Я неквапно йшла тунелем, минаючи кілька дверей - за кожним з них хтось спав, мріяв чи просто втихомирював день. А я прямувала вперед, туди, де обіцяли спокій і тепло.
Вихід із тунелю відкрив переді мною величезну залу, вкриту на стелі міріадами світлих кристалів, що сяяли, мов сузір'я. Їхнє світло м'яко відбивалося у паруючій воді великого джерела, що займало майже весь простір у центрі. Пар піднімався вгору, огортаючи все навколо мов прозорий серпанок. І найприємніше - тут було тихо. Жодної душі. Лише я, вода, пара і тиша, яку так довго шукала.
Я скинула одяг, обережно занурилась у воду з головою, і коли винирнула - лягла на кам'яний борт джерела, заплющила очі й нарешті дозволила думкам текти.
"Ця Шео… Вона ж колись була доброю. Богинею, що вела душі, навчала їх, берегла баланс. Люди, а тим більше боги, не стають злими просто так. Щось трапилось. Щось змінило її. Вплив? Обман? Примус?"
Я спостерігала, як дрібні краплі конденсату повільно стікали зі склепіння й падали у воду. Вони блищали у повітрі, мов зорі, а при падінні створювали ледь відчутні кола - пульсації думок.
"Маєток... Якщо я хочу дізнатись правду - маю побачити все на власні очі. Проникнути туди. Таємно. Без свідків. Навіть Шак не повинен знати."
У цей момент тихий звук кроків порушив мій спокій. Я озирнулась і побачила, як до зали увійшла Азура. Вона була у легкій сукні, волосся розпущене, а на обличчі - неочікуване здивування.
- О, я думала, що тут нікого не буде. Зазвичай це місце - моє нічне сховище, - сказала вона й зупинилась біля води. - Чому не спиш?
- Думки не дають спокою, - відповіла я, намагаючись не показувати внутрішню напругу.
Азура обійшла джерело і неквапно занурилась у воду, злегка зітхнувши. Вода навколо неї заіскрилася ледь помітним світлом. Вона сперлась на край, подивилась на мене - пильно, проникливо і трохи... підозріло.
- І що ж ти думаєш робити, Олексо? - тихо, але чітко запитала вона. - Знаєш, я й досі не вірю, що саме ти - наш порятунок. Але іншого вибору в нас немає.
- Спершу я хочу зібрати усі шматочки цього пазлу, - відповіла я обережно, стримано. - Без повної картини не можна складати план. Надто багато невідомого.
"І надто багато тих, кому я не довіряю...", - додала я подумки. Розкривати їй свій намір було б помилкою.
- Зрозуміло... - мовила Азура й відвела погляд. Її обличчя напружилось. - Але прошу тебе, не барись. У нас не так багато часу.
- Що ти маєш на увазі? - я відкрила очі й глянула на неї.
- Пам'ятаєш ту чорну пляму, що розростається з долини? - спитала вона, вже без натяку на сарказм.
- Так. Бачила її, коли Шак показав мені краєвид з гори.
- Це не просто "пляма". Це - гниль. Хвороба, що з'їдає Ліос. Без балансу наш острів слабшає, як і ми. Якщо нічого не зробити - залишилось від сили два місяці. Може, менше.
Тиша знову повернулась. Та вже не була спокійною. Вона тиснула, стискала зсередини.
- Я зрозуміла, - кивнула я. - Обіцяю: зроблю все, що зможу.
Не чекаючи відповіді, я вийшла з води, витерлась рушником, одягнулася й рушила назад тунелем. Її слова залишили по собі тривожний осад, але водночас - ще більше впевнили мене в тому, що діяти треба негайно.
"Цієї ночі я вирушу. Одна. Без зайвих очей. І без історій, у які сама потім не повірю. Мене там не повинно бути."
Повернувшись до кімнати, я переодягнулась у той самий одяг, в якому потрапила сюди. Він був простий, не привертав уваги, а головне - нагадував мені, ким я була до цього всього.
Я сіла на край ліжка, згорнулась клубочком і чекала. Година. Може дві. Поки затихне гуркіт печер, погаснуть кристали і в глибині запанує нічна тиша.
"Маєток Шео чекає. І я дізнаюсь правду."
