Я пам’ятаю цей запах дитинства. Різкий, довгий і виснажливий. Запах тієї клятої общаги, куди мене силоміць тягнула розпусна мати — туди, де в агонії, на брудній і чорній, як смола, сковорідці корчилась смажена картопля, а запах її болю, чи, можливо, навіть смерті, розносився, здавалося, на сотні кілометрів. Мати знала, що я голодний. І я був голодний. І вона мене тягнула туди. В гості. До свого йобаря. До брудного, м’язистого дядька, ім’я якого я не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що на підлозі в нього валялися порожні пляшки приємного чорного і зеленого кольору, шприци — деякі з них із голками, прикритими скромними білими ковпачками, недоїдена їжа і маленьке чорне кошеня, якого той дядько, чиє ім’я я так і не дізнався, любив копати ногами й жбурляти об шафу.
Коли кошеня вдарялося об шафу, я заплющував очі, але звук все одно проникав у мене крізь вуха і осідав десь у животі, як та сама обгоріла картопля. Дядько без імені кидав мені обгорілу картоплю, а потім вони з мамою йшли. Недалеко. Кудись за стіну. Я дивився на мертву в агонії картоплю, і моє обличчя було схоже на вм’ятину в металі, з облупленою синьою фарбою. Тоді я знову думав про Анастейшу, яка, можливо, обійме мене — але тільки в паралельному всесвіті, бо в реальності вона дивилась на мене, як на лайно.
А ще в голові крутилися мамині слова, сказані перед візитом у ту розвалену общагу: мовляв, походи до дядька з безкоштовною картоплею мають залишатись у суворій таємниці, бо інакше теперішній тато розіб’є табуретку об маму, а потім і мене. І буде дуже боляче. До крові. І в тілі, і в душі.
Я продовжував дивитися на ту смажену картоплю, і мої маленькі кишки зав’язувались у вузол з морської академії. Картопля на сковорідці раптом почала ворушитись, як щеня, якого кинули в окріп — а дядько за стіною, куди вони з мамою щойно пішли, сміявся і тикав у неї виделкою. Поки що не в маму — в картоплю. Поки вона не луснула, і з неї не вирвався чорний дим.
Шприци на підлозі повільно заповнювались моєю кров’ю, хоча сьогодні ніхто ними мене не колов. Просто кімната висмоктувала з мене все, як голодний рот, як стара шльондра — член імпотента. Я сидів на лінолеумі, в калюжі застиглого жиру від тієї проклятої картоплі. Жир блищав, як плівка на очах мертвої риби. Пальці повільно тонули в цій мазуті, але я не відсмикував руку. Мені здавалося, якщо я ворухнусь — вони за стіною це почують.
Спочатку був звук — не схожий ні на що. Як ніби вдарили велику собаку, але вона не завила, а захрипіла. Потім — глухий удар. Не такий, як коли дядько копає кошеня — важчий, глибший. Немовби хтось кидає мішки з картоплею. Тільки картопля всередині — м’яка.
Мама щось сказала. Одне слово, півслова — потім різкий вдих. Мені здалося, що їй вдарили під ребра. Я знаю цей звук. Так дихала наша сусідка, коли впала зі сходів і зламала ребро. Дядько сміявся. Не так, як у мультиках. Тихо. Волого. Наче в нього в роті кип’яток.
Я притискаю коліна до грудей. Всередині мене щось стискається, стає маленьким, як те кошеня перед ударом. Я думаю: якщо зараз закричу — мамі буде ще болючіше. Тому я перетворююсь на стіну. На тінь. На ніщо.
На підлозі переді мною лежить шматок обгорілої картоплі. Я дивлюсь, як навколо неї повільно твердне жир, і розумію: так і має бути. Так і є. У цьому світі все прилипає до сковорідки, все горить і пахне болем.
А за стіною...
Гупіт. Хрип. Короткий стогін, обірваний на півслові, ніби ножем. Я заплющую очі й уявляю Анастейшу. Тільки вона не обіймає мене. Вона стоїть і дивиться, як я повільно провалююсь у лінолеум, а її обличчя — таке ж порожнє, як у тієї ляльки, що валяється в кутку дядькової кімнати.
Потім — тиша.
Але не справжня тиша. Це та тиша, що буває після бійки у дворі — коли все вже скінчилось, але в вухах ще дзвенить. Я сиджу й чекаю. Чекаю, коли дядько відчинить двері і кине мені ще картоплі. Чекаю, коли мама вийде і скаже, що час додому.
Але двері не відчиняються.
А картопля переді мною холоне й темніє. Стає чорною, як вугілля. Як попіл. Як маленька мертва річ, якої більше нема.
І я розумію — цей звук, він тепер у мені. Він житиме в моєму животі, скрутившись клубком, як те кошеня. І колись, коли я виросту, він розгорнеться і вирветься назовні.
Але не сьогодні.
Сьогодні я просто сиджу.
І чекаю.
За стіною знову почалось.
Спочатку — вдих. Довгий, вологий, мов ніж, витягнутий із мокрого м’яса. Потім — стогін. Не мамин. Ні. Немовби сама кімната завила, відчувши, як по її стінах повзе щось липке і роз’їдаюче.
Мама починає кричати. Але це не крик. Це… як коли ріжеш курку, а вона вже майже мертва, але тіло ще смикається, і з горла виходить повітря — уривчастими хрипами.
«А-а-а-ах!» — і одразу хлюп. Як коли хтось ляпає долонею по мокрому м’ясу.
Я сиджу на кухні й дивлюсь на чорну сковорідку. На ній — залишки картоплі. Вони ворушаться. Ні, то просто жир пузириться... або мені здається?
За стіною — булькіт. Як коли витягуєш пробку з повної ванни. Потім — хрип. Маминий? Дядьків? Невідомо. Він низький, глибокий, як звук, що його видає собака, коли гризе кістку і давиться.
Потім — тиша.
На секунду.
А потім — вибух.
Грюкіт речей, які хтось кидає в пориві якоїсь огидної, дикої емоції.
Мама виє. Виє по-звірячому, як та сучка у дворі, на яку напали інші собаки. Але в цьому виї є щось... липке. Солодке. Наче їй це подобається.
«Так! Так! Ооооо!»
Дядько хрюкає. Як кабан. Як той кабан, якого різали в дядька в селі. Він теж так хрипів, коли ніж входив у горло.
Потім — хлюпаючий звук. Як коли місиш багнюку босими ногами.
І нарешті — схлип. Маминий.
І... тиша.
Лише важке дихання.
І щось капає.
Капає на підлогу.
Я знаю цей звук.
Це звук крові.
Або… може, й не крові.
Я не хочу знати.
Я сиджу й дивлюсь на сковорідку.
А картопля дивиться на мене.
