Коли Ґрані знизився та м'яко опустив копита на холодну, випалену магією землю біля підніжжя Арки, я зіскочила. М'язи гуділи від напруги, а серце билося, як птах у клітці.
Постать Еребуса вже чекала на мене. Він стояв, схрестивши руки на грудях, високий і незворушний, а його тінь була величезною і зловісною. Поруч із ним стояла Ісфет, її обличчя було маскою холодної ненависті. Але я одразу помітила, що вони не самі. За ними, у тіні Арки, скупчилися темні фігури, виблискуючи обладунками та зброєю. Їх було більше, ніж очікувалось.
"Ти прийшла," — пролунав глибокий, переможний голос Еребуса, і навіть у ньому відчувався відтінок подиву, що я справді з'явилася. — "Я знав, що ти — особлива. Але ти прийшла беззбройна і запізнилась на дві хвилини. Тобі це не личить, Олексо."
Відчуваючи, як Темрява напружилась, готуючись до бою, я лише підняла підборіддя, щоб подивитися йому прямо в очі.
— Я прийшла не воювати, Еребусе, — твердо відповіла і мій голос прозвучав, як дзвін у нічній тиші. — Я прийшла закінчити це. Назавжди.
Еребус опустив руки, повільно випрямившись. Його рух був настільки граціозним і небезпечним, що я мимоволі напружилася. Здавалося, він був роздратований моєю заявою, але водночас заінтригований. Холодний сміх вирвався з його грудей, розносячись пусткою під Аркою.
— Закінчити? — пролунав його голос, повний зневаги, від якого у мене затремтіли нерви. — Ти? Смертна жінка, одержима силою Темряви, йдеш проти бога? Ти прийшла померти, Олексо, і це все, що ти можеш тут "закінчити".
Ісфет поруч, стиснувши губи в тонку лінію, кинула на мене погляд, сповнений злоби. Вона чекала, вона прагнула моєї загибелі.
— Якщо моя смерть принесе вашому божевіллю кінець, нехай буде так, — сказала я, відчуваючи, як Темрява в мені знову закипає, готуючись захищати. Я усвідомлювала, що блефую, але іншого виходу не було. — Але, якщо ти вважаєш себе таким могутнім, то навіщо привів стільки посіпак? Боїшся залишитися зі мною наодинці?
Цей удар, схоже, досяг мети. Обличчя Еребуса спотворила гримаса люті, його очі спалахнули темним вогнем. Повітря навколо Арки стало густим і важким від його гніву. Навіть Ісфет відступила на пів кроку.
— Недостойна! — просичав він, і цей звук був схожий на шипіння змії. — Ти не маєш права так до мене звертатися!
Я відчула, як за моєю спиною тихо, як тінь, зупинився Ґрані, готовий до мого сигналу.
— Маю, — я зробила крок уперед, не зважаючи на загрозу. — Бо я — твій кінець.
Ці слова, вимовлені мною з несподіваною для мене самої впевненістю, пролунали, як виклик. Еребус більше не сміявся. Його лють була відчутна, наче фізичний тиск, і вона пахла озоном і паленою землею.
— Ти цього хотіла, смертна, — пролунав його голос, тепер спокійний, але набагато страшніший за гнів. — Нехай Темрява подарує тобі гідну смерть.
Еребус не зробив жодного різкого руху. Його рука повільно піднялася, і навколо неї почав згущуватися морок, набуваючи форми довгого, ріжучого леза. Це був меч, викуваний із чистої темряви, який поглинав світло навколо себе.
— Ні! — крикнула Ісфет, і в її голосі прозвучали нотки паніки. — Вона прийшла не сама! За нею...
Але Еребус не звернув на неї уваги. Його погляд був прикутий до мене. Я, зі свого боку, швидко дістала свій меч, який прихопила з табору, і одночасно відчула, як Темрява всередині мене відповіла на поклик. Вона не формувала мені зброю, але наповнила клинок холодною, чорною енергією, яка змусила його виблискувати, як застигла ніч.
