– …Таким чином, можливість завершення російсько-української війни у досяжному майбутньому і навіть знаходження можливого модуля припинення вогню між російською і українською арміями залишається такою ж примарною перспективою як і раніше до обирання Дональда Трампа новим президентом Сполучених Штатів. Дякую, друзі, залишайтеся на цьому каналі, підписуйтесь на нього, підписуйтесь на мої соціальні мережі, на канали у «патреоні» та Buy me a Coffee, які допомагають розвивати ці ресурси, користуйтеся функцією спонсорства у самому youtube. Перемоги та миру вам, хай щастить!
Лесик згорбилась над комп’ютерним столиком, на якому стояв ноутбук, та закусила від напруги нижню губу. Повернувшись до іграшкового собаки, свого єдиного співрозмовника в «однушці», сказала:
– Перемоги та миру нам, Андрію. Все буде добре, прорвемось.
Атмосфера в кімнаті видавала творчу натуру власниці. Розкидані шкарпетки та одяг, книги на полицях й підлозі, чашки з під кави на робочому столику й тумбочці біля ліжка. А також блокноти та зошити, що стирчали між книг. Все на поверхні, не сховано, бо, окрім маленького комода з проваленими полицями, у якому зберігався одяг, та старого ліжка, пристойних меблів в приміщенні не було.
Всю праву стінку займала безглузда хазяйська шафа, тяжкі дзеркальні дверцята якої ледь закривались та надихали своєю ненадійністю на використання її як складу для непотребу.
Дівчина здійнялась, щоб піти зробити собі чаю. Пройшовши повз шафу відмітила старий домашній костюм, що вже покрився на рукавах ковтунцями та русе скуйовджене волосся по плечі. Не завадило б його розчесати.
«Волосся відросло. Давненько я його не стригла. Пів року чи довше?» – подумалось.
Вдома вона любила носити окуляри, що підкреслювали приємну зовнішність та класичні риси обличчя: розкритий погляд, тонкі брови, пухлі губи та невеликий ніс з ледь помітною горбинкою, якщо дивитись в профіль. Щоправда, сама форма голови у неї була ніби набрякла, заширока, щоб назвати Лесю гарною за канонами краси. Але варто було дівчині усміхнутись, враз забудешся про ту голову, навіть якщо звернув увагу. Ось і зараз вона підняла куточки губ у відповідь своїм думкам та замилувалась такою домашньою собою перед тим як пройти на кухню. Вона була з тих, хто роками виборював свою любов до себе, щоб так відкрито усміхатись.
Зустрілась поглядом з тістечком, яке сьогодні придбала. Воно лежало на столі поруч з тарілкою недоїденого на обід супу. І від тої зустрічі серце обтяжилось смутком. Бо спогадами перенеслась в сьогоднішню прогулянку. По настрою вона була схожа на десятки інших її прогулянок та розмов. Характерною для них була фраза «давай не будемо про погане», що стабільно фігурувала декілька разів.
Як і з іншими, вони говорили про знайомих, що виїхали за кордон або мають такі думки, поведінку ТЦК, які «пакують» хлопців на війну посеред дня, біля їхніх будинків чи просто на вулиці, говорили про хлопця подруги, який майже не виходить з дому, «заморожене» на час війни життя та постійні виклики, що підкидає їм теперішнє – спочатку COVID-19, тепер тривале повномасштабне вторгнення росії. Говорили про цю череду лих, які розтрощили їхню молодість, так і не давши насолодитись тим справжнім спокійним життям, про яке вони лише чули від батьків, старших знайомих або бачили у фільмах, книгах. Життя з нормальними буденними проблемами, а не виживання.
Але особливо засіла в голові у Лесі фраза подруги: «можна померти та не залишити нічого по собі, ніби ти був, а ніби тебе не було». Бо вона, Леся, була ніким і мала ніщо. Це змушувало її часто думати про власну смертність. І письменництво. Здавалось це її єдиний шанс закарбуватись у світі хоч якось, передати те, яким вона його побачила. Принаймні зараз так здавалось.
– Хотіла б вірити, що мені все вдасться. – приговорювала дівчина, доки ходила по кухні, розмахуючи руками. Чекала доки завариться чай.
Звук сповіщення прорвався з кімнати. Повідомлення: «Привіт) Як ти?» Від Вадима.
Лесик взяла чай та пішла в ліжко, щоб усістись зручно та записати голосове. З Вадимом вони ще не спілкувались голосовими, але чому б їй першій не розпочати цю традицію? Все одно сил друкувати не було.
– Привіт, сьогодні настрій так собі, тому довго поспілкуватись не вийде, зустрічалась з новою подругою і ми якісь з нею тяжкі розмови завели – про війну, про людей. Досі апетиту немає від суму. А в іншому – день як день. Єдине з примітного, навіть не знаю чи казати, це щось дуже інтимне для мене, я починаю писати книгу, події останніх, ой, крайніх років мого життя. Вони так цікаво збираються в загальну канву сюжету, я тільки про це і думаю, пишу ніби подумки, згадую, а за ноут сісти страшно.
«Ухти, молодець! А що ти писала раніше?» Не хоче він голосовими, ну добре.
Щоки Лесик загорілись.
«Пару оповідань, ще фанфіки, але давно. Можна сказати нічого не писала».
«Зрозуміло»
– І що тобі зрозуміло? Ладно, тш, Лесю, не накидай на людину своє забарвлення слів. Може він просто не знав, що написати, і тому так відповів. Хух, заспокойся.
Злість Лесі була цілком зрозумілою, але злилась вона не на Вадима, а на себе. Що так довго відкладала та не починала писати. Серед знайомих вже ходили жарти «що Лесю, знову книжку пишеш?», бо нові книжки дівчина «писала» що три місяці точно. Загорялась, всім розповідала ідеї, але жодна не тривала довше глави. Не складалось. Як і з роботами, заробітком, чоловіками, хобі – всі вони хаотично змінювались і надовго не затримувались, єдині стабільності в житті були – професія дизайнера вже 4 роки, плюшевий собака Андрій та мрія бути письменницею.
– Але цього разу все по-інакшому! – запевнила Лесик сама себе. І раптом, ніби хтось на плечі сів, ледь зігнулась, спохмурилась, – цього разу я надто втомилась. Від всього.
– Напишу! Все! Сідаю і напишу! Як дихається напишу! Хто б що не сказав, як сама в то вірю, як відчуваю, так і писатиму! Не для когось, для себе!
