змінює точніше описування словами навколишнього світу та як це впливає не тільки на наше сприйняття, а й на швидкість сприйняття? Тож так, це фантастика про мову, та трохи про людей, і про історію зворотню принцесам Діснея. Спойлер не спойлер. Хе-хе.
З додаткових бонусів книги - візитка Ридри Вонґ, яку вкрай зручно використовувати як закладинку.
Бун О Фуджісава, Каракара Кемурі "Кривавий Марс".
Про перший том манґи та історію фрашизи я докладніше писала раніше, так що за лікнепом, як цікаво, йдіть сюди.
Перший том був помірно приємним. Фансервіса, для мене, відсипали вдосталь, як і зачіпок для розвитку сюжету. А, і ще закрили арку найслабшого вампіра. В мене трохи були сподівання, що історію сорокарічного чувака та його дружини будуть якось розвивати, але ні. Шо видали в першому томі - тому й радійте.
Другий том. Бачте хто на обкладинці? Білявий та вчений. От про них і будуть розказувати. Трагічне перетворення сивоволосого у вампіра в минулому та не менш трагічна історія кохання з повією в теперішньому. Грубі мазки, відсутність відтінків, ото що вам сказали - тому одразу й можете вірити. Вчений же... Еее... Нам покажуть його винаходи. Всьо. З розкриттям персонажу закінчили. Ще є трохи розкриття конфлікту між Токігучі (той що найслабший) та Маедою (то що самий хот-хот). І невже розповідь про фірмовий Маедин удар мечем якось та й зіграє свою роль в майбутньому історії? Не може бути?! А ще ГГ буде пиздостраждати, бо він си психанув.
Третій том. Бачте хто на обкладинці? А ось зара цитуємо Тома й готуємося слухати розповідь бухого діда про його молодість десь в кінці сімейного свєта. Рівень реалізму такий же. Весь третій том, це розповідь про змову, яку очолює найголовніший начальник наших героїв із наміром замінити звичайних воєнних на зомбі-кровосісь, а наші герої насправді не є результатом проєкту, в якому вони беруть участь. І отой от аристократичний блондинчик насправді няшка, просто його всі не так зрозуміли, бо він ж-бо й хотів знищити тих зомбі-вомперів, а наші хоробрі герої йому завадили. Тож вони намагаються виправити свої помилки, частина вмирає як герої, бо Маедочку теж перетворили на зомбі в екзоскелеті, але зрештою вони всираються, тож deus ex machina трапляється землетрус та пожежа, які й знищують зомбів. От. А ГГ рятує і свою тян і аристократичного няшку-вомпера. А інші вомпери, ну, ті що вижили, усвідомлюють, що життя то одне, безцінне й на них сходить просвітлення. Кінець. Так, в манзі кінець був настільки ж несподіваним.
Підсумовуючи. Ця манґа - це гарна ілюстрація проблемних японських історій. Все ніби й добре, але ми летимо по сюжету так, ніби за нами женеться кровосіся; купа концептів не розкриті ніяк, бо немає часу пояснювати, біжимо від кровосісі; та й взагалі історія кривенька, косенька, але напрочуд мила. Ані шедевром, ані прихованим шедевром я її точно не назву, але як сюрреалістична розвага на один раз дуже навіть піде. Як мінімум буде з чого пореготати. Або від свідомо доданих жартів, або від абсурдності ситуацій, або так.
Анна Ільченко, Світлана Ославська "Old khata book".
Буду чесною. Я - це та людина, котра ніколи не жила в селі, а коли приїжджала, то не дуже його любила, бо невдобно, туалету немає, всьо пахне, жах. Але, мені подобається сільська естетика, коли ото всьо різноколірне, різьблено-дерев'яне, уруру. Можливо ці два фактори пов'язані... Одним словом, побачивши фотобук про хати українських сіл я зрозуміла - мені. це. треба.
"- А нащо ви це фотографуєте?
- Ми робимо книжку.
- Книжку? Як Біблія?"
В принципі - книжка мене порадувала. Не надто великий за розміром томик (десь на четвертину ширший за книжку звичайного формату), на 184 сторінки, з трьома розворотами-вкладками з деталями причілків, воріт і хвірток та вікон. з сімома чорними актуальними розворотами, з малесенькими, та вкрай влучними уривками розмов із жителями хат, з різноманіттям, та водночас певною одноманітністю, з впізнаваними обрисами знайомих регіонів та відкриттям чудового у своїй відмінності південної архітектури (реально, ніколи не думала, що Херсонщині та Одещині притаманні такі незвичні особливості).
Взагалі ця книжка почалась з ось такого проєкту - old khata project. Тож картинки нижче більше репрезентують саме Інсту, а не книгу. Але книгу теж ілюструють. Я просто не певна, чи все з картинок нижче є в книжці, але се таке.
Про недоліки, а їх трохи є. Обкладинка виглядає стильно. Стильно ж? Але є нюанс. Це картон. Тупо просто товстий картон. Ніяк не оброблений картон. Що трапляється з ніяк не обробленим картоном? Він починає розшаровуватися. І він вже почав розшаровуватися на задній стороні обкладинки. Це не щось жахливе, але хотілося б хоч якоїсь окантовки.
Шановні, якщо вам сподобався цей текстик та хочеться більше чогось на кшталт нього, то запрошую вас сюди, в ТҐ, де все написане мною з'являється раніше. А іноді й взагалі з'являється тільки там.