Битва почалася. Еребус, немов блискавка, кинувся вперед. Його атака була швидка, важка, не залишивши мені часу на роздуми. Я ледве встигла парирувати удар. Мечі зустрілися, і навколо нас пролунав дзвін, який розірвав нічну тишу. Цей звук був настільки гучний, що навіть посіпаки здригнулися. Від зіткнення розійшлася хвиля магічної енергії, що розігнала туман навколо Арки.
Я відступила, відчуваючи, як мої м'язи горять від напруги. Його сила була неймовірною. “Допоможи мені!” — крикнула я подумки до Темряви.
Відповідь прийшла миттєво. Земля під ногами Еребуса затріщала, і з неї, як зі сну, виповзли велетенські, чорні змії, викувані з тіні. Вони були чистим породженням Темряви. Вони почали обвивати ноги Еребуса, намагаючись стримати його. Це був мій шанс.
Еребус люто закричав, його сили відволіклися на боротьбу зі зміями. Це була не просто фізична боротьба, а боротьба двох божественних сил — його і Темряви, яка тепер була моєю союзницею.
— Ти воюєш проти себе! — заревів Еребус, його голос був схожий на грім, що котиться над Аркою. — Ти використовуєш силу, яка мала належати мені, проти божественного!
— Це ти зрадив усе! — відповіла я, кидаючись уперед.
Я використовувала цю мить, щоб завдати серію швидких, хоча й слабких, ударів, які змусили його відступати. Уся земля навколо нас перетворилася на арену смертельної дуелі.
Ми билися. Хвилини злилися в один безперервний, виснажливий потік. Над нами зірки повільно ковзали до обрію, і я знала, що час спливає. Кожен подих давався мені з труднощами, але я мусила триматися. Я мусила протриматися до світанку.
Еребус був втіленням сили. Його удари мечем з темряви не були технічними, вони були руйнівними. Щоразу, коли наші клинки сходилися, моя рука німіла від віддачі, а мої ноги все важче тримали рівновагу. Змії з Темряви, що звивалися навколо його ніг, лише сповільнювали його, але не зупиняли. Він відрубував їх, і вони розчинялися в повітрі, але одразу з'являлися нові.
Його посіпаки стояли, не наважуючись втрутитися. Це була дуель божественних сил, і навіть Ісфет розуміла, що їхня допомога може лише розлютити Еребуса.
Я відчувала, як Темрява в мені починає виснажуватися. Ця сила була колосальною, але її використання висмоктувало з мого смертного тіла всі життєві соки. У мене в очах потемніло, і я ледве встигла відскочити від удару, що розколов камінь під ногами.
— Твоя гра закінчена, дівчисько! — проричав Еребус, знову піднімаючи меч для вирішального удару. Його обличчя було спотворене тріумфом, змішаним із божевіллям. — Я заберу силу Темряви, а потім знищу світ, який ти так наївно намагалася врятувати!
Раптом, я відчула, як промінь чогось іншого прорвався крізь обрій. Це було перше, ледь помітне світло світанку. Срібні грані Арки почали тьмяно виблискувати.
"Світанок. Вони близько," — прошепотіла Темрява в моїй голові, і в її голосі пролунало полегшення, змішане з болем.
Я кинулася в останню, відчайдушну атаку, знаючи, що це кінець моєї ролі. Це не була спроба перемогти — це була спроба затримати його на одну мить.
Наші мечі востаннє зустрілися. Цього разу Еребус був сильнішим. Він відштовхнув мій клинок, і його темний меч увійшов в мою плоть. Він пронизав мій живіт, і різкий, нестерпний біль обпік мене. Це першим побачив Ерік, який щойно вискочив з-за темних фігур дерев. Він важко дихав, бо спішив попереду війська Шео, і його очі були сповнені невимовного жаху.
Меч Еребуса зник, а на його обличі з'явився вир почуттів — від чистого, божевільного щастя перемоги до возвишення та абсолютної влади.
— Я переміг, я казав що тебе знищу, — пролунав його голос, повний тріумфу, який пронісся над долиною.
У той самий момент, коли я впала на землю, відчуваючи, як тепла кров заливає мою рану, куля, що заточувала у полоні Темряву, луснула в руках Еріка. Вона розлетілася на тисячі іскор, і в наступну мить повітря навколо затремтіло від вибуху древньої, вільної сили.
"Ти вільна, подруго!" — подумки проговорила я до Темряви, і це було моє останнє, переможне слово.
Після цієї фрази з мене вирвалася Темрява. Вона була немов потік чорного світла, що здійнявся над Аркою. Вона не кинулася на мене — натомість, стрімким вихором, вона висотувала сили з Еребуса. Його обличчя спотворилося від болю, а тіло зігнулося, коли Темрява, як хижак, повертала собі те, що він у неї вкрав. У цей момент над Аркою пролунав її голос — чистий, потужний, божественний:
— Не поспішай, ти загрався, Еребусе!
Обличчя Еребуса зблідло. Він став слабким, його божественна аура згасла, а очі наповнилися безпорадністю. У цей момент, коли його перемога обернулася на прах, Ерік кинувся вперед через біль втрати та люті, що вибухнули в ньому. Він вихопив свій меч і з відчайдушним криком напав на брата.
Вони билися, але тепер Еребус був лише тінню своєї колишньої могутності, а Ерік — сповнений праведного гніву та горя. Останній удар Ерік завдав, дивлячись братові прямо в очі, а з його вуст зірвалися слова, сповнені прощення:
— Брате, я розумію тебе і пробачаю. Пора відпочити.
Меч Еріка, що ще мить тому був наповнений люттю, тепер висів у повітрі, а потім з брязкотом упав на каміння. Тіло Еребуса, щойно позбавлене своєї божественної сили, повільно зникло в чорному димі, не залишивши нічого, крім гіркого запаху попелу. Порожнеча, що утворилася на місці великого зла, була майже такою ж відчутною, як і його присутність.
Перемога була здобута, але її ціна була занадто високою. Ерік, не дивлячись на свого полеглого брата, кинувся до мене. Він впав на коліна поруч, а його руки обережно, тремтячи, торкнулися мого пораненого животу.
Я лежала на холодній землі, важко дихаючи, і відчувала, як моє життя витікає разом із кров'ю. Я була ще жива, хоч і майже без свідомості, а світ довкола перетворився на розмиту пляму болю. Останнє, що я бачила перед собою, було обличчя Еріка — вкрите сльозами, пилом та відчаєм. Він притиснув мою голову до своїх грудей, і його ридання були тихими й розпачливими.
У цей момент навколо Арки запанувала моторошна тиша. Посіпаки Еребуса, побачивши крах свого бога, схилили голови, а їхні темні обладунки тьмяно блиснули у ранковому світлі, що наближалося. Вони здалися. Тільки Ісфет, охоплена чистою, неприборканою ненавистю до всього, що відбулося, зникла, розчинившись у тіні між кам’яними колонами Арки. Вона не погодилася з цим фіналом.
Нас з Еріком швидко обступили: могутній Шак, рішуча Шео та мудра Маха. Їхні обличчя виражали скорботу та безсилля, вони розуміли, що моє поранення смертельне, і часу немає.
Раптом тишу розірвав пронизливий, дитячий крик, що луною відбився від Арки:
— Олексо!!! Ні!!!
До нас біг малий Маркус, його маленьке тіло, здавалося, летіло над землею. Його голос, сповнений щирого, недитячого горя, змусив мене з останніх сил відкрити очі, але я і звуку вичавити з себе не могла. Шео швидко перехопила хлопчика, зупиняючи його за кілька кроків від мене, обіймаючи його і притискаючи до себе, щоб Маркус не бачив моїх останніх митей.
У цей момент, коли Ерік відчайдушно намагався прикрити мою рану, перед ним з'явилася Темрява у образі жінки. Вона була втіленням елегантної, холодної краси, а її сукня, здавалося, поглинала світло, що лише починало народжуватися на сході. Вона говорила тихо, але її голос пролунав у свідомості кожного, хто стояв поруч, як чиста магія:
— Я можу врятувати її, але вона назавжди залишиться пов'язана зі мною. Моєю донькою, — звернулась Темрява до Еріка, і в її очах було стільки ж любові, скільки й відчуженості.
Ерік опустив на мене свій погляд, його обличчя було розірване між надією та страхом перед вічною ціною. Він не міг говорити. Він лише подивився мені в очі, шукаючи відповіді.
— Я не знаю, чи в праві вирішувати за неї, — прошепотів він, і його голос був майже нечутним.
Я, відчуваючи його сумніви та свою наближаючу смерть, тільки слабко посміхнулась, даючи йому зрозуміти, що не проти, і готова віддати своє життя за вічне призначення. Вираз обличчя Темряви став суворішим. Час спливав.
— Думай швидше у неї не багато часу залишилось.
Ерік подивився на Маркуса, що плакав біля Шео, потім на моє згасаюче обличчя і нарешті, його рішення було прийнято. Біль втрати переважив страх перед вічністю.
— Я згоден! Рятуй її! — вигукнув Ерік, його голос був хриплим і відчайдушним, і він міцно стиснув мою руку.
Темрява посміхнулася — холодною, але задоволеною посмішкою. В одну мить її витончена жіноча постать перетворилася на суцільну хмару чорного, мерехтливого туману. Ця хмара м'яко огорнула моє тіло, піднімаючи із Ерікових рук у повітря. Ми завмерли на висоті кількох метрів над землею, оточені непроникним мороком. Ніхто з присутніх — ні Ерік, ні Шео, ні загін — не міг бачити, що відбувається всередині хмари. Вони могли лише дивитися на цей чорний вихор у передсвітанковому небі.
Усередині хмари, де панував спокій, я відчула, що біль відступає. Переді мною знову постала Темрява, але вже не як загроза, а як наставниця.
— Звідки ти знала, що після того, як Еребус вб'є тебе, куля зруйнується? — проговорила вона до мене, і в її голосі звучало непідробне здивування.
— Це була теорія тільки, — прохрипіла я, відчуваючи, як сили Темряви загоюють мою рану. — Скільки б не було злості в ньому, Еребус все одно захищав і любив свого брата. Знищення його коханої, навіть якщо він цього не усвідомлював, викликало б у ньому такий вибух болю, що куля не витримала б. Він сам звільнив би тебе, знищивши мене.
Так ми з Темрявою розмовляли якийсь час, поки моє тіло наповнювалося новою, чужою, але рідною силою.
— Тепер ми з тобою подруги навічно, і ти станеш також напівбогинею, як Ерік. Але він по праву народження, а ти отримаєш від мене подарунок, — сказала вона, і в її словах пролунала гордість.
Після нашої розмови я перестала її бачити, мене оповив чорний дим. Це був момент трансформації. Моє світле волосся змінилось і тепер його прикрашав один чорний локон попереду. Лінії на тілі сплелись у витончену картинку на лівому плечі у формі чорної троянди, від якої, наче стрічка, лінія оплітала руку та закінчувалась на кисті.
— Це все мої символи, тепер ми єдині. Я відправляюсь далеко за межі цього всесвіту. А ти будеш контролювати баланс у цьому світі, — пролунав її голос востаннє, наче відлуння у моїй свідомості.
Хмара темряви почала розсіюватися, і я відчула, як м'яко опускаюся назад до Еріка. Моє тіло було зцілене, але тепер воно було іншим — легким, сильним і сповненим незвичного холоду. Ерік кинувся до мене, його обличчя сяяло полегшенням. Я піднялася на ноги, відчуваючи неймовірну силу.
Темрява, прийнявши свою жіночу подобу востаннє, звернулася до всіх присутніх, її голос звучав, як шепіт вітру в горах:
— Ваша Олекса врятована. Вона — мій спадок цьому світу. Бережіть її.
Вона кивнула мені, прощаючись, і потім, піднявши руки, розчинилася в перших променях сонця, яке нарешті піднялося над обрієм. Вона зникла, залишивши мене та Еріка стояти біля Арки, на порозі нового, мирного, але назавжди зміненого світу.
